Історичні передумови сучасної концепції прав людини і громадянина

Розвиток концепції, а в подальшому й теорії прав і свобод людини та громадянина відбувався протягом тривалого часу.
Доктрина прав людини потребує постійного вдосконалення у зв’язку з динамічністю процесів у самому соціальному середовищі. Зміни в теорії прав людини відображали поступальність розвитку панівної концепції владних відносин у суспільстві, а також відмінності у поглядах домінуючої (панівної) частини суспільства на співвідношення потреб людей та можливостей їх задоволення. Історичні аспекти відкривають можливості для подальшого всебічного вивчення процесів, пов’язаних з появою й утвердженням прав і свобод людини та громадянина.

Зазвичай концепція прав людини розглядається у контексті європейської правової думки, яка має дещо відмінні риси порівняно з азійською та африканською (традиціоналістською чи мусульманською). Також досі по-різному її трактують науковці різних регіонів планети. Фактичний її вплив спостерігається передусім у сфері людських переконань та традицій, що були панівними протягом багатьох років, а отже, стали домінантою у сприйнятті більшості людей на певній території. Саме в цьому контексті автор вважає доречним зробити огляд ретроспективи їх розвитку, адже вплив звичаєво-традиційних норм простежується на найвищому рівні й досі. Зокрема, тут можна відзначити сутнісні відмінності між найважливішими актами прав людини Європи, Азії, Африки та Америки. Далі важливим аспектом дослідження може стати встановлення причинно-наслідкових зв’язків під час вивчення взаємозалежності між історичними реаліями, а також подальшим розвитком концепції прав та свобод людини і громадянина. При цьому видається перспективним встановлення чітких орієнтирів для визначення ступеня реалізації згаданої концепції та залежності внутрішньодержавної ситуації від стану її забезпечення, з урахуванням зростання індивідуальної ініціативи людей та потребою в розширенні їхніх можливостей для самореалізації в сучасному суспільстві.

Відомості про історичні аспекти появи, утвердження та розвиток досліджуються і вивчаються вже протягом тривалого часу. Водночас уже розроблено періодизацію відомостей про концепцію, яка розглядається, адже цим установлюється передумова задля подальшого удосконалення правової дійсності та окреслення можливих шляхів розвитку. Саме це дає змогу визначити взаємозалежність між соціальними процесами й вимогами, які висуваються до держави у зв’язку з очікуваннями громадян або підданих.

Протягом багатьох століть змінювалося розуміння владних відносин і засад, що їх закладали в основу прав та обов’язків і держави, і підвладних їй людей. Фактично права належали привілейованим верствам населення, тоді як переважна більшість підвладних була позбавлена відповідних можливостей для самореалізації й утвердження власної честі та гідності. При цьому слід зазначити: протягом усього часу розвитку концепції прав та свобод людини і громадянина тривала боротьба різних антагоністичних позицій з приводу тих чи інших проблем, які є дотичними до неї та зачіпають інтереси (подекуди такі, що вважаються першочерговими) різних зацікавлених груп.

З огляду історичної ретроспективи розвитку концепції прав людини, а також подальших перспектив доречно скористатися лібертарним методом дослідження. Адже, як цілком доречно відзначає В. Нєрсєсянц, «права людини – це необхідний, невід’ємний та неминучий компонент будь-якого права, певний (а саме – суб’єктно-людський) аспект вираження сутності права як всезагальної і необхідної форми свободи людей» [9, с. 311–312].

Передумовою розвитку концепції прав людини насамперед слугувала боротьба феодалів, лицарів та міщан проти сваволі королівської влади на Заході. Зокрема, в Англії було прийнято «Велику хартію вольностей Англії» (1215 р.) [3, с. 237–240], у якій порушено питання забезпечення та захисту прав привілейованих верств (передусім розглянуто проблеми захисту від сваволі влади та створення якомога ширших можливостей для вільних людей з урахуванням специфіки тогочасних суспільних відносин). Також важливим етапом досліджуваного питання є використання у XIII столітті релігійним мислителем Фомою Аквінським теорії природних прав задля доведення неприпустимості визнання суверенітету держав у разі пригноблення урядом власних громадян. «Петиція про права» (1628 р.) стає наступним кроком у творенні системи забезпечення прав людини в Англії [10, с. 295–297]. У ній розглядалися «права і вольності» майнового характеру та закладалася належна система обмежень самовільного втручання влади в них. Визначною подією стає прийняття 26 травня 1679 року англійським парламентом «Акта про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнень за морями» («Habeas corpus act»), згідно з яким на начальника в’язниці покладався обов’язок доправляти до суду затриману особу протягом доби, а також належно повідомляти їй про причини затримання [1, с. 314–318]. Отже, остаточне рішення про подальший арешт, видачу на поруки або звільнення мав ухвалювати суд. Прийняття англійського «Білля про права» (1689 р.) стає подальшим обмеженням свавілля королівської влади й утвердження прав та свобод людини і громадянина. По суті це стає фактичним закріпленням парламентської монархії в Англії, свідченням першої спроби створення дієвого механізму для забезпечення реальних прав та свобод людини і громадянина [2, с. 348–350].

Як відомо, подальший розвиток фундаментальних основ концепції прав людини відбувається у колоніальній Америці. Тут передусім треба згадати конституції окремих штатів, а також відповідні «біллі про права» або «декларації прав». Так, «Декларація прав Віргінії» (1776 р.) вперше чітко окреслила перелік громадянських прав та свобод, що стали першоосновою подальшої розробки цієї концепції, яка на сьогодні набула світового значення [4, с. 82–86]. У свою чергу, Декларація незалежності США (1776 р.) зосередила увагу на рівності людей та інших правах, задля забезпечення яких і покликані здійснювати свою діяльність уряди окремих країн. Було задекларовано законність подальшого спротиву королівській владі, але водночас вона стає своєрідною запорукою для подальшого окреслення характеристик легітимності того чи іншого уряду із позицій права. Конституція США (1787 р.) розмежувала права на громадянські та майнові (п. 3 розділу 9 ст. І) [8, с. 133–157], а перші десять поправок до неї також розглядають як другий американський «Білль про права» (1791 р.). Саме ці зміни сприяли утвердженню демократичних засад та подальшому формуванню громадянського суспільства з наступними соціальними перетвореннями. Подальший розвиток конституціоналізму значною мірою було спрямовано на шлях установлення чітких меж втручання держав у особисте життя їхніх громадян та людей, окреслення меж права як такого, а також якісно новий підхід до розуміння прав та свобод як належних не деяким привілейованим станам, а всім громадянам держави
[7, с. 3].

Отже, зміни в розвитку суспільних відносин призвели до подальшого вдосконалення юридичного базису, творення своєрідної концептуальної бази та принципів демократичної та правової державності, що надалі виявилося у процесах розширення переліку гарантованих на державному рівні прав і свобод. Якщо спочатку їх наявність мала характер належності тільки привілейованим станам, то надалі збагачення її змісту та поширення на інші прошарки населення зумовлювалися нарощуванням виробничих потужностей і можливостями суспільства для фактичного забезпечення певних благ. У цьому вбачається один з важливих аспектів формування базису подальшого утвердження принципу рівності.

Згодом американську концепцію було взято за своєрідний зразок під час розробки демократичної республіканської доктрини в Європі, одним зі стрижневих елементів якої є права та свободи людини і громадянина. Водночас філософська спадщина сприяла розгортанню антиабсолютистського революційного руху у Франції. Особливе місце посідають праці Вольтера, Руссо, Дідро та ін.

Відомо, що 9 липня 1789 року лідери Великої Французької революції прийняли Декларацію про права людини і громадянина, в якій містився перелік основних прав та свобод відповідно до тогочасних уявлень про «свободу, власності, безпеку й опір гнобленню» [5, с. 137–139]. Було закріплено найважливіший принцип, який досі вважається основоположним для правозастосовної практики: «Все, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, чого закон не приписує» (п. 5).

У подальшому низка держав взяла за взірець конституційну позицію США та Франції про закріплення прав та свобод людини і громадянина (Нідерланди (1798 р.), Швеція (1809), Іспанія (1812), Норвегія (1814), Бельгія (1831), Ліберія (1847), Данія (1849), Пруссія (1850)). Так, торгівлю рабами було вперше засуджено Угодою між Британією та Францією (1814 р.). Згодом було прийнято акт Берлінської конференції (1885 р.), у якому проголошено, що торгівлю рабами заборонено згідно з принципами міжнародного права. Отже, розробка відповідних положень набувала ваги першочергової потреби для створення умов, що задовольняли б громадян різних держав. Практично законодавство спрямовувалося на подолання революційних рухів та упокорення робочої сили, яка зазнавала значних утисків, зважаючи на специфіку тогочасних виробничих відносин. Прагнення окремих країн поліпшити положення трудящих спричиняло збільшення витрат, зростання собівартості продукції, що значно утруднювало конкурентну боротьбу і вимагало докорінного розв’язання соціальних проблем.

Дедалі очевиднішою ставала потреба міжнародного впливу для створення рівних умов під час розвитку виробничих потужностей та прийняття міжнародних документів, які упорядковували б пов’язані з цим соціальні питання. Тут слід згадати факт заснування Міжнародної організації праці (1919 р.). Її діяльність і було спрямовано на врегулювання відповідних соціальних проблем та створення належних умов для забезпечення соціально-економічних прав.

Принципи прав людини Ліга Націй як перша міжнародна організація використала під час підготовки Версальської угоди (1919 р.). Передусім тут брали до уваги проблеми гарантування життя й волі громадян країн та осіб, які проживали на територіях регіонів, що були сторонами названих угод. Тож Албанія (1920 р.), Фінляндія (1920 р.), Латвія (1921 р.) та Литва (1921 р.) для вступу повинні були на законодавчому рівні забезпечити права національних меншин. Було здійснено кодифікацію норм про заборону дискримінації, про свободу релігії, права користуватися рідною мовою для представників національних меншин. Важливим положенням стала нормативно закріплена можливість вступу членів міжнародного співтовариства в контакти з незалежними державами з вимогами гуманного поводження з їхніми громадянами.

Подальше утвердження концепції прав та свобод пов’язане з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини (1948 р.) [6, с. 89], коли світ шукав основоположні засади подальшої відбудови після Другої світової війни та розвитку в історичній перспективі. У цьому документі вперше на міжнародному рівні проголошено належно сформульовані основні права та свободи людини. Разом із «Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права», «Міжнародним пактом про громадянські й політичні права» (а також факультативними протоколами) вона становить своєрідний «Всесвітній білль про права». На думку автора, це є значним досягненням на шляху розвитку концепції прав та свобод людини і громадянина, а також її практичного застосування у різних країнах світу.

Уже під час розробки Декларації мали місце відмінності в позиціях представників різних наукових напрямів. Тут виявилися деякі розбіжності між представниками «комуністичного» та «капіталістичного» таборів. Позиція держав, які виступили проти прийняття Декларації, пояснювалася тим, що до її тексту не було включено положення про заборону фашистської ідеології, захист національних меншин та право націй на самовизначення. Автор вважає, що остання позиція недоречна, бо чітко простежується її ідеологічний характер, а також неврахування елементарних принципів правотворчої діяльності. Передусім це спостерігається у невідповідності згаданої пропозиції самому характерові міжнародного документа, який стосується прав людини, а не національних меншин (як групових утворень). Включення пункту про заборону фашистської ідеології у цьому контексті також видається недоречним, з огляду на її обов’язковий характер, який не відповідає самому поняттю прав людини як таких. Так, зважаючи на актуальність цих зауважень, доречною є розробка спеціальних міжнародних документів, які регулювали б ці проблеми.

Надалі різні країни пішли шляхом створення регіональних організацій та прийняття відповідних декларацій на регіональному рівні, які належно сприяли б зміцненню відповідної концепції з урахуванням культурних відмінностей та специфічних особливостей країн різних регіонів. Наприклад, Європейська (1950 р.), Американська (1969 р.), Африканська (1981 р.) та ін.

Концепцію прав людини, що дістала вираження у низці міжнародних договорів, головними з яких є Загальна ісламська декларація прав людини (1981 р.), Каїрська декларація про права людини в ісламі (1990) і Арабська хартія прав людини (1994 р.), ісламський (арабо-ісламський) світ розробив у другій половині XX століття. Це доволі актуально в контексті неоднорідності культурних традицій, а також прагнення різних народів до утвердження звичних для них концепцій, які виявляються і в особистісній сфері, і у правовому вимірі. Однак між нею та «західною» концепцією є велика суперечність, адже в мусульманській системі права людини і громадянина розглядаються в нерозривному зв’язку з мусульманською релігією, що, на думку автора, є негативним аспектом, який суперечить свободі віросповідання та засадничим принципам сучасної доктрини права.

«Африканська концепція прав людини була істотним аспектом африканського гуманізму» [11, с. 74], але, на мою думку, лише на сучасному етапі, з прийняттям Організацією Африканської Єдності «Африканської хартії прав людини» (1981 р.) можна говорити про спробу створення ефективної системи забезпечення та захисту прав та свобод людини і громадянина. Згадана Хартія нині є важливим міжнародним актом в межах африканського регіону. Але серед науковців є суперечності щодо коріння цієї концепції. Якщо деякі африканські вчені кажуть, що її коріння – у врахуванні прав людини в реалізації державної влади та її «піклуванні про населення» (при чому часто брали до уваги походження або статус людей), то тут вбачається докорінна суперечність із основними принципами цієї концепції на сучасному етапі. Тож, як і в ісламі, такі твердження не лише не мали підтримки, а й фактично спростовувалися аргументами, поданими на їх захист. Авторові, з огляду на специфіку правових систем згаданих тут регіонів, видається недоречним розгляд африканської та ісламської концепцій як таких, що справили значний вплив на розвиток сучасної концепції прав та свобод людини і громадянина.

Дуже близькими за принципами побудови і характером закріплених у них основних прав та свобод є європейська та американська системи захисту прав людини. Водночас доволі значна відмінність (також беручи до уваги культурні особливості) полягає у прямому закріпленні деяких прав в «Американській конвенції прав людини». Скажімо, тут чітко записано право «вважатися особою перед законом» (ст. 3), право на людяне поводження (ст. 5). Значний культурний відбиток також позначився на положенні ст. 18 про права на ім’я, а також на національність (ст. 20). В останньому випадку такі норми з європейської точки зору є самоочевидними і знаходять відображення у внутрішньому законодавстві країн із подальшим закріпленням у спеціальних (галузевих чи «рамкових») міжнародних актах, але без відображення відповідних положень у найвищому документі регіону з прав людини .

Можливе також підписання спеціальних документів з прав людини деякими об’єднаннями держав, наприклад, Конвенції СНД про права і основні свободи людини (1995 р.). Але у всіх зазначених вище джерелах нормативного характеру переважно закріплено подібні норми, які різняться здебільшого лише в аспекті викладу та деякими відмінностями передбачених механізмів захисту.

Фактично у всіх наведених випадках автор відзначає поступове розширення «індивідуальної» (щодо якої обмежено державне втручання) сфери людини і громадянина. Також це поступово сприяло створенню належних можливостей для оптимізації умов задля покращення особистої ініціативи. В цьому, у свою чергу, вбачається одна з важливих умов поступального розвитку цивілізації з позиції лібертаризму.

На нинішньому етапі також постає суперечність між державним втручанням та потребою у створенні належних умов для особистої безпеки громадян, яка вирішується шляхом обмеження прав і свобод. Надалі означене вище може спричинити фактичне звуження досягнутого рівня забезпечення прав і свобод людини і громадянина на глобальному рівні (особливо тоді, якщо в цьому напрямі розвиватиметься законодавство країн світу).

Історичні передумови сучасної концепції прав людини і громадянина зумовили значну різноманітність поглядів та теоретичних досліджень у різних країнах світу, які знайшли подальше закріплення у міжнародних документах і практиці правозахисної діяльності. У свою чергу, останні дослідження подекуди засвідчують невідповідність між задекларованими положеннями та діяльністю з їх реалізації. З позиції лібертарної теорії це неприпустимо, передусім з огляду на необхідність застосування права як форми відносин рівності, свободи та справедливості. Можливі шляхи подальшого розвитку розглянутої концепції мають ґрунтуватися на принципі формальної рівності учасників цієї форми відносин задля розширення «індивідуальної» сфери людини і громадянина.

Зважаючи на різноманітність підходів до реалізації розглянутих вище нормативних актів, сьогодні нагальними вважаються такі заходи:

1) розробка комплексного міжнародного акта, в якому розглядалися б принципи реалізації прав та свобод людини і громадянина, а також чітко окреслювалися умови припустимості втручання в цю сферу з урахуванням культурних відмінностей різних регіонів планети;

2) проведення подальших досліджень можливих шляхів удосконалення концепції прав та свобод людини і громадянина з урахуванням регіональних особливостей та задля вироблення у подальшому оптимальних норм права.

Джерела

1. Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнень за морями // Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред. В. Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2002. – 716 с.

2. Білль про права (1789–1791) (перші 10 поправок до Конституції США) // Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред. В. Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2002. – 716 с.

3. Велика хартія вольностей (1215) // Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред. В. Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2002. – 716 с.

4. Декларация прав Виргинии (1776) // Еллинек Г. Декларация прав человека и гражданина: Всеобщая декларация прав человека; Конвенция о защите прав человека и основных свобод / Сост. Ю. Н. Оборотов. – Репринтное воспроизведение изд. 1906 г. – Одесса: Юридична література, 2006. – 136 c.

5. Декларація прав людини і громадянина (1789) // Нова історія в документах і матеріалах / За ред. М. М. Лукіна і В. М. Даліна. – Вип. I.– К.: Наука, 1935. – 328 с.

6. Загальна декларація прав людини / Офіційний вісник України. – 2008. – № 93. – Cт. 3103.

7. Каленский В. Г. Билль о правах в конституционной истории США (историко-критическое исследование) / АН СССР, Ин-т государства и права. – К.: Издательство «Наука», 1983. – 280 с.

8. Каррі Д. П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посіб. для всіх / Пер. з англ. О. М. Мокровольського. – К.: Веселка, 1993. – С. 179–181.

9. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2002. – 552 с.

10. Петиція про права (1628) // Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / За ред. В. Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2002. – 716 с.

11. Asante S. K. B. Nation Building and Human Rights in Emergent Africa // Cornell International Law Journal. – 1969. – № 2. – Р. 74.

Автор: Владислав ВЕКЛИЧ