Як молочні ріки Богуславця долають ринкові пороги

Ще пам’ятний той час, коли тритисячні надої молока від корови були великим досягненням. Сьогодні в звичайному господарстві, що в селі Богуславець Золотоніського району на Черкащині, звичайна ферма, де утримують 450 корів, дає за рік від кожної по 6 тисяч кілограмів високоякісного молока.

Високоякісне – це не журналістська гіпербола, це факт, засвідчений лабораторіями, які перевіряють і жирність продукту, яка становить у середньому 3,6 відсотка, і вміст білка (3,1 відсотка) та бактерій (у нормі). І хоч немає тут поки що сучасного доїльного залу, як у кращих господарствах області, не грає музика під час доїння, проте, як каже директор СТОВ «Прогрес» Василь Лисенко (на знімку), все це компенсується лагідними руками доярок, чистотою, охайністю і дбайливим ставленням до худоби. Звичайно, ферма обладнана всіма необхідними механізмами для роздавання кормів, молокопроводом, холодильною установкою. Руки доярки не торкаються молочної продукції – одразу з доїльного апарата молоко надходить трубопроводом до холодильника, звідки також механічним способом, без контакту з зовнішнім середовищем, вивозиться на молокозавод.

Та й самі приміщення ферми стараннями молодого завідувача Самбата Петросяна останнім часом ніби помолодшали. Замість старих шибок з’явилися євровікна, у відремонтованих приміщеннях чисто, вибілено, ніби вдома, на території зазеленіли берізки.

Корови з настанням тепла перебувають на літньотабірному утриманні. Їх тут випасають, годують, доглядають, ніби діток у садочку. Чисті, задоволені, тварини не скупляться на віддачу.

– Є у нас, – розповідає по секрету Василь Федорович, – 35–40 голів, які на добу по 40 літрів молока дають. Це так звана еліта. За рік від кожної з них одержуємо близько восьми тисяч кілограмів. Раніше про таке можна було тільки мріяти…

Доярки (офіційно їх називають операторами машинного доїння) стверджують, що корова, як і людина, любить ласку, волю: «Ось ми й ходимо коло них, догоджаємо, бо кожна має свій характер, свої звички, а іноді й співаємо…».

У Богуславці давно зрозуміли: тваринницька галузь – це їхнє сьогодення, це і майбутнє.

– Якби не худоба, – відверто зізнався Василь Федорович, – давно не було б цього господарства. Скільки он у районі та й області розпродали, повивозили на м’ясокомбінат! Кому від цього користь? А в нас збереглися робочі місця. 70 відсотків доходу господарство одержує від тваринницької галузі. Заробітки в людей непогані. В селі чимало молоді, працює школа, будинок культури. Та й благоустрій поліпшується, хоч і не так швидко, як хотілося б. Торік кілька десятків тисяч гривень уклали в ремонт доріг…

І справді, на фермі, на тракторній бригаді бачив чимало юних облич. Потужна сучасна техніка, яку за останні роки придбало господарство, потребує знань та вміння. Їх і демонструють молоді люди. Адже осідлавши комбайна Джон Дір чи імпортного трактора, вже потім не схочеш десь працювати на старому, де все гуркоче, ламається, а в кабіні зашкалюють шумові децибели і стоїть густа пилюга та неймовірна спека. Саме тому головний інженер господарства Павло Петленко та бригадир тракторної бригади Петро Хабло велику увагу приділяють навчанню механізаторів. Старання їхні проростають високими врожаями. Тільки 400-гектарний озимий клин дав торік по 61 центнеру зерна. Добре вродила й кукурудза, горох та ячмінь. Одне слово, торік були з зерном. Та ось проблема…

– Ми вже навчилися вирощувати високі врожаї зернових культур, одержувати високі надої, прирости худоби у вазі, – каже Василь Лисенко. – Навіть до високих податків уже пристосувалися, хоча, звичайно, можна було б і нижчі запровадити, зважаючи на нелегку працю селянина. Проте ніяк не можемо пристосуватися до ринкових метаморфоз, збуваючи вироблену продукцію. Доводиться якось маневрувати, вичікувати, щоб продати за достойною ціною. Добре, що маємо добрі власні зерносховища. Пшеницю минулорічного врожаю по 1150 гривень за тонну забрали в нас аж у лютому, адже раніше було просто невигідно її продавати. А ось відгодованих бичків доведеться по 11,5 гривні за кілограм здавати, хоча собівартість кілограма вирощеного м’яса сягає понад 14 гривень. Молоко влітку здаємо на молокозавод за ціною 2 гривні 50 копійок за літр, а ще два місяці тому було по 3 гривні 80 копійок. Це за собівартості літра – одна гривня п’ятдесят копійок. Ось вам і економіка. Виходить, що м’ясо в нас узагалі збиткове, а рентабельність молока становить близько 15 відсотків. Довго так господарювати, зрозуміло, не можна.

Так, враховуючи досвід Василя Лисенка та його заступника у сфері тваринництва Леоніда Кашка, інших колег, які навчилися господарювати ефективно та економно, господарство ще якось тримається. Виручають прекрасні чорноземи та велика самовіддача трудівників, котрі щороку закладають міцну кормову базу для худоби, завжди мають удосталь сіна, силосу, зеленої маси, концентрованих кормів. Не забули тут і про спеціалістів, які завдяки вмілій племінній роботі забезпечили відтворення стада високопродуктивних корів української чорно-рябої породи. Останній чинник особливо важливий, наголошує Леонід Федорович, розповідаючи про тісну співпрацю в цьому напрямі з черкаським науково-виробничим об’єднанням «Прогрес».

Однак такі господарства, де тваринницька галузь у великій пошані, вже стають на Черкащині рідкістю. Та й у присадибних господарствах селян, де ще десять років тому було 150 корів, нині лишилося з третину. Адже не так легко вирощувати та утримувати корову, щоб у результаті за безцінь здавати молоко.

Саме тому директор господарства та його колеги, розповідаючи про свої проблеми, весь час наголошують:

– Необхідно звернути увагу на стабілізацію ринку збуту продукції села. Це, очевидно, нині найголовніше. І, звичайно ж, банкам потрібно змінити політику кредитування.

Так, саме нестача обігових коштів і змушує багатьох розпродувати корів, техніку, тваринницькі приміщення. А непосильні відсотки за одержані банківські позики заганяють економіку сільгосппідприємств у глухий кут. Де вже там дбати про дитсадки та школи, як це ще робить Василь Лисенко, підтримувати культуру!

…Богуславець – звичайне українське село. Розташоване на пагорбах, воно особливо гарне навесні, коли радісно співає птаство, зеленіє озимина. Будиночки, дбайливо побілені сумлінними господарями, поховалися в розкішних вербах, то тут, то там виблискує голубінь ставків. Саме звідси більш як дві сотні літ тому пішов у великі світи науки видатний український історик, археолог, ботанік і етнограф, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Пам’ять про великого вченого тут бережуть, не тільки створивши шкільний музей, установивши на місці колишньої садиби пам’ятний знак. З покоління в покоління передають селяни любов до рідної землі, до чесної праці. Традиція, закладена вченим, – бути корисним своєму народові, вболівати за долю держави – міцно живе в цих людях. Тому й працюють, незважаючи на всілякі «реформування», як велить їм хліборобська совість, віддаючи професії землероба всі сили.

Але й вони не безмежні. Підсобити б селянам реальними державними програмами, допомогти посильними кредитами – більше їм і не потрібно. Решту зроблять самі, як і було споконвіку.

Автор: Владислав КИРЕЙ