№12, червень 2006
Система, яка була за часів Радянського Союзу, передбачала утримання дітей з обмеженими можливостями за рахунок держави. Існувало багато спеціалізованих закладів: будинки дитини, школи, допоміжні інтернати. Усі вони були закритими. Але та система не передбачала адаптації дітей до життя. За роки незалежності склалася ситуація, коли держава не змогла утримувати всі ці структури. Виникла колізія: цих дітей не можна назвати інвалідами, але можливості їхні обмежені.
Україні пощастило: до нас звернулася Німеччина, яка саме в цей період обговорювала питання остарбайтерів, і п'ятьом країнам, де було найбільше військовополонених, що працювали на фашистську Німеччину, – Росії, Україні, Білорусі, Польщі та Словаччині, запропонували допомогу в розробці проектів для молоді. Що саме в інших країнах, не можу сказати. А проект, який прийшов у 1991 – 1992 роках, потрапив до Кабінету Міністрів у розумні руки. Завдяки цьому протягом 3–4 років було підписано угоди, і на гроші, виділені німецькою стороною, ми підготували в Мюнхені групу фахівців, які сертифіковані і можуть працювати в будь-якій країні світу. Склали ядро тут, у Києві, і відкрили 61 центр в усіх регіонах України. Тобто було створено сучасну систему допомоги дітям з обмеженими можливостями здоров'я, насамперед тим, які мають порушення нервової системи. На це пішло 10 років – достатньо, щоб переконатися, що це був не марний крок, що він спрацював. Ця система не може зупинятися, вона повинна розвиватися. У нас багато планів, і ми потребуємо допомоги в багатьох речах. Найбільше в тому, щоб центр мав змогу добудови. Сьогодні ми здебільшого приймаємо маленьких дітей, віком до 5 років. Старшим не маємо можливості надати повноцінну допомогу. Для цього потрібні переважно соціальні речі: комп'ютерні класи, механотерапія – все те, що допоможе дітям адаптуватися до життя, знайти своє місце в ньому й почуватися впевненіше. Звісно, є багато суто практичних питань, якими ми теж переймаємося. Німецька сторона виділила кошти на переобладнання приміщення під пансіонат. Діти живуть безкоштовно. Але одночасно він може прийняти 14–15 дітей, а приїжджають 60. Тому ми просимо лікарню, щоб виділяли палати для наших дітей, і вони йдуть нам назустріч. Якщо батьки роблять благодійний внесок лікарні – добре, якщо ні – всі ми люди й розуміємо: хтось має змогу, хтось – ні.Автор: Володимир МАРТИНЮК
Архів журналу Віче
№3 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші
1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня
Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики
Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі
Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном
Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України
Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави
Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд
Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради
Вибір майстер-класів у Києві