Незалежне судочинство – отже, не маніпулятивне

До чого може призвести спрощення процедури слідства? Невже є загроза скасування самостійності слідчого? І чи не з'являться у нас засуджені "без вини винуваті"?

Законотворчість має стати втіленням високої моралі в суспільному житті в усіх його проявах. Відтак судово-правовій реформі необхідно торувати шлях до реалізації шляхетних ідей правової держави в сфері судочинства. Цим важливим проблемам присвячено чимало праць фахівців права1. Проте віз, як то кажуть, і нині там.

Ось, наприклад, інститут захисту. Згідно з частиною першою статті 59 Конституції України кожен громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав.

Стаття 44 Кримінально-процесуального кодексу України визначає, що захисником може бути будь-яка особа, яка запрошена й уповноважена самим обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, засудженим) чи призначена відповідно до закону здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати необхідну юридичну допомогу.

Відтак захисниками можуть бути особи, в яких є свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші "фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи".

Ми вважаємо: за цим процитованим положенням закону слід розуміти, що таким чином обвинувачений може вільно обирати собі захисника з осіб, які мають юридичну освіту (будь-яких юристів – викладачів профільних вузів тощо), що не підлягають відведенню від участі у справі (тобто проти них не порушено кримінальної справи, вони не є представниками чи родичами потерпілого (ст. 61-1 КПК України). Тож обвинувачений має право вибирати захисника з фахівців у галузі права, щодо яких немає заборони на участь їх у справі – що не заборонено, то можна. Так, права людини мають тлумачити розширено.

Для підтвердження цієї позиції "Основні принципи, що стосуються ролі юристів", прийняті восьмим Конгресом ООН 27 серпня – 7 вересня 1990 року, передбачають, що "кожна людина має право звернутися до будь-якого юриста по допомогу для захисту й відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства" (принцип 1).

Відповідно до цих та інших положень міжнародних правових актів Конституційний Суд України у своєму рішенні № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року роз'яснив, що наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно обраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть забезпечити ефективний правовий захист.

Тим часом у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" зазначається, що "при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам", а також "визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах".

Думається, що цитовані новели не підлягають застосуванню, як такі, що не відповідають міжнародним правовим актам і рішенням Конституційного Суду України.

Передусім звернімо увагу на рішення Конституційного Суду України, де стверджується, що "як захисники допускаються… фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи". За законом, отже, за чинним на цей час. І саме в чинному законі, а не якомусь віртуальному чи майбутньому спеціальному законі (проекті) слід шукати відповідь на запитання щодо кола осіб, які можуть надавати юридичну допомогу. Пленум допускає підміну терміна "за законом" терміном "за майбутнім спеціальним законом", а це некоректно.

До того ж немає ні сенсу, ні потреби в якомусь спеціальному законі, яким зазначався б перелік осіб, допущених до виконання функції захисту. Чинним законодавством коло можливих захисників уже визначено: по-перше, це юристи, а по-друге, це юристи, які не підлягають відводу (а що не заборонено, то можна). Інших обмежень закони й міжнародні акти не передбачають. Згідно зі статтею 22 Конституції України під час прийняття нових законів (навіть "спеціальних") не допускається звуження наявних прав і свобод людини.

У разі недопуску обраного обвинуваченим фахівця в галузі права до виконання функції захисника, якщо не було передбачених у статті 61 КПК України підстав для його відводу, може виникнути питання про порушення права обвинуваченого на захист, а всі сумніви у справі мають тлумачитися на користь обвинуваченого. До того ж обвинувачений може звернутися з відповідними вимогами й до Європейського суду з прав людини. Його рішення можна прогнозувати. Маємо констатувати: сьогодні практика судочинства в розпачі. Та й де можна оскаржувати рішення Пленуму Верховного Суду України, якщо є підстави вважати їх такими, що не відповідають закону? Цей приклад вказує на явні прогалини як у чинному законодавстві, так і в законотворчому (правотворчому) процесі, що можуть створювати "патові ситуації". Прикро, але нині закон, що не відповідає Конституції України, можна швидко виправити, застосовуючи інститут Конституційного Суду, а ось незаконну постанову Пленуму Верховного Суду України вчасно виправити національними інституціями фактично неможливо. Цей приклад висвітлює важливу проблему, що потребує негайного розв'язання. Це активізація діяльності слідчих підрозділів щодо забезпечення законності та захисту прав людини й законних інтересів держави. Слідчі підрозділи мають стати органами, здатними до виконання архіскладного й доленосного для України завдання – декриміналізації економіки та очищення всіх органів державної влади з верху до низу від корупції.

Вочевидь, для виконання такого завдання слідчі мають бути якомога незалежнішими як від чиновників виконавчої, так і законодавчої влади. Як це зробити?

Для зміцнення гарантій незалежності вони повинні призначатись на посаду та звільнятись тільки Генеральним прокурором України за погодженням з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини та міністром юстиції України. Це може стати дієвим механізмом забезпечення їх незалежності від виконавчої та законодавчої влади за умови гарантій незалежності самого Генерального прокурора України.

Ми пропонували надати слідчому статус недоторканності, що означає: притягнення до кримінальної відповідальності слідчого було б можливе тільки з дозволу Верховної Ради України за поданням Генерального прокурора України, а кримінальну справу проти слідчого допускалося б порушувати лише прокурором області чи прокурором відповідного або вищого рівня. Частково ці пропозиції були сприйняті законодавцями в розглянутому Верховною Радою України проекті закону "Про статус слідчого". Але проект законом так і не став. Незалежність і процесуальна самостійність слідчого залишаються декларативними.

Хоч як дивно, але за чинним законодавством статус недоторканності надається судді та адвокату, а влада вперто не бажає цього для слідчого, який зазвичай частіше за інших діє в стані ризику.

Необхідно не тільки зберегти наявні гарантії діяльності слідчого, а й зміцнювати їх. Проте проект КПК України в цьому питанні робить навіть не крок, а стрибок назад. Дивно, але чомусь тут досудове слідство пропонується йменувати кримінальним переслідуванням. Термін кримінальне переслідування дедалі частіше почали використовувати й учені.

Під розслідуванням розуміється вивчення, з'ясування, всебічне дослідження. Тоді як переслідувати – вистежувати, мучити, піддавати утискам, не давати спокою, гнатись, захопити, знищити. Не дивно, що термін "переслідування" в багатьох асоціюється з поняттям "репресії".

Якщо ж подивитись по суті на пропоновані спрощення процедури слідства, то це може стати прикрою дійсністю.

По-перше, самостійність слідчого як одна з важливих гарантій його об'єктивності фактично скасовується: усі без винятку вказівки прокурора й начальника слідчого підрозділу для нього стають обов'язковими для виконання. А це і є певним відродженням командно-адміністративної системи у сфері судочинства. Це шлях до створення маніпулятивного слідства.

По-друге, запропоноване в проекті КПК спрощення судочинства може відкрити широкі ворота для свавілля.

Проект КПК України, наприклад, передбачає можливість у справах щодо злочинів, які не є тяжкими, досудового слідства взагалі не проводити, а, зібравши деякі пояснення, одразу направляти матеріали дізнання до суду.

Більше того, щодо таких справ передбачається теж спрощене судочинство – без проведення судового слідства, якщо обвинувачений, підсудний згоден із висунутим обвинуваченням. За такої моделі в нас можуть з'явитися засуджені "без суду і слідства", а що ще гірше – "без вини винуваті".

Процесуальна форма з усіма її, на перший погляд, дрібними судовими формальностями – це не якась дрібниця, а істотний засіб обмеження влади правом, засіб протидії свавіллю й непорядності чиновників, фальсифікаціям, засіб забезпечення захисту прав і свобод людини від невиправданого обмеження, засіб зміцнення гарантій істини і справедливості правосуддя. Якщо їх замало, є небезпека судових помилок і зловживань, якщо їх забагато – небезпека судової тяганини, за якої можуть бути забуті та стануть химерними й самі цілі судочинства. Оптимальний варіант – їх розумна достатність.

На сьогодні важливою проблемою є забезпечення об'єктивності, неупередженості й незалежності суду.

Найгучніші справи Дніпропетровського регіону висвітлили багато негараздів у сфері юриспруденції. І річ не стільки в тому, що за одним і тим самим фактом різні суди ухвалювали різні рішення. Проблема глибша: суддям гарантували недоторканність, а ось незалежність за умови призначення їх на перший термін Президентом, а потім парламентом – проблематична, така незалежність часто стає незалежністю від закону.

Незалежність суддів, на наш погляд, найбільшою мірою може бути забезпечена за умови їх виборності шляхом всенародного таємного голосування. Можна було б передбачити, що судді обираються терміном на десять років. В Україні склалися всі передумови для запровадження такого підходу формування суддівського корпусу.

Буде корисним для правосуддя та юридичної науки відродження суду присяжних. Розгляд справи в суді присяжних сприятиме активному й усебічному дослідженню доказів у суді, розвитку мистецтва аргументації, зростанню рівня професіоналізму обвинувачів і захисників, надасть додаткові гарантії справедливості, захисту прав і свобод людини. Jus est ars boni et aequi (Право є мистецтво добра і справедливості).


Джерела:

1 Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповіді на виклик часу // Право України. – 2003. – №5. – С. 16; Онопенко В. Судове приборкання незаконного кримінального переслідування // Віче. – 2003. – №8; Маркуш М. Змагальність у кримінальному процесі: історико-методологічний аспект // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №2. – C. 55–57; Тертишник В. Гармонізація права і влади: чи дамо відповідь на виклик часу // Урядовий кур'єр. – 2006. – №11. – С. 7; Мойсик В. УПК к принятию еще не готов // Юридическая практика. – 2004. – № 29. – С. 1–4; Баганець О. Кого захищає закон? // Урядовий кур'єр. – 2005. – №186. – С. 7; Козьяков І. Коментар до ст. 187 та 187-1 Кримінально-процесуального кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2003. – №2. – С. 13–21; Маляренко В. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: Монографія. – Київ: Ін Юре, 2004; Тертишник В. Концепція Кримінально-процесуального кодексу України та актуальні проблеми правосуддя // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №6. – С.39–46. Тертишник В. Без суду і слідства: гострі кути реформування кримінально-процесуального законодавства // Юридичний журнал. – 2004. – №11. – С. 116–118 та багато інших робіт, присвячених різним аспектам удосконалення процесуального законодавства.

Автор: Володимир ТЕРТИШНИК