Особливості способів імплементації міжнародно-правових норм

Аналіз основних способів імплементації міжнародно-правових норм продовжує бути предметом дослідження вітчизняних науковців, зокрема таких, як І. Бліщенко, В. Буткевич, М. Буроменський, А. Вишенський, В. Денисов, Д. Левін, І. Лукашук, О. Мережко, Р. Мюллерсон, Г. Тункін, Є. Усенко, С. Черниченко та ін.
У міжнародно-правовій літературі поняття «імплементація» використовується в широкому значенні – як здійснення норм міжнародного права на міжнародному й національному рівнях. Термін «імплементація» (від англ. implement) – здійснення, забезпечення, виконання й означає «забезпечення практичного результату й фактичного виконання конкретними засобами» [4].
У національній юридичній практиці та праві держав є два основні підходи до імплементації норм міжнародного права.

Перший підхід склався в Англії і є характерним для країн англосаксонської системи права. Він пов’язаний із загальною засадою, встановленою В. Блекстоном у ХVIII столітті як узагальнення тогочасної судової практики: «Право народів є частиною права держави».

У Великій Британії це узагальнення кваліфікують як доктрину, що не є вирішальною в регулюванні внутрішньодержавних відносин, бо не має загальнообов’язкової юридичної сили.

У країнах англосаксонської правової сім’ї питання імплементації норм міжнародного права практично зводиться до їх застосування національними судами. Слідом за Англією імплементація норм міжнародного права була сприйнята правовою системою США [4].

Цікавим є погляд ірландського професора А. Робертсон, яка одночасно з терміном «імплементація» вводить термін «застосування». Ним науковець позначає втілення міжнародних договорів на внутрішньодержавному рівні. З цією точкою зору складно погодитися, адже відомо, що застосування права – це здійснення владних повноважень під час вирішення конкретних справ на основі юридичних норм. Крім того, застосування міжнародного права може здійснюватися й на міжнародному рівні в разі, коли міжнародно-правові норми не регулюють відносин між суб‘єктами національного права.

У свою чергу, І. Лукашук вважає, що принцип свободи вибору державою способів реалізації норм міжнародного права загалом і нині має основоположне значення, а обмеження його дії приписами відповідних міжнародно-правових норм він розглядає скоріше як виняток.

На сучасному етапі важливо прагнути до посилення дії й підвищення ефективності багатьох досить конструктивних правових актів, впроваджуючи їх у життя. Тому необхідно звернути увагу на особливості способів імплементації міжнародно-правових норм, закріплених у різних правових актах. По-перше, йдеться про правові акти, які відтворюють особливі погляди світової спільноти. По-друге, не може бути вироблений єдиний механізм імплементації для усіх правових актів.

У процесі імплементації правового акта держави можуть застосовувати різні способи імплементації міжнародно-правових норм. Відповідно сам характер правових актів, а також намір держав має визначати процес імплементації.

Серед основних способів імплементації міжнародно-правових норм у національну систему права в науці виокремлюють, зокрема, рецепцію, трансформацію, відсилання.

Рецепція – це текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми в статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати щонайповніше дотримання прийнятого міжнародного зобов’язання.

Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції застосовують після надання державою згоди на обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи з приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція). Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов’язань за міжнародним договором і початок їх виконання у внутрішньому правопорядку [1].

Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права норми міжнародного права стають нормами національного права, тобто норми національного права повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути, наприклад, коли держава приймає національний закон, який повторює приписи міжнародного договору.

За рецепції неможливо говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим, як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, а по суті – норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-правового акта.

Трансформація пов’язана зазвичай з цілковитою переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко формулюють інакше, ніж у першоджерелі – статті міжнародних договорів. Хоча за суттю зміст міжнародного зобов’язання в разі трансформації має зберігатися.

Прихильниками концепції трансформації є Р. Бледсо та Б. Бочек. Вони розглядають доктрину трансформації як принцип, згідно з яким «для того, щоб міжнародне право стало «правом країни», воно повинно стати частиною внутрішнього права, тобто повинен бути законодавчий акт, щоб трансформувати міжнародну норму в національну (внутрішню) норму» [5].

На думку цих авторів, доктрина трансформації частково базується на вірі в суверенний характер держави, оскільки держава згідно з власним суверенітетом має виразити свою згоду на обов’язковість для неї норми міжнародного права у достатньо чіткій та ясній формі, наприклад, за допомогою прийняття національного закону.

Досить критично до концепції трансформації підходить професор І. Лукашук, який слушно зауважує, що сам термін «трансформація» є умовним і ним доводиться послуговуватися лише тому, що він широко визнаний. Свою думку професор І. Лукашук пояснює тим, що насправді в процесі, який називають трансформацією, не відбувається перевтілення норми міжнародного права, що зберігає свій статус. Натомість змісту норми міжнародного права надається статус норми національного права. Тобто, зазначає професор І. Лукашук, тут ідеться про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права [2].

З погляду професора С. Черніченка, терміну «трансформація», незважаючи на його умовність, все-таки можна віддати перевагу перед іншими термінами. До того ж, на його думку, трансформація відбувається в усіх випадках, коли внутрішньодержавне право приводиться у відповідність до міжнародних прав, навіть тоді, коли формулювання того чи іншого міжнародного договору можуть викликати ілюзію щодо безпосереднього застосування його положень для регулювання внутрішньодержавних відносин [3].

Загалом у науці виокремлюють два види трансформації: загальну (генеральну) та спеціальну (індивідуальну).

Загальна трансформація полягає у включенні в національну систему права усього або частини міжнародного права (договорів чи рішень міжнародних організацій або тільки міжнародного звичаєвого права) на основі загальної норми національного права (найчастіше норми конституції держави).

Спеціальна трансформація, у свою чергу, передбачає щоразу перетворення окремого джерела міжнародного права (окремого договору чи рішення міжнародної організації) на норму національного права за допомогою конкретного національного нормативно-правового акта.

У літературі іноді висловлюється така думка: трансформація, скажімо, міжнародного договору відбувається в році, коли ратифіковано або промульговано цей договір. Однак коректнішим є погляд, згідно з яким сама по собі ратифікація не є актом трансформації, якщо національне право досить чітко не вказує, що наслідком ратифікації є трансформація.

Насправді, ратифікація є одним із способів вираження згоди держави на обов’язковість для неї міжнародного договору і як такий має міжнародно-правові наслідки.

У науці іноді також виокремлюють пряму й опосередковану трансформацію. Так, на думку І. Лукашука, за прямої трансформації правила договору породжують тотожні правила в національному праві відповідно до акту ратифікації або іншого виду прийняття договору [2].

Такий вид трансформації іноді називають інкорпорацією або включенням.

За опосередкованої трансформації на основі міжнародного договору видають національний нормативний акт, який більш-менш сповна відтворює зміст договору [5].

За трансформації не може йтися про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому праві, бо на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внутрішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін уживають умовно: міжнародно-правової норми не змінюють і вона не втрачає свого статусу. Така норма лише слугує зразком, за яким вносяться зміни до національного законодавства.

Трансформація надзвичайно поширена, й держави охоче до неї вдаються. У деяких випадках трансформації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхідна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни до кодексів України [1].

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкціонує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних правовідносинах.

У застосуванні відсилання є дуже складним і має низку особливостей. Насамперед воно звернене здебільшого до індивідуально не визначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання і, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених певною державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулюються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-правової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного договору має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

Відсилання передбачає необхідність застосування у внутрішньодержавних відносинах норм міжнародного права, які не підлягають рецепції і на які вказується в національному праві. Інакше кажучи, відсилання означає, що національне право вказує національному суду чи іншому органу на компетенцію або обов’язок застосувати певну норму міжнародного права, яка через це не стає нормою національного права, хоча і має наслідки у сфері цього права.

Як приклад, відсилання згадується у ст. 16 Конституції Португалії: «Приписи, що містяться в Конституції та законах і стосуються основних прав громадян, повинні тлумачитися і застосовуватися відповідно до Загальної декларації прав людини» [3].

Отже, зазначмо, що незалежно від особливостей основних способів імплементації міжнародно-правових норм, а саме рецепції, трансформації, відсилання, на державі завжди лежить обов’язок виконання її міжнародно-правових зобов’язань відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, зокрема, принципу pacta sunt servanda та принципу добросовісності, позаяк тільки так можна забезпечити ефективну реалізацію та дієвість міжнародного права.

Крім того, важливо наголосити, що на практиці норми національного права необхідно тлумачити й застосовувати в такий спосіб, щоб це відповідало нормам і принципам міжнародного права.

Джерела

1. Буроменський М. В. Міжнародне право: Навч. посіб. – К.: Юрінком інтер, 2005. – 336 с.

2. Лукашук И. И. Международное право: Учебн. – М.: БЕК, 1996. – С. 224.

3. Мережко О. О. Співвідношення міжнародного і національного права // Юридичний журн. – 2009. – № 2.

4. Раскалєй М. Особливості імплементації міжнародних договорів у внутрішній правопорядок у галузі повітряного права України // Віче. – 2007. – № 5–6. – С. 72–74.

5. Черниченко С. В. Теория международного права. В 2-х т. Т. 1: Современные теоретические проблемы. – М., 1999. – С. 151.

Автор: Oльга ШПАКОВИЧ