Cільсь­ка каз­на по­рож­ня, або Чим на­пов­ни­ти місце­вий бюд­жет і як ним роз­по­ря­ди­ти­ся?

Се­ло Но­во­ла­бунь, що в По­лонсь­ко­му районі на Хмель­нич­чині, роз­та­шо­ва­не да­ле­чень­ко і від об­лас­но­го цент­ру, і від тих соціаль­них благ, на які мож­на роз­ра­хо­ву­ва­ти місь­ко­му жи­те­лю. Але й но­во­ла­бун­цям хо­четь­ся, щоб і шко­ла бу­ла но­ва та теп­ла, і клуб кра­си­вий, де мож­на ра­зом зібра­ти­ся, і фельд­шерсь­кий пункт су­час­ний та надійний. Тіль­ки за що все це збудувати чи хо­ча б відре­мон­ту­ва­ти? Такі пи­тан­ня є най­бо­лючіши­ми для пере­важ­ної більшості сільсь­ких голів. Бо скром­на сільсь­ка казна зво­дить нанівець усі пла­ни.

Добре, коли поруч мільйонер

І новолабунський сільський голова Тетяна Саранчук навряд чи сама знайшла б вихід із нинішньої ситуації. Адже тамтешній бюджет, як дві краплі води, схожий на бюджети десятків тисяч сіл: зарплатня бюджетникам, комунальні послуги – ось і всі основні витрати.

Проте новолабунцям пощастило, бо село має міцне господарство. І керівник у ньому такий, що не хоче і не може залишати у фінансовій скруті земляків. Тож пообіцяв, що і з новою школою підсобить, і з іншими спорудами.

Але таке ставлення керівників господарств до соціальних і фінансових проблем села є радше винятком, аніж правилом. І кожному доводиться виживати, як зможе.

Живуть непогано лише ті сільради, котрі мають на своїй території потужних платників податків.

Тож доводилося зустрічатись і з такими сільськими головами, в розпорядженні котрих мільйони гривень. Серед таких і Грузевицька сільська рада, від якої до обласного центру рукою подати. Хоча зовні, може, й не скажеш, що Грузевиця чимось особлива. Хіба тим, що її обступило велике місто. А це означає, що село стало власником дуже бажаних земель.

Кілька років тому бюджет цієї сільради становив близько 120 тисяч гривень. А вже торішні видаткові статті перевищили 725 тисяч. У селі практично не залишилося жодного об’єкта, куди протягом останніх двох літ не вклали б чималі кошти на ремонти та реконструкції.

Сільський голова не приховує: свого бюджету вистачає переважно на заробітну плату, оплату комунальних послуг, деякі дрібні витрати. А решту треба вміти шукати. Торік, приміром, сільрада отримала півтора мільйона гривень за продану не дуже велику ділянку землі несільськогосподарського призначення. Для села користі від неї не було – болота й мочарі. А бізнесмени осушать, зведуть оселі для людей – усім буде вигода.

Однак аж ніяк не всі мають таке багатство, як дуже дорогі приміські землі. Тому – що далі від центру, то більше бюджетних проблем.

Маківську сільську раду, що в Дунаєвецькому районі, ні багатою, ні дуже бідною не назвеш. Ходить у середняках. Тому в її голови Анатолія Кушніра своя думка і щодо формування сільського бюджету, і щодо внесення змін до Бюджетного кодексу країни. Скажімо, він не розуміє, чому від податку з фізичних осіб у сільських та селищних радах нині залишається лише четверта частина. А не гріх було б віддати й половину. До того ж це тільки відрахування до загального фонду. А ще п’ятнадцять відсотків цілком згодилися б для бюджету розвитку.

Це теоретичні пропозиції. А для конкретного бюджету в окремо взятому Макові зміна тільки цього пункту означала б реальне збільшення майже на двісті тисяч гривень. Для села, навіть такого чималого, як Маків, сума просто фантастична.

А якщо припустити, що цей податок сплачувався б не за місцем роботи кожного працівника, а за місцем проживання, то доходи могли б бути ще більшими. Адже в томутаки Макові майже три сотні односельців працюють у сусідніх Дунаївцях та Кам’янціПодільському. І хоча всі вони сплачують податок, рідному Макову від того не перепадає і копійки.

Бюджетні зміни могли принести для Макова й інші додаткові резерви. Приміром, такий податок, як земельний та орендна плата за землю, що є одним із найістотніших для формування сільської казни, теж міг би залишатися на місці сповна, а не тільки нинішні його 60 відсотків. І знову село мало б додаток у 120 тисяч гривень. Так само і податок із власників транспортних засобів можна було б стовідсотково залишати в селі, а не половину, як нині. А це ще плюс 80 тисяч гривень.

Одне слово, якби бюджетна гра відбувалася у відкритому форматі і за правилами, Маків щороку мав би додатково 400 тисяч гривень.

У тому, що такими грошима міг би доладно розпорядитись Анатолій Кушнір чи будьякий інший сільський голова, не доводиться сумніватися. Занедбані клуби, фельдшерські пункти, невідремонтовані дитячі садки – всього не перелічиш, на що потрібні кошти.

Добре, коли збільшені відсотки податків автоматично переростають у сотні тисяч гривень. Але не кожному селу щастить із такими надходженнями. Навіть у Хмельницькому районі, розташованому довкола обласного центру, аж ніяк не всі бюджети «пухнуть» від додаткових надходжень.

Фінансисти здійснили прості розрахунки, що сталося б, якби оті п’ятнадцять додаткових відсотків із бюджету розвитку вже тепер могли отримати сільради Хмельницького району. За минулий рік ця сума становила б майже три мільйони гривень. Але проблема в тому, що найбільші кошти – від ста до трьохсот тисяч – дісталися б лише кільком селам, найближче й найзручніше розташованим. А що робити решті?

Селу Шпичинці, приміром, ця бюджетна стаття принесе майже вісім тисяч гривень, а селу Миколаїв ще менше – близько трьох тисяч. Тут не те що про будівництво, навіть про дрібний ремонт говорити не варто.

І цей район не виняток. Що далі в глибинку, то разючішими стають перепади надходжень до бюджетів сільських рад. Скажімо, майже стільки само, як і Хмельницький, може отримати до бюджету розвитку всіх сільрад і Дунаєвецький район. Однак у такому разі практично дві третини перепаде саме Дунаєвецьким міській і селищній радам. Зате на решту – 43 сільські ради – навіть мільйона не набереться. А це означає, що найбіднішим знову перепаде так само по кілька тисяч.

Поза всяким сумнівом, кожній сільській раді важко віддавати до районних, обласних і державних бюджетів ті, нехай зовсім невеличкі, але так важко зібрані податки. Мимоволі пошкодуєш, що своїм окрайцем мусиш ділитися ще з кимось, багатшим від тебе. Але з цієї ситуації важко буде знайти вихід доти, доки виконання завдання розпочинатиметься з проблеми розподілу. Кожному зрозуміло, перш ніж ділити, потрібно щось заробити. А що може заробити сільська рада крихітного населеного пункту, де не те що будьякого підприємства немає, а й жодної працюючої людини? От і виходить, що переважна більшість не тільки сільських, а й районних рад є дотаційними. А коли так, то доводиться миритися з постійним перекроюванням бюджетної ковдри.

На жаль, за нинішнього стану економіки не лише основні грошові потоки, а й крихітні фінансові джерельця «б’ють» далеко від великих і малих, успішних і геть занепалих, приміських і дуже глухих сіл. Хоч як мрій, а зібрати там бюджетні гроші просто неможливо. Тому єдине, що може безпомилково сформувати сільська влада, то це список нагальних витрат і потреб. Як бачимо, жодних перспектив, пов’язаних з економічним зростанням, у села поки що немає. А коли ніде заробляти, то як ділити незароблені гроші?

Автор: Іри­на Ко­зак