Міжетнічна взаємодія і становлення держави

Активізація сучасних етнополітичних процесів у незалежній Україні відбувається в умовах трансформації суспільства від тоталітарної до демократичної, правової держави. Цей процес супроводжується включенням етнічних спільнот у формування етнополітичного простору, в якому вони конституюються як структурний елемент українського суспільства. У таких умовах етноси та етнічні групи відшукують нові форми і методи соціального функціонування, до яких у національних відносинах звертаються й переселенські етнічні меншини – діаспори. У межах політичних кордонів країн свого проживання вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у низці країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина. Реально ж приналежність до малочисельної етнічної групи часто наражає людину на глибоку соціальну нерівність, дискримінацію тощо. Тому питання національних меншин завжди було тим "лакмусовим папірцем", за допомогою якого, власне, визначається стан суспільства. Становище етнічних меншин у державі є показником рівня загальної культури соціуму, правової, політичної культури й культури міжнаціональних відносин, тому вони потребують особливих правових гарантій захисту своїх інтересів, а також цивілізованого розв'язання проблем життєдіяльності.

На нинішньому етапі державного будівництва в Україні допоміжна роль діаспори залишається й надалі істотною, принаймні не менш важливою, ніж це було в період боротьби за незалежність. Вона є повноправним і зацікавленим учасником сучасної соціальної модернізації, рішуче впливає на систему міжнаціональних відносин. Відтак підсилення ролі діаспори визначається і передбачається державою на політико-правовому рівні, про що свідчить Концепція державної національної етнополітики України3.

Мета ж нашої розвідки – оглянути нормативно-правову базу міжетнічної взаємодії Української держави та національної діаспори; визначити і з'ясувати політико-правове та управлінське обґрунтування національної діаспори як суб'єкта національних відносин та об'єкта державної національної політики України. Відтак слід виходити з таких тез:

– термін "українська діаспора" охоплює визнання сучасних кордонів України як історичної і політичної реальності, а також наявність проживання українців на територіях кількох континентів; у межах політичних кордонів, суміжних з Україною держав, представники української діаспори є меншістю й тому мають політико-правовий статус "національна меншина";

– розвиток всебічного культурного, наукового та економічного співробітництва з діаспорою необхідний передусім самій Україні, оскільки закордонне українство не лише є джерелом знань про нашу державу, а й виступає провідником політичного впливу в інтересах нашої держави в країнах свого громадянства;

– українська діаспора стає надійним містком у будівництві міжнародних відносин нового рівня, бо саме вона виступає важливим об'єктом і активно діючим суб'єктом контактів країни проживання та батьківщини.

Плідною для з'ясування сутності міжетнічної взаємодії стала схема, запропонована М. Есманом, одним із пунктів якої є те, що уряд країни походження виступає захисником прав та інтересів діаспори4. У ситуації з Україною та українською діаспорою ця схема увиразнюється як на рівні певних громадсько-політичних сил, так і на рівні офіційних кіл, коли діють, власне, державні чинники.

Дослідження загальних принципів, чинників, особливостей, тенденцій, детермінація ймовірності процесів у закордонному українстві дає підстави віднести його до неоднорідних, багатоструктурних, складних, організаційно нестійких, соціально нерівних систем, а відтак – відповідно й вибудовувати державну політику щодо кожної країни й кожної групи українців1. Стає дедалі очевиднішим, що така політика має бути, як наголошують вітчизняні й зарубіжні автори, "симетричною", тобто без подвійних стандартів щодо своєї та чужих діаспор. Саме завдяки зваженій державній етнополітиці Україні впродовж усього періоду її незалежності вдалося уникнути міжнаціональних конфліктів, що спалахнули в цей час у багатьох пострадянських та інших країнах. За даними загальноукраїнського опитування громадської думки, здійсненого Інститутом соціології НАН України за участі Фонду "Демократичні ініціативи" та компанії "Социс", лише 24% респондентів вказали, що люди нині найбільше бояться міжнаціональних конфліктів4.

Прийняттям законів України "Про національні меншини в Україні", "Про громадянство" та Конституції України закладено основу конструктивної співпраці українського етносу та його частин, створено довгострокову правову базу для співробітництва держави з національною діаспорою. Зазначимо, що проблеми правового регулювання етнонацінального розвитку завжди були пріоритетними в системі державного управління будь-якого поліетнічного суспільства, тому Українська держава, ставши на шлях демократичного розвитку, чільне місце відвела системній та цілеспрямованій політиці щодо української діаспори. Зокрема, в Конституції України є стаття 12, де проголошується: "Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави".

Слід зазначити, що система національно-державницьких взаємовідносин формується як у внутрішньому вимірі – між титульним етносом і національними меншинами, так і в зовнішньому – між державою та частиною етносу, який проживає за кордоном, і закордонними частинами українського етносу. Цей процес багатовекторний, бо тільки на пострадянському просторі він включає принаймні 14 напрямів і повинен охоплювати: а) стратегії української національної політики, внутрішньої економічної та соціальної ситуації; б) цілісності процесу розвитку української нації і особливостей в її окремих складових; в) змінності процесів у закордонному українстві, в комплексі його взаємодій і взаємовпливів із державними структурами, громадськими інституціями, політичними партіями; г) історичний досвід та традиції2.

Одним із перших практичних кроків уряду у справі налагодження зв'язків і розвитку співробітництва між Україною та українською діаспорою стало затвердження ще в січні 1996 року Комплексної державної програми "Українська діаспора на період до 2000 року". Різноманітний комплекс завдань, що постав перед Українською державою, передбачав: створення правової бази захисту інтересів української діаспори, сприяння її культурно-освітньому відродженню та розвитку. Якщо йдеться про основні засади, то виділяємо, зокрема, такі:

– українці, які опинилися за межами батьківщини, є частиною українського народу. Діаспора вижила і збереглася в чужому середовищі, коли не існувало етнічної держави, яка захищала б і обстоювала її інтереси на міжнародно-правовому рівні. Сьогодні вона чекає від Української держави моральної і матеріальної підтримки;

– Україна, спираючись на чинні міжнародно-правові норми, прагне виробити ефективний механізм захисту українців за кордоном і взаємозв'язків із ними. Одним із таких дієвих механізмів є укладання двосторонніх та багатосторонніх угод із країнами, де мешкають українці;

– державна політика України щодо української діаспори базується на дотриманні чинних універсальних міжнародно-правових норм. Допомога діаспорі має бути легальною і культурною, з урахуванням того, що українські люди є громадянами інших країн, живуть за законами цих країн, мають певні права і зобов'язання. У міжетнічній взаємодії Української держави та її діаспори слід враховувати також особливості відносин із різними групами (спільнотами) українства, які проживають компактно за ознаками етнічних територій, або в результаті процесів індустріалізації, урбанізації і масової еміграції чи депортації. За компактності можливість зберегти українську ментальність більша – на основі постійного спілкування, особистих і суспільних знань, індивідуальних і колективних переконань, вірувань, звичок. На територіях компактного проживання відчутніший потяг до консолідації, самоорганізації, ніж в українства, яке проживає дисперсно1.

Дієвим поштовхом до зростання активності у сфері розвитку взаємодії з українцями зарубіжжя стали всесвітні форуми українців. На одному з них, який відбувся 18–20 серпня 2001 року в Києві під гаслом: "У майбутнє – в ім'я України", було чітко зазначено, що треба нарешті спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й повсюдну підтримку українських діаспор, як носіїв української культури, мови, духовності, як репрезентантів нашого національного імені, як доказ реальної і багатогранної присутності українства у світі. Має бути соціальне замовлення на таку політику, яка перетворила б формулу "світове українство" з політичного гасла на вагомий і незаперечний чинник національного буття та майбуття.

Зрозуміло, що коли йдеться про міжетнічну взаємодію Української держави та національної діаспори, слід зосередити увагу саме на дії державницьких чинників, які передбачають: 1) договори та угоди на міждержавному, міжвідомчому рівнях; 2) спеціальні державні програми; 3) міжурядові (міжвідомчі) змішані комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

Перший пункт включає низку важливих документів, які закладають основи вирішення питань етнокультурного й соціально-політичного розвитку українців, що мешкають за межами України. Це, зокрема, Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією, підписаний 31 травня 1997 року; Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, підписаний 2 червня 1997 року; Угода між Міністерством України у справах національностей та міграції і Департаментом національних відносин при урядові Республіки Молдова про співробітництво з питань національних відносин, підписана 25 лютого 1997 року3.

До другого пункту взаємодії української діаспори з державними структурами України слід віднести затвердження Національної програми "Закордонне українство на період до 2005 року", яка стала основним нормативно-правовим документом, що визначає конкретні напрями впровадження державної політики щодо закордонного українства. Однак, на думку С. Вдовенка, програма не є перспективним аналітичним документом, який вказував би шляхи, методи, форми оптимізації взаємовідносин у складному трикутнику – закордонне українство, країна походження і країна перебування. Врешті, програми, як практичні документи, мають розроблятися на основі концепції, укладеної з урахуванням важливості для України й закордонного українства цивілізованих взаємовигідних відносин, багатомірності, різноманітності, відмінності між східним і західним українством та в кожній країні перебування, а також кількісних параметрів, які, проте, не можуть бути визначальними. Кожна частина закордонного українства як суб'єкт відносин є самодостатньою і має бути за статусом рівнозначною й рівноправною1.

І, нарешті, до третього пункту функціонування договірно-правової бази можна віднести міжурядові змішані комісії з питань забезпечення прав національних меншин. Це Положення про українську частину змішаної українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин від 11 червня 1994 року; Положення про українську частину двосторонньої українсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури від 27 січня 1995 року. Тоді ж було започатковано процес створення ще трьох подібних комісій – українсько-литовської, українсько-румунської та українсько-польської із співробітництва3.

Розв'язати низку політико-правових проблем і тим самим полегшити контакти осіб із середовища української діаспори зі своєю історичною батьківщиною покликаний також Закон "Про правовий статус закордонних українців", прийнятий Верховною Радою України у березні 2004 року. Він передбачає надання статусу закордонного українця особам, котрі є громадянами інших держав або особами без громадянства, мають українське етнічне походження або походження з України й підтвердили своє бажання набути статусу відповідними документами.

Політика України передбачає і створення сприятливих умов для добровільного повернення етнічних українців на батьківщину. Власне, йдеться про репатріацію. При цьому слід враховувати таке: 1) можливості прийняття Україною бажаючих переселитися (йдеться не про згоду України на переселення, а про можливості облаштування й забезпечення гідних умов існування, зокрема, надання житла, місця роботи тощо); 2) забезпечення безперешкодного набуття громадянства України через спрощену процедуру (нова редакція Закону України "Про громадянство України", прийнята Верховною Радою України 16 квітня 1997 року, її передбачає); 3) забезпечення процесу переміщення українців, які цього побажали, з країн проживання до України (транспортні витрати, відшкодування вартості майна, нострифікація документів про освіту тощо). Цей комплекс заходів може здійснюватися в рамках угод України з країнами проживання українців про переселення3.

Українська держава бере активну участь у роботі таких міжнародних організацій, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, СНД тощо, що дає змогу сторонам виробляти ефективний механізм захисту прав національних меншин, зокрема й правового забезпечення етнокультурного розвитку української діаспори. Важливими напрямами цієї роботи є: внесення до різних міжнародно-правових документів положень про захист і підтримку українців у державах їх розселення; участь у розробленні міжнародних норм захисту прав національних меншин; сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольські й консульські установи; укладання дво- та багатосторонніх угод із країнами, де мешкають українці.

Отже, нормативно-правову базу для міжетнічної взаємодії Української держави та національної діаспори становлять передусім Конституція України (ст. 12), Закон України "Про правовий статус закордонних українців" і Національна програма "Закордонне українство". Напрацьовуються й інші акти, що передбачають конкретніше співробітництво в економічній, правовій та культурній сферах. І це, безперечно, сприятиме забезпеченню цілісності українського етносу.


Джерела:

1 Вдовенко С. Закордонне українство в національному державотворчому процесі: ідентифікація, організація, взаємовідносини. – Чернігів: ЧДТУ, 2004. – 209 с.

2 Вдовенко С. Чинники формування системи сучасних національно-державницьких відносин із закордонним українством // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 3. – С. 151–153.

3 Євтух В. Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997. – 215 с.; Концепція державної етнонаціональної політики України: (Розвиток українського етносу та національних меншин) // Освіта. – 1996. – 22 травня. – С. 10–11.

4 Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. Етносоціологія: терміни та поняття: Навч. посіб. – К.: Фенікс, 2003. – 280 с.

Автор: Катерина ЧЕРНОВА