передплата Українською | In English

№21, листопад 2010

Борис Олійник: Видатному українському поетові й громадському діячеві, Героєві України –75!Борис Олійник: Видатному українському поетові й громадському діячеві, Героєві України –75!

Поділитися:

Поетична планета Бориса Олійника існує з початку шістдесятих років ХХ століття. На ній – понад п’ятдесят книжок українською та багатьма іншими мовами, двадцять поем… Маємо той рідкісний випадок, коли не треба робити уточнень, всіляких корекцій розбіжностей у біографіях та внутрішніх світах майстра вірша і його ліричного героя, постійно мати на оці ймовірну ідеалізацію, можливе інкрустування чи ретушування реального портрета: мовляв, ось це – автор, а це – його поетичний рупор. Вони – двійники, взаємозамінні громадянські, духовні та інтелектуальні величини.

З давньою незмінною любов’ю, але без уже звичного пафосу хотілося б увиразнити застиглу ще в минулому столітті константу: Борис Олійник – не просто знаний, а видатний український лірик. Це справді так, і ніхто та ніщо, навіть час, не спростують очевидного. Наважуся стверджувати, що воднораз Борис Олійник – одна з найболючіших чи й найтрагічніших творчих постатей рідного сьогодення. Не лише тому, що поет і досі вірить у можливість щасливого майбуття ідеального суспільства, не лише тому, що, постійно перебуваючи на новітніх паралелях європейськості, не вписується в неї своїм глибинним українством, не лише тому, що не просто відчуває, а твердо знає: там, у далеких парижах, його духовні набутки нікому не потрібні… – ні, не лише тому, а й тому, що, можливо, як ніхто з когорти посивілих шістдесятників (ба навіть нинішніх поетів узагалі) до болючої гіркоти усвідомлює: ще й досі немає справді української України – тієї України, яку шукав і утверджував усе свідоме життя.

Драматизм як стан душі з кожним днем посилюється, бо дедалі більше болить йому, істинному українцеві, визначальне запитання: «А чи буде?». А чи буде воістину національною Україна, для якої витворював ще з початку шістдесятих років ХХ століття свою, Богом започатковану поетичну планету? Та навіщо вона манкуртам, тимчасовцям, легіонам заробітчан, звироднілим торбохватам, зрештою, навіщо вона, одухотворена, свята й священна, тим, хто в хаті своїй дивиться чуже телебачення й часто-густо немає жодної книжки (навіть Біблії та «Кобзаря»)?

– За нашими плечима був Шевченко, – повсякчас наголошує Борис Олійник. – Тепер Тараса вже майже не цитують, бо він і нині працює проти системи. Це рідкісне явище – завжди своєчасний. Окрім того, хоч би як там було, а саме ми – українські поети – зберігали українську мову. Ми могли (за радянського часу) загнати щось у підтекст. Тобто ми все-таки якось протистояли системі. Мої вірші тепер читають і запитують: як вони виходили? А нормально виходили. Щоправда, певний час я теж був заборонений, невиїзний. Але я – чоловік, мені не годиться виставляти свої рани. Були такі, хто тікав у Москву, а тепер розповідають, як було тяжко. Це не завжди правда. Якщо поет справжній, то він не продається.

Борис Олійник уміє й любить вільно ширяти в царстві високої поезії. Розкошує автор – розкошує й читач: стрімким польотом думки, свободою несподіваних асоціацій, парадоксальними зіставленнями й протиставленнями, переливами неповторних інтонацій і сяйвом барв, суто олійниківськими новотворами. Та як вони народжуються? На жаль чи на щастя, вичерпної відповіді немає. Тим-то Борис Олійник знову й знову наголошує: «Поезія – це таїна». І додає:

– Лірика – особливий жанр. Її не можна висиджувати. Коли немає часу на поезію, отже, не настав час для поезії. Нині гуманітарну сферу хочуть перевести на пожертви: нехай, мовляв, культурою в нас займаються сучасні Терещенки й Ханенки. А я вважаю, що це державна справа. Українській мові треба сприяти, але не можна і від російської відмовлятися. Так, у нас складний варіант: три слов’янські мови, між якими майже немає бар’єра, хоча і є велика різниця. Росіяни кажуть: не треба нам перекладати Шевченка, ми і так його читаємо. Я вважаю, що треба перекладати Пушкіна – це ознака самоусвідомлення цивілізації.

У зрілого майстра – широка амплітуда і громадських зацікавлень, і творчих пошуків. А дебютував Борис Олійник як романтик, окрилений дерзновенними, хмільними мріями, що живилися весняними соками постсталінської відлиги, великими тогочасними сподіваннями. Перша збірка «Б’ють у крицю ковалі» сьогодні приваблює і наївною чистотою ще юначого світобачення, і земним реалізмом, і першими спробами справді новаторського мислення. Саме тоді вже закладалися першопочатки драматичного начала в душі Бориса Олійника і як яскравої особистості, і як самобутнього поета: в нього не було й нині немає послідовників, талановитих учнів, які розвивали б образну систему, утверджували виболені ідеї.

Всепланетарність, космізм поетичного світу впродовж десятиліть єднатимуть Бориса Олійника з шістдесятниками, чільним представником яких він залишається й нині. Зрештою, саме з його іменем завжди асоціюватиметься справжнє золото лірики, яка пізніше знецінилася варіаціями епігонів: багато навіть знаних сімдесятників-вісімдесятників довго не могли звільнитися від густого сяйнистого неводу своїх попередників, зокрема Ліни Костенко, Івана Драча та незабутнього Миколи Вінграновського. А ось явних копіювальників письма Бориса Олійника висіялося менше. І тому, що манера автора таких етапних збірок для тодішньої української, ширше – радянської поезії, як «Двадцятий вал», «Коло», «Рух», була яскрава, примітна, й найменше наслідування негайно вловлювалося, і тому, що образна система саме Бориса Олійника була гранично цілісна й воднораз напрочуд розмаїта – повторювати її просто смішно, тим-то запозичували щось одне, розтягували міцно злютовану мозаїку по частинках, а це не так впадало в очі.

Звідси – не прямий, а опосередкований вплив автора таких уже, без перебільшення, класичних віршів, як «Парубоцька балада», «Романтичне інтермецо», «Був чоловік… І – нема», «У поета гроші завелись…», «Мати сіяла сон», на багатьох справді обдарованих ліриків, хоч не один із них приміряв і широкі романтичні шати поезії Бориса Олійника (відразу ставали неприродними, видно з усього, муляли), і прилаштовував до себе його публіцистичні крила (вони зів’яло опадали): те, що одному дано від Господа, іншому просто не пасує.

За так званих комуністичних часів особливо спокусливим видавалося виразне громадянське начало визнаного і українським людом, і всесильною владою поета (цей парадокс просто заворожував потенційних епігонів). Але там, де в кумира високі епітети звучали природно, в його прихильників гримкотіли, немов іржава бляха на семи злих вітрах двадцятого століття, там, де олійниківське слово служило Україні, словеса його тлумачів прислужували системі. Відмінність не просто велика, а принципова, й міра її – різновеликість талантів, заангажованість одного добром і праведністю, славою в ім’я народу, а інших – пристосуванством, вірнопідданістю, славослів’ям.

– Справжня поезія – це не хроніка подій, – наголошує Борис Олійник. – Хоча час від часу від неї це вимагалося. Може бути поезія імітована. Я, наприклад, можу її імітувати. У мене так набита рука, що коли піду на замовлення, то важко буде зрозуміти, чи це від духу, чи від ремесла. А в публіцистиці розмова йде прямо. Хоча часом з ілюзіями й алюзіями. Але це відкритий текст. А в поезії відкритий текст знижує її цінність. У публіцистиці завжди вигравала Росія – там така своєрідна стихія мови. А в нас завжди вигравала поезія. Знову-таки за рахунок самої мови.

Відверта, відкрита публіцистичність Бориса Олійника була й лишилася м’якою, теплою, проникливо довірливою, бо вона – похідна не від холодного раціоналізму, прагматичного розрахунку, а від самої душі, її найсвітліших, прапращурівських глибин. «Мої батьки мали козацьку віру – світлу, не ортодоксальну, не фанатичну, – зізнається поет. – Я не містик. Я просто знаю, що є зло, в тому числі матеріалізоване. І є добро». Саме воно – в серцевині несхитної шляхетності й незмінної порядності лірика. Це той випадок, коли марно шукати у творах подвійного дна, хоча б уже тому, що його не існує й не може існувати в системі духовних і морально-етичних координат Бориса Олійника.

Такий кут зору сприймається як даність, єдино правильна точка відліку його життєвих та поетичних шляхів. Є там і нерівності, і вибоїни, але немає карколомних поворотів, кардинальних переорієнтацій, підступних зиґзаґів, численних фальшивих знаків (скільки ж бо їх наставлено на маршрутах багатьох побратимів по слову!), усіляких, часто змінюваних, прапорців, якими обкидають більшу чи меншу привласнену і поетичну, і житейську території.

– Я завжди говорив, що героєм у нас може бути кожен. От людиною – це вже складніше. Тому до звання Героя України ставлюся спокійно. Спасибі, звичайно. Але чи від того я став кращим, чи гіршим? У мене єдина перевага – я нікого не продав, – сповідається Борис Олійник, котрий починав торувати стежку в ліриці як по-молодечому відчайдушний романтик із полтавського села Зачепилівка, а нині веде її як майстер слова всеукраїнського чи й всеєвропейського масштабу, як поет, знаний у багатьох куточках світу, як лірик, талант якого вроджений, набагато природніший, посутніший та й потрібніший, ніж набутий хист політика. Про все це сам Борис Ілліч розмірковує так:

– Романтиком я був і лишаюся досі. Бо вважаю, що той, хто зраджує свої небесні ідеали, стає абсолютним обивателем, навіть у літературі. Не знаю, чи вдалося мені зберегти літературну планку. Принаймні все життя я намагався її не опускати. Без романтики все засохне. Пересохнуть усі джерела, які поять нашу духовну річку.

Уславлений поет і сьогодні називає дружину єдиною справжньою Музою («Разом ми з 1958 року... І не шкодую. І не хочу імітувати тих, які мали по чотири-п’ять дружин... Вона вдома зараз... А я працюю. Ви ж знаєте, що письменники ніколи не йдуть на пенсію»), здавна товаришує з травознавцем-язичником, характерником і чорнокнижником Євгеном Товстухою («Ми –куми!»), як забобонний полтавець ніколи нічого не загадує й не намагається зазирнути в прийдешнє. Але найголовніше те, що Борис Олійник – і нині українець у всьому: в житті, поезії, політиці, ба навіть у зоряно високих мріях про земний рай на чітко окресленій рідній землі.

З цього погляду він – справді останній романтик, що яскраво засвідчив шеститомник вибраних творів, яким Борис Олійник зустрів свій ювілей – радше ще один перевал на незмінно драматичному шляху із зачепилівського минулого через київське сьогодення в одвічно манливе, завжди – здалеку – донкіхотське майбуття.

Автор: Микола СЛАВИНСЬКИЙ

Коментарі

Заповніть поля відмічені червоним!

Додати коментар

Увійдіть в систему, використовуючи аккаунт соціальної мережі:
Коментар:

Поля відмічені *(зірочкою) обов'язкові для заповнення.

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №1/2016 №1
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Австрія підтримує жорсткі санкції ЄС проти Росії, але не в газовому секторі Сьогодні, 23 січня

Канада надасть Україні до 120 млн доларів кредиту на тлі протистояння РФ 21 січня

Канада надасть Україні до 120 млн доларыв кредиту на тлі протистояння РФ 21 січня

Єврокомісія залучить Україну до процесу сертифікації "Північного потоку-2" – Міненерго 20 січня

Ердоган уточнив час візиту в Київ та знову запропонував посередництво між Україною та РФ 20 січня

Топ популярных покерных советов 20 січня

Кулеба: найбільшим успіхом Росії зараз буде сіяння паніки і розхитування нас зсередини 19 січня

Український сертифікат про Covid-вакцинацію діятиме 9 місяців: для бустера теж 19 січня

Торік перельоти Зеленського коштували платникам податків вдвічі більше, ніж у 2020 році  19 січня

Ryanair анонсував запуск 13 нових маршрутів із 4 аеропортів України 19 січня