Володя Литвин у дитинстві боявся пацюків на фермі, а тепер – людей-пацюків, котрі прагнуть завдати удару зі спини, стихця

Село Слобода Романівська Новоград-Волинського району на Житомирщині – справжня поліська глибинка. Лише у 1974-му сюди провели світло, а донедавна діти ходили до школи пішки за декілька кілометрів. Саме тут народився й виріс Володимир Литвин.

…Посеред подвір'я, де й донині мешкають батьки Володимира Литвина Михайло Климович та Ольга Андріївна, – велика клумба, огороджена низеньким дерев'яним парканчиком. Ольга Андріївна розповідає, що тут раніше стояла їхня стара хатинка – всього одна кімнатка, кухня та веранда. "У цій хаті всі діти родилися, – розповідає мати. – Як Володькою завагітніла, то було навіть ремствувала – Наді ж усього рік і вісім місяців… А як мала його родити, то доки лікар приїхав, вже й сама породила…" Родина Литвинів жила бідно. Як і всім селянам, доводилося тяжко працювати і в колгоспі, і в домашньому господарстві. "І сапала, і косила – од того мене так і скрутило! Але, слава Богу, четверо дітей виростили – і всього хватало!" – пригадує Ольга Андріївна. Коли Володимир Михайлович нині приїздить до свого рідного села або в іншу українську глибинку, нерідко згадує, як його малим мати прив'язувала за ногу до ліжка, щоб не втік із хати. Адже в селі не було ані дитсадка, ані нянь чи вільних від праці бабусь.

У родині колгоспників Михайла Климовича та Ольги Андріївни Литвинів четверо дітей, семеро внуків і правнучка. Старша донька Надія – єдина, котра й донині з чоловіком та дітьми мешкає поряд із батьками. Двоє молодших синів Микола та Петро з дитинства мріяли про військові погони. Тож перший керує Держприкордонслужбою, а другий командує дивізією. Батько бачив усіх трьох синів у їхньому дорослому майбутньому військовими. Однак Володимира змалку вабили книжки. "Ото сховає книжечку за пазухою, десь притулиться, сховається, пригнеться – і все читає і читає, – пригадує Ольга Андріївна. – У нас дома своїх мало було книжок – та де на них гроші! То він усю сільську бібліотеку перечитав". Можливо, тому Володимир Литвин, щоразу приїжджаючи до села, привозить для бібліотеки та односельчан газети та книжки.

Він розповідає, що в дитинстві батько бив його, малого, лише двічі: один раз за те, що продав батьків костюм, а другий – коли недоглядів корову, і її довелося зарізати. "Бив, щоб із дітей люди були! І стали!" – каже батько Михайло Климович.

Володя, як і всі його однокласники, ходив до школи до сусіднього села Старої Романівки босоніж, мив ноги біля школи й тільки тоді взувався, щоб зберегти взуття.

Однокласниця Володимира Литвина Галина Гладчук, котра нині працює завгоспом Слободороманівської школи-гімназії, пригадує, як у дев'ятому та десятому класах сиділи разом за однією партою. Володимир, за її словами, запам'ятався "простим хлопчиком, бо ніколи не був вискочкою". Зі шкільних предметів найбільше любив історію та літературу, а також завжди багато читав. А ще завжди давав списувати й навіть допомагав деяким учням писати твори.

Нову хату Литвини побудували тридцять років тому на цьому ж подвір'ї. "Володя тоді вже в Києві вчився, ото батько продасть теля чи свиню – заробить то п'ятдесят, то шістдесят рублів, щоб якась копійка була, – ділиться спогадами Ольга Андріївна. – Одного року зробили фундамент, потім – далі. У сімдесят четвертому сюди перейшли, але хата була ще така неужита – нефарбовані двері, підлога, вікна, а стіни мокрі на зиму. І тут якраз – і Надя виходить заміж, і хату треба добудувати”.

Одразу, що впадає у вічі, – образu в кожній кімнаті й навіть у передпокої. У рушниках і без, намальовані, вишиті, ковані чи з порцеляни. І над кожним – квіти. А на стінах – численні родинні портрети.

У батьківській хаті нині, як і в усьому селі, є всі "блага цивілізації": газ, вода, батареї. Звісно, до того доклав рук і Володимир Литвин, за допомогою якого в Слободі Романівський нещодавно з'явилися ще й нова будівля школи, медамбулаторія, пошта, пекарня та церква Святого Володимира. Але в хаті Литвинів досі є стара грубка, а на подвір'ї – літня кухня й піч, у якій досі готують безліч дивовижних поліських національних страв: і деруни з сиром та шкварками, і грибну юшку, і голубці з картоплею, і кров'янку, і домашню ковбасу, і млинці.

За хатою – великий город, а за ним – безкрає поле. Як колишні колгоспники, Ольга та Михайло Литвини отримали свій земельний пай. Торік дуже рясно вродила картопля, а загалом, кажуть, росте все. Орють город плугом, на господарстві нині кури, кінь, пес. Досі пораються на городі, солять та консервують на зиму помідори та огірки, варять варення, сушать гриби. "То все наше життя, – розповідає Ольга Андріївна. – Я Володі кажу: нащо тобі та клята робота, глянь, яка картопля гарна вродила!"

Ольга Андріївна з усмішкою на вустах розповідає, як їхали з чоловіком вінчатися до сусіднього села Стара Романівка на старій підводі... "Ми ж віруючі, й усіх діточок одразу хрестили в церкві, хоч тоді й совєтська власть була, і забороняли, – додає вона. – Діти – це Божий дар. І те, ким став Володя, то теж од Бога. Все од Бога, і тільки з Богом треба жити. Так і ростили своїх дітей".

Володимир Михайлович пригадує, як потратив свою першу зарплату – тисячу радянських карбованців, зароблену в студентські роки в будзагоні в Казахстані, на цілині. Купив батькові годинника, а сам уперше в житті проїхав у Києві на таксі... "Чим більше минає років, тим більше тягне додому й тим тепліші спогади про дитинство, – зізнається Володимир Литвин. –Батьківський дім – це те, куди летиш і повертаєшся, як птах із вирію".

Це така глибинна філософія. На запитання, чого він боїться, каже: у дитинстві боявся пацюків на фермі. А зараз – лише людей-пацюків, котрі прагнуть завдати удару зі спини та стихця. Критику на власну адресу сприймає спокійно: "Я за те, щоб кожен робив свою справу, а не ставив підніжки". І навіть програш його політичної сили на останніх парламентських виборах сприймає по-філософськи: "Чужа поразка ще не означає своєї перемоги". Бо основною метою в житті вважає одну: зберегтися людиною. І для цього в нього є простий секрет, який перейняв від батьків: "Треба просто жити й бути самим собою".

Київ – Слобода Романівська – Київ.

Автор: Юліана ШЕВЧУК