Не відступати перед труднощами

Мешканці Княжичів, що на Київщині, знають голову місцевої самоврядної громади як людину, в котрої слово не розходиться з ділом. І хоч би як там казали заздрісники, а село під головуванням Ольги КАСЬЯН просто на очах перетворилося на квітучу оазу. Нею нині пишається не тільки район, а й столична область. Ольга Іванівна для односельців стала реальним утіленням тези, яка завжди здавалася дещо фантастичною: «влада – для народу».
Зі столиці до Княжичів практично півгодини їзди автомобілем. До села веде широка асфальтована дорога, і вже на в’їзді добре видно позолочені куполи пам’ятки архітектури – Свято-Преображенської церкви. Саме тут нас і зустріла на службовому авто сільський голова.

– Це справді святе місце, – охоче пояснює Ольга Іванівна. – Наприкінці жовтня 2008 року біля храму відкрили монумент односельцям, які загинули від рук німецьких окупантів. Фашисти, вже відступаючи, зігнали докупи мешканців і на їхніх очах повісили 14 хлопців-комсомольців. Монумент під час відкриття освятили, батюшка Софроній, як годиться, відправив панахиду за невинно убієнними земляками. Поруч – братська могила, де поховані 17 воїнів, які визволяли Княжичі від фашистів. Тепер сюди і в будні, і в свята навідуються ветерани війни, щоб згадати односельців, люди молодшого покоління, аби вшанувати пам’ять своїх батьків-дідів. Зрештою, ті, хто бодай раз відвідав село, обов’язково побували біля монумента. Збудували ми й пам’ятник Великому Кобзареві.

Моя співрозмовниця повертає кермо автомобіля праворуч і за кілька хвилин зупиняється, продовжуючи знайомити із селом. „Ось там у нас дитсадок «Вишенька», а за ним – школа. «Вишеньку» ми почали перебудовувати вісім років тому. Тепер це комфортний дошкільний заклад, куди дітлахи йдуть залюбки, та й гостям є що показати, – вдоволено констатує сільський голова. – У садочку ми повністю реконструювали електричну, опалювальну та водопостачальну системи, заасфальтували територію, капітально відремонтували дах і фасад. Щоправда, роботи тут вистачає завжди. Пральню, харчоблок уже привели до ладу фахівці з комунальної служби «Добробут», ревізували й сантехнічне обладнання, водогін, каналізаційне господарство. Косметичний ремонт групових кімнат, службових приміщень щорік проводиться обов’язково. Інвентар у нас, як то кажуть, за останнім словом техніки – холодильники, телевізори, пральна машина. Одне слово, є все для належного функціонування закладу. Тож усі 200 вихованців почуваються як удома. Керівник у «Вишенці» чудовий – Ольга Євтушенко. До речі, депутат сільської ради.

– Знаєте, я дванадцять років поспіль пропрацювала секретарем сільської ради. Доволі часто буваючи в інших селах та господарствах, замислювалася: чого в нас гірше, ніж у сусідів? Ні доріг, ні Будинку культури, де ввечері відпочила б молодь, немає. Єдина пам’ятка – церква, та й та на болоті. Прикро було до сліз. Тоді я твердо вирішила: ризикну балотуватися на посаду сільського голови. Звичайно, знала, що візьму на власні плечі велику ношу. Але ж працювати на селі завжди було непросто. Я це добре усвідомлювала. Однак у мене характер такий: якщо вже ставлю перед собою мету, нізащо не відступлю. Хочте – вірте, хочте – ні, але я була впевнена у своїй перемозі на виборах. Знала, що спрацює авторитет мого батька – Івана Леонтійовича Залозного, старійшини нашого роду. Він був знаним на селі трактористом, найкращим маркувальником. Батька війна застала тоді, коли він перебував на службі в армії. Відтак усе фронтове пекло відчув на собі. Захищав Ленінград, пережити довелося чимало. Пишався орденом Червоної Зірки, а особливо медаллю «За відвагу». Повернувся додому, коли йому виповнилося 27 років. Проте жодного дня не відпочивав, одразу ж до роботи: сів на трактора. З великою вдячністю згадую маму, яка багато років пропрацювала дояркою в місцевому радгоспі. Тож із ветеранами Великої Вітчизняної війни і праці в мене завжди теплі, можна сказати, навіть родинні стосунки. Коли на 61-му році батько пішов із життя, саме вони стали моєю справжньою опорою та підтримкою. На жаль, щороку їхні лави рідіють. Ми намагаємося робити все, аби хоч якось полегшити життя ветеранів і учасників війни. Без них не обходиться жодне свято, жоден урочистий захід у селі. Звісно ж, самотніми опікуються соціальні працівники, допомагають по господарству. Одне слово, ветерани Великої Вітчизняної завжди в полі зору сільської самоврядної громади.

– Звісно, вдалося не все, що хотілося б. Та вважаю, що й немало. Насамперед ми таки заасфальтували більшість доріг, освітили вулиці. У селі відкрили Будинок культури, який нині один із найкращих у Броварському районі. Тож здійснилася моя давня мрія, – усміхається Ольга Іванівна. – Тепер своє дозвілля тут проводять не лише княжичани, часто навідуються гості зі столиці. Авжеж, зусиль доклали багато, аби повернути це вогнище культури у власність громади, та з проблемою таки впоралися. Провели капітальний ремонт практично всіх приміщень, установили шатровий дах, придбали все необхідне, щоб дітлахи займалися в гуртках художньої самодіяльності, функціонував ансамбль «Княжичанка». Крім того, тут провадяться шлюбні обряди, працює філія Калинівської музичної школи з класу фортепіано. В селі з’явилася загальноосвітня школа. Навчальний заклад ми розпочали реконструювати ще в 2003 році, тоді ж ввели в експлуатацію першу чергу відремонтованої будівлі. Невдовзі з’ясували, що наявних приміщень недостатньо, аби діти навчалися повноцінно в одну зміну, тому на сесії сільради було прийнято рішення в найстисліший термін добудувати навчальний заклад. До справи долучили інвестора, котрий і здійснив увесь комплекс робіт. А за півтора місяця в школі з’явилися великий актовий зал із допоміжними приміщеннями, чимала бібліотека. За рахунок благодійного фонду «Княжичі – моє рідне село» закупили меблі, телевізор, комп’ютери, навіть п’ять електричних швейних машинок. Водночас провели ремонт і у старому приміщенні школи. До речі, неабияк допомогли нам інвестори: замінили систему опалення та водогін, установили сучасні металопластикові вікна, капітально відремонтували стіни. Дітлахи отримали в подарунок сучасний спортивний зал, де є все необхідне для занять спортом, є тут і душові. У найближчих планах – створення шкільного музею. Під нього вже відведено приміщення, де будуть і стенди для експонатів, необхідні меблі. Плануємо облаштувати шкільну майстерню, щоб хлопчики здобували потрібні для кожного чоловіка навички. Тепер щодо завдань масштабніших. Гадаю, розпочнемо будувати дороги на нових масивах, облаштуємо кювети, дуже хотілося б збудувати й житло для вчителів, медичних працівників. Соціальна сфера для мене, як для жінки, є пріоритетною. Не можна говорити про здорову націю, доки не створено належного добробуту для кожної людини.

– Спорудження такого комплексу справді в планах сільської влади. Складатиметься він із кількох об’єктів. До адміністративного центру ввійдуть сільська рада, пошта, банк. На спортивному майданчику будуть футбольне поле, хокейний і баскетбольний майданчики, атракціони, розважальний центр.

Під усе це виділено земельну ділянку площею 5 гектарів. Але, повірте, я вже два роки оббиваю пороги державних установ, щоб здійснити відведення землі, отримати висновки-погодження. Далі необхідно зробити проект будівництва, провести тендер. На все це потрібні чималі кошти. Та де їх узяти? Хто цим переймається? Тільки сільський голова. Часто доводиться звертатися до підприємців, просити про допомогу. Здебільшого нам ідуть назустріч. Проте незрозуміло, чому голова сільради має бути прохачем, аби розв’язувати проблеми для людей, які справно платять податки? Це питання одне з найболючіших у роботі сільського голови. Бюджетом не передбачено коштів ні на будівництво доріг, ні на освітлення вулиць, ні на ремонт приміщень, ні на благоустрій. А тим паче на те, щоб зреалізувати великі проекти. Але сидіти склавши руки сільському голові не годиться. 　

Вела розмову Віра ТКАЧЕНКО.