або Що таке «територія шпигуна»
У п'ятдесятих роках минулого століття у СРСР почали переглядати кримінальні справи так званої спеціальної підсудності, тобто розглянуті судами та позасудовими органами в тридцятих і подальших роках того ж століття. То були справи часів репресій...
Мене, тоді військового слідчого ВП Харківського гарнізону, капітана юстиції, призначили на посаду помічника військового прокурора КВО. За плечима були військово-юридична академія та майже три роки практики військового слідчого. Особисто я перевірив декілька сотень таких справ.
50 років тому у Великому Кремлівському палаці відбувся ХХ з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого в ніч з 23 на 24 лютого було заслухано доповідь Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки». Вона базувалася на матеріалах Прокуратури СРСР, КДБ при РМ СРСР, Центральної комісії з перегляду справ раніше засуджених громадян і Комісії партійного контролю ЦК КПРС. Уперше пролунали обвинувачення на адресу Сталіна у створенні культу особи, відході від марксистсько-ленінських ідеалів, фальсифікації багатьох змов і політичних справ, а також у свавіллі, що призвело до загибелі великої кількості безневинних людей. Було прийнято рішення доповідь не публікувати. Лише у 1989-му, тобто через 33 роки після з'їзду, її вперше надрукували в журналі «Известия ЦК КПСС».
Добре пам'ятаю, як довелося перевіряти законність засудження до страти голови Комітету у справах культури та мистецтв УРСР Андрія Ананійовича Хвилі.
І до перевірки було відомо, що А. Хвилю в 1936 році, після успішно проведеної декади українського мистецтва в Москві, нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Багато відомих діячів України отримали тоді високі державні нагороди, деяким присвоїли звання «Народный артист Советского Союза».
А через рік, у 1937-му, на першому ж допиті на запитання слідчого, яке було сформульовано приблизно так: «Вы арестованы как один из руководителей антисоветской украинской националистической организации. Расскажите о своей преступной деятельности», А. Хвиля одразу визнав себе винним. І нібито почав детально розповідати, що він давно стоїть на антирадянських позиціях, завжди намагався українське радянське мистецтво занедбати, а щоб такі його помисли ніхто не розпізнав, для годиться, діяв навпаки: сумлінно керував комітетом і всіляко сприяв розвитку української культури та мистецтва... Потім А. Хвиля нібито перерахував як членів «антирадянської української націоналістичної організації» багатьох відомих письменників, артистів, працівників культури та мистецтва. Очолював цю «організацію», за його словами, не хто інший, як сам голова Раднаркому України П. Любченко.
Абсурдність таких свідчень була очевидна, але ж тільки через вісімнадцять років...
У справі – десятки протоколів допитів інших обвинувачуваних в антирадянській діяльності, що самі зізнавалися в цьому й називали А. Хвилю серед активістів такої «діяльності»; а також протоколи допитів свідків, які так чи інакше називали його українським націоналістом, ворогом народу, проте без наведення будь-яких фактів злочинних дій.
Із матеріалів справи видно, що під час подальшого слідства А. Хвиля не раз відмовлявся від попередніх свідчень із визнанням своєї вини в злочинній діяльності, через що був переведений для продовження слідства до Москви, де його допитував тодішній нарком внутрішніх справ Союзу М. Єжов. А. Хвиля повернувся до своїх попередніх свідчень щодо участі в злочинній організації, а потім начебто підтвердив їх у присутності Сталіна в московському Кремлі.
Усе це відбувалося на тлі нездорового ажіотажу стосовно «розкриття» керівництвом Наркомату внутрішніх справ України так званої антирадянської української націоналістичної організації. На знак протесту проти такого зухвалого наклепу покінчив тоді життя самогубством голова Раднаркому України П. Любченко...
Судове рішення Військової колегії Верховного Суду СРСР, під час короткого засідання якої А. Хвиля визнавав себе винним у злочинних діях, було також коротко аргументовано, й підсудного засудили до розстрілу...
…1956 року Андрія Ананійовича Хвилю повністю реабілітували.
До речі, дуже значну допомогу щодо об'єктивності перевірки таких справ стосовно багатьох представників науки, культури, мистецтва, яких було обвинувачено в антирадянській діяльності, надали відомі письменники О. Корнійчук, П. Тичина, І. Ле, М. Рильський, В. Сосюра. А П. Губенко (Остап Вишня), якого репресували ще 1935 року і який на собі випробував «механізм» тодішніх фальсифікацій, майже щоденно, за власної ініціативи, з'являвся у військовій прокуратурі округу й завжди вчасно допомагав розібратися в тій чи іншій справі.
Із висновком про недоведеність (таке формулювання практикувалося під час перших перевірок) чи безґрунтовність (російською – «несостоятельность»; формулювання з наступних часів) обвинувачення тієї чи іншої особи матеріали самої справи, а також перевірки надсилали до ГВП – Головної військової прокуратури в Москві, після чого за протестом відповідного прокурора ГВП Військова колегія Верховного Суду СРСР приймала рішення щодо реабілітації обвинуваченого.
Було відпрацьовано правило, щоб під час перевірки справ спеціальної підсудності детально розбиратися в механізмі їх фальсифікації, вбачати підоснову фальші в матеріалах справ, розглянутих, зокрема, позасудовими інстанціями, такими, як «ОС» («Особое совещание при Наркомвнутрделе СССР»), «двійками» чи «трійками». Адже в таких справах не було справжніх доказів, а тільки «визнання» вини (а іноді не було й й навіть цього).
Ось один приклад такої фальсифікації.
Десь улітку 1957 року, ще до встановлення Верховним Судом СРСР факту неіснування в Радянському Союзі так званого «военно-фашистского заговора», у мене в кабінеті з'явився в зношеному полотняному костюмі й таких само зношених сандаліях літній чоловік. Він назвав себе і запитав, чи не в моєму провадженні перевірка його кримінальної справи про участь у вищезгаданому «заговоре». Це був Мирон Сергійович К-в, майор, колишній командир танкового батальйону 11-го механізованого корпусу Забайкальського військового округу в м. Чита. Я підтвердив, що справді займаюся його справою, і запропонував: «Сідайте!», показавши на стілець. Мирон Сергійович (його ім'я та по батькові запам'ятав тому, що навпаки – Сергій Миронович – звали Кірова) від моєї пропозиції відмовився і зніяковіло промовив: «Я постою...»
Стало якось прикро від такої принизливості. З його справи я вже знав, що він нагороджений трьома орденами Бойового Червоного Прапора (один – Хорезмської республіки), в роки громадянської війни командував кавалерійським ескадроном...
Усе-таки вдалося вмовити його присісти...
Зі слів Мирона Сергійовича, зафіксованих у протоколі його допиту, з'ясувалося таке.
Мехкорпус у м. Чита був одним із декількох таких корпусів, що починаючи з 1934 року за ініціативою Маршала Радянського Союзу М. Тухачевського формувалися переважно з кавалерійських з'єднань. Проти такої трансформації кавалерійських військ дуже заперечували інші високі військовопосадовці – нарком оборони К. Ворошилов та головний інспектор кавалерії С. Будьонний.
Згодом стало відомо, що з подачі німецького генштабу, Абверу та самого Гітлера в Радянському Союзі було спровоковано цей «военно-фашистський заговор», нібито очолюваний М. Тухачевським... Настав час громити мехкорпуси. В який спосіб? Звісно, звинуватити кого завгодно з командування мехкорпусів у зраді, шкідництві й т. п., а самі з'єднання розформувати.
У чому ж могло проявитися шкідництво? Згадалося, що на прохання керівництва Монгольської Народної Республіки взимку 1935 року, коли морози сягали до -50° за C, було здійснено раніше нечуваний перехід засніженими степовими просторами Забайкалля танків БТ-5 і БТ-6 у складі батальйону, яким керував Мирон Сергійович. Згадалося й те, що з Читинського гарнізону до МНР через ті складні природні умови з легких і непристосованих до таких переходів танків дійшла лише половина... У наявності – шкідництво! Хто шкідник? Звичайно, комбат! Але ж він сам по собі навряд чи такий. Отже, учасник «заговора»!
Під першими номерами як учасники «заговора» йшли славнозвісні командири з'єднань корпусу, що потім стали маршалами Радянського Союзу.
«Звичайно, – свідчив на допиті Мирон Сергійович, – я, як командир батальйону, не мав права допустити можливість такого, зовсім непотрібного в умовах безлюдного степу і лютої зими, тривалого переходу легких танків... За це тоді мене було покарано в дисциплінарному порядку... Але ж я виконував наказ! Я категорично відмовлявся від обвинувачення в участі в «заговоре», а тим паче в троцькізмі, якого зі своєю церковнопарафіяльною освітою й досі не розумію».
«Після перших допитів, – свідчив він далі, – я залишився без зубів: допитуючи мене, їх вибили... Годинами на допитах сісти не давали. Бувало, перевернуть табуретку догори ніжками й пропонують сісти на одну з них; кінець такої ніжки називався тоді «територією шпигуна»... Я вистояв, жодного обвинувачення не визнав і отримав через «ОС» вісім років позбавлення волі»...
Військовим трибуналом КВО в межах своєї компетенції рішення «ОС» стосовно К-ва Мирона Сергійовича було скасовано, його цілковито реабілітовано, всі три ордени повернено.
Це лише кілька прикладів того страшного часу. А щодо загального прокурорського нагляду, прокурорського нагляду за слідством, судового нагляду, то його просто не існувало. Прокурорів, що тоді намагалися подолати беззаконність, фальсифікацію справ, протестували проти свавілля під час попереднього чи судового слідства, оголошували «ворогами народу», учасниками змов або просто особами антирадянської орієнтації. На таких та подібних до них підставах було репресовано генеральних прокурорів Союзу РСР М. Криленка, І. Акулова, багатьох працівників Прокуратури України; репресовано та розстріляно окружних військових прокурорів – диввійськюриста Є. Перфільєва (КВО), бригвійськюриста К. Романовського (ХВО)...
В умовах загального змагання з «розкриття- викриття» різних змов, зрад, шкідництва, шпигунства часто трагічно закінчувалася й робота цілих колективів органів внутрішніх справ (ОГПУ, НКВС), коли вони на чолі зі своїм керівництвом громили самих себе під гаслом ліквідації «кубла», попередніх співробітників, які так чи інакше вважалися «ворогами народу». Зокрема щодо України, то тоді зі своїми «штабами» загинули колишні наркоми внутрішніх справ Балицький, Леплевський та інші.
Автор: Георгій СЕМІХОВ