Мірялися силою, грали у квача

28 червня – 10 років Конституції України

Дуже добре пам'ятаю численні засідання першої робочої групи з підготовки проекту Конституції України. Її тоді очолив авторитетний учений доктор юридичних наук Леонід Юзьков. А до її складу ввійшли відомі тоді й тим більше тепер учені-правники, їхні вихованці – прогресивні молоді юристи. І депутати, і ті, хто тільки мріяв про законодавчу кар'єру, і ті, хто не є законодавцем, тобто депутатом, однак за впливом і глибокими теоретичними та практичними знаннями є провідником у законодавчому процесі…

Зрозуміло, наукова правнича еліта ще в 1990 році після ухвалення Декларації про державний суверенітет України вела мову про принципи нової Конституції з точки зору теорії і практики зарубіжного конституціоналізму. Звісно, за точку відліку, так би мовити, брали конституції не тоталітарних держав, імперій, а все-таки розвинених демократій.

Хоча ясно й інше: і вчилися, і викладали вони в заідеологізованих однопартійно-радянських вузах. Проте відзначалися радикалізмом поглядів, якщо порівнювати їх з іншими членами вже самої Конституційної комісії. Звісно, і фахові дискусії інколи мали ідеологічний наліт, однак набагато менший, аніж тоді, коли підключалися ідеологи Компартії. Інколи здавалося, що в суперечці, як записати «український народ» чи «народ України», ніколи не буде досягнуто порозуміння… А це і є перші слова лише самої преамбули Конституції. Уявіть, яка серйозна мала бути інтелектуальна праця над собою, внутрішня світоглядна боротьба і серед самих учених, і серед депутатського крила робочої групи та самої Конституційної комісії, щоб усе-таки йти на компроміси й рухатися в обговоренні проекту, визнати хибним принцип «Уся влада – радам!», вдатися до запровадження принципу поділу влади, створити систему стримувань і противаг, дійти до визначення президентської чи парламентської форми правління.

І, переконана, процес цей ризикував би перетворитися на тління, якби не сам народ, який практично безперервно мітингував, голодував, вимагав… Демократія брала гору і справляла свій вплив.

І Верховна Рада таки розглянула Концепцію нової Конституції й схвалила її 19 травня 1991 року. Потім було 24 серпня, Акт проголошення незалежності України. Здавалося б, конституційна дорога очистилася! Усе було серйозно, патріотично, фахово. Тільки не всім до снаги.

Ось переді мною проект Конституції України від 29 січня 1992 року, підготовлений робочою групою Конституційної комісії. Дуже актуальний, як на нинішній час документ. Законодавчий орган у ньому називався Національними Зборами України, котрі мали складатися з двох палат: Ради депутатів (350 депутатів з одномандатних округів) і Ради послів (по 5 від кожної області, Кримської Автономної Республіки та Києва). Главою держави і виконавчої влади є Президент України. До складу уряду входять Президент, Прем'єр-міністр, міністри, а також інші посадові особи, визначені Президентом. Очолює Кабінет Міністрів Президент. Прем'єр-міністр за посадою є заступником. Розпуск Національних Зборів Президентом передбачався лише за результатами референдуму: якщо на вимогу трьох мільйонів громадян України Національні Збори ухвалили рішення про проведення референдуму щодо відкликання Президента України, а народ висловив довіру Президентові.

Практично ті самі позиції щодо повноважень Президента і парламенту залишилися в наступному, від 1 червня 1992 року, проекті Конституції, підготовленому робочою групою і внесеному на обговорення Верховної Ради 1 липня 1992 року. Полеміка довкола повноважень Президента і парламенту охопила вже й громадськість. Одним здавалося, що Президента наділяють силою більшою, ніж законодавців, іншим, і зокрема самому Президентові, – зовсім навпаки. Тоді Леонід Кравчук висловився в одному з інтерв'ю так: мовляв, не можна пов'язувати президентську республіку з особою Президента. Це зараз Президент – демократ, а хто прийде йому на зміну? Отже, вже йшлося про реальну загрозу авторитаризму. Це, з одного боку. А з другого? За проектом Конституції надто реальна і серйозна відповідальність лягала на Президента як главу держави, главу виконавчої влади. І за умов повного економічного «роздраю» це не могло не лякати Президента. Чи не так?

Утім, парламентові і Президентові все одно таки довелося йти на дострокові вибори, котрих вимагали мітингувальники, а надто – шахтарі. Щоправда, депутати порушили чинну тоді Конституцію, котра не містила жодних важелів для проведення дострокових виборів Президента. Леонід Кравчук їх програв. Може, тому, що не побажав вчасно взяти на себе саме президентську відповідальність, а його одвічний опонент Голова Верховної Ради Іван Плющ сприйняв як небезпеку запропоновану йому Кравчуком посаду віце-президента? Це нагадувало гру в... конституційний процес.

Нею продовжив захоплюватися й намагався переграти геть усіх наступний Президент Л. Кучма. Зіграв у конституційного квача й парламент минулого скликання. Хто не заховався… Не хоче бути винуватим і Президент нинішній.

Тільки от хто з них таки демократ? Демократії потрібні тверді гарантії, казав тоді Л. Кравчук. Невже і справді під кожного Президента парламент перероблятиме Конституцію? А кожен наступний глава держави намагатиметься «перешивати» її по своїй фігурі? Дуже зручно, коли нема конституційних законів про Кабінет Міністрів, про коаліцію, про опозицію, про Президента… Обіцяють лише угодовництво – тобто угоду, за якою має діяти Прем'єр-міністр, обплутаний інтересами всіх, якому зв'язали руки й ноги. Така собі лялечка в руках ляльководів?

Добре, якщо сьогодні – демократ, а хто прийде йому на зміну?

Константа перестає бути такою.

Може, дослухатись краще правничої еліти? Якби тільки і вона таки мала волю й сміливість провести нарешті конституційний лікнеп на печерських пагорбах, а не марила лише ангажементом. Спектакль затягнувся. Публіка не вірить акторам.

Автор: Світлана ПИСАРЕНКО