«Конституційна ніч» тривала п'ять років

Конституційний процес в Україні розпочався за п'ять років до прийняття головного правового документа, що закріпив державність на найвищому законодавчому рівні. Антидержавні сили послідовно, агресивно й цілеспрямовано гальмували цей процес, розраховуючи на відновлення попередньої тоталітарної системи. Закладені на початку 90-х років минулого століття ліворадикалами міни в правове поле нашої відродженої держави досі сповна не знешкоджені, а деякі вибухають час від часу, що позначається і на рівні життя людей, і на суспільному кліматі.

Відзначаємо десятиліття Конституції України, а могли б відзначити якщо не 15, то 13–14 років життя в злагоді й достатку з часу прийняття Основного Закону. Люди необізнані, а переважно ті, хто всіма доступними методами агресивно блокував прийняття Конституції на перших же кроках формування молодої української держави, кажуть, що вона була прийнята за одну ніч. І тому, мовляв, недолуга. Це зловмисна неправда! У відомій залі під куполом я працював вісім років, коли був народним депутатом України двох скликань, брав участь у затятих політичних баталіях і все пам'ятаю.

Ще на початку 90-х років було розроблено й обговорено в парламенті концепцію нового Основного Закону, але проти неї повстала сумнозвісна «група 239» і відкинула державу на ліве узбіччя нашої історичної дороги. До відомої «конституційної ночі» важкий політичний процес боротьби за новий Основний Закон тривав п'ять років. Задовго до цієї справді історичної ночі доленосний державницький документ, покликаний утвердити на політико-правовому рівні новостворену державу, був таки прийнятий у першому читанні, незважаючи на шалений опір «лівого крила» умовно українського парламенту.

Розрахунок затятих «реаніматорів» Союзу елементарно простий. Закінчувався термін підписаного на рік Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України, а 16 червня 1996 року в Росії мали відбутися президентські вибори, на яких, як сподівалися сущі в Україні не-українські комуністи, переможе Геннадій Зюганов. Тоді, отже, їхні політичні позиції зміцняться, що полегшить здійснення головної програмної мети – повернення «в світле минуле». В цьому зв'язку ще 17 квітня «Дойче-Пресе-Агентур» поширила в світі інформацію «Парламент України обговорює Конституцію», яка повністю збігається з тим, що я добре пам'ятаю. Німецька агенція, зокрема, повідомила світовій громадськості про те, що більшість депутатських груп узгодили між собою дві третини проекту Конституції. Тоді ж агентство новин «Інтерфакс», цитуючи слова члена Конституційної комісії Володимира Буткевича, інформувало, що проти виступають лише комуністи. В. Буткевич у своєму інтерв'ю наголошував на тому, що депутати дійшли згоди стосовно статей, в яких були визначені правові засади щодо виборів, розмежування повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. Можна було легко рухатися далі, але це суперечило радикальним руйнівним планам «лівих», які не хотіли допустити остаточного політико-правового закріплення нашої незалежної держави. Їм було важливо будь-що загальмувати конституційний процес до президентських виборів у Росії, на яких вони очікували «червоного реваншу». Цей розрахунок здавався тим обнадійливішим, що на той час Україна була останньою колишньою радянською республікою, котра не мала нового Основного Закону. Тим паче що 8 червня наставав останній термін прийнятя Конституції, продиктований припиненням чинності підписаного на рік Конституційного договору. Розраховуючи на прогалину в правовому полі, комуністи винесли на обговорення свій проект Конституції, в якому пропонувалося змінити назву держави на «Українську Радянську Соціалістичну Республіку», наповнивши документ відповідним політико-правовим змістом.

«Реаніматорам» Союзу здавалося, що до поставленої мети – рукою подати. Адже напередодні в березні парламент Росії денонсував біловезькі угоди, тобто «відмінив» саморозпуск Радянського Союзу. В квітні Б. Єльцин під час загострення суперечностей на переговорах з розподілу Чорноморського флоту вшосте скасував свій візит до Києва, мотивуючи тим, що вважає за неможливе підписати міждержавний договір, який «не повністю відбиває інтереси Росії». А тут ще, також у березні, світ облетіла звістка, що лідери Росії та Білорусі заявили про утворення російсько-білоруського союзу. Одне слово, політичні обставини якнайкраще склалися на користь далекосяжних планів «лівих», які продовжували керуватися марксистським принципом: «У пролетарів немає Вітчизни».

Президент України Л. Кучма звернувся до народу, пообіцявши, що підпише указ про конституційний референдум, за яким буде розпуск Верховної Ради, якщо вона не прийме підготовлений і опрацьований у комісії проект нової Конституції України.

Над Верховною Радою навис дамоклів меч референдуму, наслідки якого могли відкрити і тодішньому Голові Верховної Ради Олександрові Морозу, і багатьом депутатам-»лівакам» дорогу в політичне небуття. Отож жорстка позиція Л. Кучми, а не трудовий порив депутатів працювати в дві зміни породила «конституційну ніч», яка, зрештою, розпочалася на п'ять років раніше.

Робота була важка й напружена. Траплялися статті, які доводилося переголосовувати по кілька разів. Це насамперед стаття 10 – про державний статус української мови та вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України; стаття 20 – про державні символи України. Багато дискусій та переголосувань спричинив розділ Х «Автономна Республіка Крим». І все-таки домовилися, порозумілися, незважаючи на постійну протидію запеклої парламентської «лівиці».

Настав ранок, коли проголосували «в цілому». Тільки-но на табло з'явилася цифра, що засвідчила волю конституційної більшості, як зала в єдиному пориві встала. Аплодуємо. Обнімаємося. Лунає Державний Гімн України. Тим часом мій сусід, колишній багаторічний в'язень совісті Євген Пронюк, стиха обурюється.

– Що таке? – запитую.
– Глянь, комуністи сидять.

– Та нехай собі сидять, – заспокоюю колегу, – нехай ніколи не встануть! Нехай почуваються, як на лаві підсудних, як перед судом історії.

Колега, певно, сприйняв мої символічні аргументи, бо заспокоївся й почав усміхатися, продовжуючи аплодувати.

І переважна більшість депутатів раділи, співали. Колеги щось вигукували, вітали один одного. Були щирі обійми й сльози радості.

О, які ми були щасливі й надто романтичні!

Незабаром того ж таки літа, з ініціативи Голови Верховної Ради Олександра Мороза та його «лівого» оточення, на розгляд позачергової сесії парламенту було винесено питання про зміни й доповнення до Конституції, які передбачали перерозподіл повноважень між гілками влади на користь Верховної Ради. Дійшло до того, що згодом виникла зухвала в своїй безвідповідальності пропозиція ввести до Конституції таку політичну пікантну засаду, яка надавала б парламенту право обирати Президента України просто в залі під куполом. Протистояння між законодавчою владою та виконавчою, насамперед з главою держави, спалахнуло з новою силою, набираючи небезпечних для держави й суспільства обертів. Тоді я занотував такий сумний віршований експромт:

Кажуть, що острів Зміїний
Прагнуть сусіди віднять в України.
Це неможливо, бо острів Зміїний
В залі парламенту України.


Упродовж проминулих десяти років багато політичної води протекло крізь решета мікрофонів. Ігноруючи Конституцію, антидержавні сили нарощували популістські м'язи. І ось у розпалі політичного протистояння під час помаранчевої революції Верховна Рада четвертого скликання, поставивши благородну мету розв'язання суспільно небезпечного конфлікту, прийняла шляхом пакетного розгляду суттєві поправки до Конституції. Я вже не кажу про те, що такі поправки необхідно обговорювати постатейно, голосувати за кожну статтю окремо, а потім за документ – у цілому. Верховна Рада, як потужний метеорит, вторглася в атмосферу конституційного поля, одним махом ухваливши зміну системи влади в державі: президентсько-парламентська республіка почала експромтом перетворюватися на парламентсько-президентську.

Не потрудившись прийняти ні закон про Президента України, ні закон про Кабінет Міністрів України, що передбачає конституційна реформа, парламент перебрав на себе найбільше повноважень серед трьох гілок влади, а згодом на гребені передвиборних емоцій, у пориві владних амбіцій, із грубим порушенням Основного Закону і свого Регламенту, відправив у відставку уряд і заблокував формування Конституційного Суду, щоб той, чого доброго, не скасував незаконне рішення... Сталося те, чого домагалися ліві радикали ще влітку 1996 року, через півтора місяця після прийняття Конституції України, котру тоді спеціалісти оцінили як визначний правовий документ на рівні європейських стандартів.

То що ж відбулося? В залі під куполом реанімувався «острів Зміїний? Чи, може, нас знову чекає тривала «конституційна ніч»?

Автор: Петро ОСАДЧУК