Кадебісти пішли останні

Після аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року потрапити до міста енергетиків Прип'яті можна було лише за перепусткою, підписаною начальником Прип'ятського міськвідділу КДБ підполковником Віктором Клочком.
Таких перепусток було виготовлено лише 1000. Діяли вони до 5 травня. Одну з них, пригадує Віктор Миколайович, він видав керівникові знімальної групи українських кінодокументалістів режисерові
Володимиру Шевченку.
З полковником у відставці, інвалідом-чорнобильцем Віктором Миколайовичем КЛОЧКОМ автор зустрівся напередодні гіркого ювілею і взяв інтерв'ю.

– Шановний пане полковнику, про аварію на ЧАЕС я дізнався з повідомлення радіо 26 квітня о 10-й годині ранку на балконі з «Комсомолкою» в руках. Було тепло й сонячно. А як дізналися ви?

– У ліжку. Близько першої години ночі задзвонив апарат ЗЦВ (зв'язок центрального виклику. – Авт.), який завжди стояв поруч. Дослівно повідомляли: пожежа на четвертому блоці, пожежа на четвертому блоці... Схопився, сів у машину й поїхав. Через двадцять хвилин побачив: четвертий блок раптом став нижче, ніж був. Ізсередини злітали червоні іскри, а на даху третього блока горіло полум'я.

– Що подумали в перші хвилини?

– Думок виникло багато. Але їх швидко відігнала одна: треба діяти. Так думали всі, кого застала катастрофа. Перший караул пожежників, уберігши третій блок від нещастя, заплатив за це власним життям і здоров'ям, але врятував нас від біди, про яку навіть страшно подумати.
На своїх місцях залишилися всі працюючі зміни. Це допомогло директорові станції Брюханову прийняти правильне рішення, що робити з діючими блоками. Він наказав зупинити станцію.

– На радіацію ніхто не зважав?

– Про рівень радіації стало відомо близько другої години ночі. За цей час дозиметристи встигли обстежити територію і скласти карту. Це була перша карта, яку ми роздивлялися вдвох із Брюхановим: на ній були місця з рівнем радіації до 200 мілірентгенів, а були ділянки, де радіація сягала 2 000 рентгенів на годину.

– Тут у вас і забігали мурашки по спині?

– Мурашки чи не мурашки, але завдяки карті, яку весь час уточняли, ми знали, де небезпека смертельна, а де менш загрозлива.

– Ви були готові до нештатних ситуацій на станції?

– Наша робота така: все бачити, все чути й бути до всього готовими. Через п'ять хвилин після повідомлення майже весь міськвідділ КДБ був на станції. З'їли по таблетці йодистого калію, щоб захистити щитовидку, і – до роботи.

– У чому полягала специфіка несення служби на атомній станції?

– Будь-яке промислове підприємство може стати метою диверсії. Об'єкти військово-промислового комплексу особливо. В атомній енергетиці до секретів виробництва додається ще й небезпека від можливих аварій.

– Що є найбільшим секретом на атомних станціях?

– Завдання всіх розвідок стосовно атомних станцій – одержати якнайточнішу інформацію про кількість відходів, що залишаються, особливо твердих – сировини для ядерної зброї.

– Отже, версії?

– Найперше ми перевірили, чи не було проникнення на станцію. Вся огорожа – під сигналізацією. Вона виявилася справною. Друга версія, на якій спочатку категорично наполягали фахівці, – це диверсія. Бо зразу ніхто нічого не міг збагнути. Було видно лише одне: півблока немає. Вибуху ніхто не чув. Коли я читаю в деяких мемуарах, що велетенський вибух було чути в Києві, гірко всміхаюся. Я в Прип'яті жив і не чув. Щоправда, відтоді від нічного телефонного дзвінка я прокидаюся, як на пожежу.
Ми опитали кожного працівника першої зміни. Геннадій Шульгін, Юрій Матковський працювали з будівельниками, Михайло Мальцев, Анатолій Кокорудза з'ясовували обставини серед атомників. Старший уповноважений Віталій Суховілін, який безпосередньо працював на станції (талановитий інженер-атомник, нині переїхав до Москви), зробив першу доповідь голові урядової комісії, першому заступникові Голови Ради Міністрів Союзу РСР Борису Євдокимовичу Щербині, який прилетів того самого дня ввечері.

– У вас ще вистачало сил для цього?

– Так, хоча кожен під кінець дня вже одержав по 25 берів – п'ятирічну норму.

– Документалісти також розпочали зйомку негайно. Знімали евакуацію, розселення потерпілих, військові й цивільні загони ліквідаторів, які направляли в Чорнобиль із усього Союзу. Але нас ніхто не пропускав за червону лінію – в зону реактора. Керівництво звернулося до тодішнього секретаря з ідеології ЦК Компартії України Володимира Івашка з пропозицією вирішити це питання з головою КДБ України Степаном Мухою. І одержало відповідь: Муха нічого не може вдіяти, бо все під контроль узяло московське КДБ. Дозволити може тільки Щербина. Так це було чи ні?

– Насправді трохи інакше. 26 квітня о другій ночі я доповів начальникові управління КДБ у Київській області генерал-майорові Леоніду Бихову. Він одразу направив оперативно-слідчу групу на чолі з полковником Сивцем, яка о шостій ранку вже була на станції. Під керівництвом начальника слідчого управління майора Олександра Берези опечатали всі прилади, що потім стало головним чинником під час з'ясування причин аварії. Майор був на станції довше від усіх прибулих і одержав свої 25 берів.
О восьмій ранку прибула слідчо-оперативна група КДБ України на чолі з генерал-майором Петровим. І лише згодом приїхала московська група працівників держбезпеки.
Дозвіл знімати на четвертому блоці своєю розмашистою резолюцією: «Разрешаю» насправді дав співголова урядової комісії, заступник Голови Ради Міністрів Союзу РСР Іван Силаєв, який через 10 днів замінив Щербину. Документалісти завжди будуть вдячні цій інтелігентній людині, що не побоялася відповідальності. По суті, Іван Силаєв є співавтором чорнобильського кінолітопису, який маємо. Хоча після його дозволу конкретні епізоди погоджували якраз із московськими кадебістами.

– Чи міг усе-таки хтось в Україні дозволити зйомки?

– Навряд чи... На це міг піти тільки голова урядової комісії або той співголова, в якого вистачило б на це сміливості. Співголови працювали вахтовим методом по десять днів, і вам, очевидно, поталанило, що потрапили саме до Силаєва. Але я скажу ось що. Перші зйомки здійснили з вертольота 27 квітня.

– Не може бути. Працюючи над фільмом, режисер Володимир Шевченко перелопатив усі архіви, що могли мати такі матеріали...

– Я відповідаю за свої слова. 29 квітня мої оперативники Михайло Мальцев відвіз частину знятого матеріалу в ЦК Компартії України, а Олексій Рибак військовим літаком доставив у Москву, в ЦК КПРС, і здав під розписку.

– Ця новина приголомшує. Першу редакцію фільму в Москві Держкіно СРСР відмовилося приймати доти, доки його не подивиться Щербина. У Москві Борис Євдокимович часу «не викроїв» і призначив перегляд у Чорнобилі. Здійснили дезактивацію кінопроекції, залу тамтешнього будинку культури, кіномеханіка привезли з Києва.
Щербину поважали. На лацкані піджака він носив значок депутата Верховної Ради СРСР. Коли дозиметристи заміряли, прилад зашкалив. Про це знали всі.
Переглядом Щербина залишився незадоволений. Він сказав: «Кричите, погрожуєте... Ви ще показали б, як озлоблені прип'ятці викидали з верхніх поверхів на асфальт телевізори, холодильники, піаніно... Людей прийшли рятувати, а вони так дякували»...
Що ви скажете з цього приводу?

– Мабуть, хтось сильно оббрехав наших енергетиків перед Щербиною. Організованішої і відповідальнішої евакуації міста з майже 50-тисячним населенням історія не знає. По радіо, через міліцію, працівників жеків прип'ятцям сказали: взяти з собою документи і на два-три дні їжі.

– Чому на два-три дні, адже знали, що на більше, а може, й назавжди?

– Щоб не було паніки. Перед кадебістами, зокрема, таке завдання і стояло: запобігти паніці, припинити неправдиві чутки. До кожного під'їзду подавали автобус, без шуму, без крику, організовано мешканці залишали домівки. Тільки-но остання людина виходила з під'їзду, міліція опечатувала його двері. Жодного випадку мародерства не було. Пізніше, правда, це ганебне явище мало місце... Не знаю, хто міг Щербині наговорити те, чого не було.

– Однак попри роздратування Щербини перегляд закінчився несподівано результативно. Обговорити знятий матеріал голова запропонував за обідом. Їдальня була облаштована в підвалі Чорнобильського райкому партії, де розташувалася й сама урядова комісія.

– Я знаю цей підвал.

– За обідом зібралися з півтора десятка людей, які брали участь у перегляді: фахівці, військові, ваші колеги. Серед них – права рука Щербини академік Валерій Легасов. Його й призначив Щербина консультантом на завершальному етапі зйомок. Одного разу сталася така халепа. До четвертого блока академік узявся підкинути групу на власному бронетранспортері. На КПП Легасов пред'явив посвідчення члена урядової комісії і бронетранспортер пропустили без затримки. На місці ми почали знімати, а Легасов групу залишив. Через деякий час прийшов посланець і сказав: академік звелів повертатися без нього. Бронетранспортер доїхав тільки до першого КПП. Почалася справжня паніка: як потрапила на об'єкт знімальна група? (Дозвіл треба було оформляти кожного разу окремо, його в нас не було.) Почали з'ясовувати. Молодий парубок з Вінниччини водій бронетранспортера – «партизан» (так називали військовиків, мобілізованих нібито на перепідготовку, а насправді на ліквідацію аварії) скинув гімнастерку й зі словами «пропало літо» розтягнувся на броні загоряти, декламуючи:

«На горі стоїть реактор,
Під горою оре трактор.
Ізотопи, як собаки,
А Івану все до ср...»

Тільки через годину виручити групу з полону приїхав міліцейський «бобик». Багато, мабуть, людей постраждало через необізнаність або ось таку браваду?

– Чимало. Більшість тих, хто нахапався, могли б уникнути цього, коли знали б, що треба робити, а чого не можна. Якби людей, яких посилали в Чорнобиль, елементарно інструктували, потерпілих було б менше. А були й зайві жертви.
Прип'ять мешканці залишили 27 квітня. Уже в місті – ні душі, воно оточене військами, а ми на посту. Нема наказу. Раз за разом об'їжджаємо, обстежуємо порожні квартали. 29 квітня останніми залишаємо Прип'ять і передислоковуємося в Чорнобиль. Хлопці падають з ніг. А 5 травня ми вже – пацієнти 6-ї клініки в Москві, куди перед нами доставили героїчних пожежників.

– Режисер Володимир Шевченко не дожив до дня, коли фільм «Чорнобиль: хроніка важких тижнів» вийшов на широкий екран. Він помер від раку легенів у березні 1987 року. Через кілька місяців повісився академік Валерій Легасов. Що спонукало його до цього?

– Ця таємниця пішла разом з ним. Легасов перший вказав на причини аварії. Я його думку поділяю, але багато людей із великими іменами – учені й чиновники – з висновками академіка були незгодні.
Реактори такого типу було задумано для інших цілей, а потім їх удосконалили для вироблення електроенергії.
А сталося елементарне недотримання регламенту. Однією людиною. Я не великий спеціаліст, але такого висновку дійшла й урядова комісія. На початку дванадцятої години спрацювала система аварійного захисту. У таких випадках атомники кажуть: блок упав у йодну яму, тобто отруївся парами йоду, що уповільнює реакцію. За регламентом необхідно реактор продути і запустити через 48 годин. А його запустили через годину. Такі ситуації типові, вони траплялися на всіх блоках і станціях – аварій не було... А тут...

– Як нагородила вас Батьківщина?

– Я не одержав догани. Всі в держбезпеці були покарані: від голови до нижніх чинів. За недогляд. А мене обминули...

– Чому?

– Бо ще в лютому я інформував керівництво: на четвертому блоці відбуваються якісь негаразди. Блок почав працювати на різних режимах, а це неприпустимо. Ніби накаркав...

– У Прип'ять не тягне?

– Ні, період розпаду стронцію 90 років... А є ще й інші ізотопи. Тільки жаль бере. Було молоде щасливе місто. Останній раз відвідав його нещодавно. Зайшли з дружиною Ларисою Іванівною (вона працювала хіміком відділу зовнішньої дозиметрії) у квартиру на третьому поверсі. Все розтягнуто до останнього гвинтика. А піаніно стоїть. Важке. Щоб винести, треба цілу команду найняти. Відчинив кришку, торкнувся клавішів... Стиснуло серце...

Автор: Анатолій КАРАСЬ