№7, квітень 2010
З Ванкувера Кононова повернулася з чотирма медалями – трьома золотими й однією срібною. Історія дівчинки із села Шевченкового Київської області здається якимось міксом із казок: тут щось і з «Попелюшки», й з «Бридкого каченяти».
І лише Саша знає, які силу волі й характер потрібно мати, щоб пережити такі сюжети в реальності...
«Я – сирота при живих батьках»
Біатлоністці Саші Кононовій лише 19 років – у Ванкувері вона була наймолодшою спортсменкою у складі параолімпійської збірної України. Такого результату, як показала на своїй дебютній Параолімпіаді Саша, від неї не очікував ніхто, навіть вона сама. Однак із Канади Олександра повернулася з трьома золотими та однією срібною медалями й у статусі мільйонерки – за героїзм держава сплатила Кононовій 2 мільйони 600 тисяч гривень преміальних.
Можливо, у такий спосіб доля повертає дівчині борги – адже від самого народження доля Кононову не балувала, випробовуючи її жорстко, а іноді й жорстоко.
…Свій перший рік життя Саша Кононова провела в лікарні – туди її забрали прямо з пологового будинку. Маля захворіло на остеомієліт – небезпечне запалення вразило кістки правої руки дівчинки. А за півроку після одужання Саша залишилася без батьків.
– Мама нас покинула – мене й мою сестру-погодка Поліну. Батькові ми теж виявилися не потрібними. Виховувала мене бабуся – мамина мама, – розповідає Саша.
Уявити, яким було життя дівчинки, поставити на ноги яку намагалася бабуся-пенсіонерка, неважко. Щоб прогодувати двох онучок, Марії Михайлівні довелося влаштуватися відразу на три роботи, однак і це ледь-ледь рятувало. Нині бабусі Олександри 71 рік.
– Грошей не вистачало, не було нічого – я постійно ходила в старих речах, які нам віддавали родичі і знайомі. Приходила із дитсадка й запитувала: «Бабусю, чому інші мають нові туфлі і платтячка, а я – нічого?» Бабуся завжди казала, що щастя не в цьому, і якщо вдома є що їсти – виходить, усе добре. Мені доводилося постійно битися з дітьми, які обзивали мене сиротою, – потрібно було доводити, що я сильна і навіть без батьків зможу вижити.
Звісно, винуватицею усіх своїх лих Саша вважає матір, вибачити якій не може й донині:
– Я – сирота при живих батьках. Мама до мене не приїжджає – має свою сім’ю, інших дітей, я з нею не бачилася вже років зо п’ять.
Дитинства в Саші, по суті, й не було – завжди треба було вміти постояти за себе.
– Я іноді сама собі кажу: «Ну чого ти, ну прости матір, стільки часу минуло, поїдь, подивися, може, їй чимось допомогти потрібно». Але потім розумію: не можу. Єдине, що вона для мене зробила, – вселила в мене якусь жорстокість. Тепер я не вірю нікому. Мені весь час здається, що мене зрадять.
А от батька свого Олександра хоче бодай побачити, просто щоб зрозуміти, на кого вона схожа.
– Бабуся розповіла, що це мати забрала нас у батька й виїхала з Росії, де ми жили після мого народження. Тому на нього я так сильно не ображаюся. Хотіла б побачити його, познайомитися. Але, з другого боку, шукати його боязко: а раптом він скаже, що я не його дочка, не визнає мене – що тоді?
«Чому в дитини руки неоднакові?!»
Надто нелегко велося Саші без підтримки батьків, коли проявилася її недуга.
– Хтось із наших знайомих розглядав мої фотографії – я тоді ще до дитсадка ходила. Придивилися уважно й кажуть бабусі: «Марія, а чому в дитини руки неоднакові?!» У бабці був шок – моя права рука виявилася коротшою за ліву. Відразу всі згадали про остеомієліт, на який я перехворіла в дитинстві, і зрозуміли, що безслідно це не минуло.
Саша дуже комплексувала: щоб сховати ваду, і взимку, і влітку вдягала кофту з довгими рукавами й капюшоном. Та проблеми це, звісно, не розв’язувало – рука боліла так, що подеколи хотілося лише в куток забитися.
До цього додалися нові образи від ровесників.
– Кривдили, зневажали... Був один хлопчик у класі, який мене постійно бив. Однокласникам іноді доводилося просто серед уроків підхоплюватися з місць, щоб привести його до пам’яті. Після цього усе у світі починаєш проклинати.
Звичайно, будь-яке бажання вчитися в таких умовах зникало.
– Мені було нецікаво. Я сиділа за останньою партою і зосереджувалася на своїх справах – малювала «графіті» на парті, карикатури в зошитах.
Єдиний урок, якого ніколи не прогулювала Кононова, – фізкультура. Там Саша, схопивши м’яч і побігши з хлопчаками грати у футбол, забувала про всі свої негоди.
«Щаслива, що вже не нахлібниця»
Черговий виток у житті Саші теж відбувся, немов у казці. Але цього разу – щасливій: доля нарешті послала нашій Попелюшці фею, точніше, «фея». Добрим чарівником виявився тренер Анатолій Завєдєєв, що влітку в Шевченковому проводив тренування своєї команди.
Яким було здивування Кононової, коли вона побачила хлопців на лижах із коліщатками – лижоролерах! Дуже схотілося самій проїхатися. Спробувала – вийшло. Залишилася в команді. Саші тоді було 13 років.
– Тренер одразу ж попередив: на тренуваннях нікого не жалітиме, бо потрібен результат. А якщо хтось боїться навантажень, він нікого не затримуватиме, – розповідає Олександра.
Кононова залишилася й почала показувати фантастичні результати: майже три роки змагалася зі здоровими дітьми й на чемпіонаті України серед юніорів потрапляла до трійки призерів!
А далі були параолімпійська збірна й нове життя.
– Три роки тому я одержала першу зарплату – 800 гривень. Усі гроші, до останньої копійчини, віддала бабусі. Вона плакала, а я була щаслива, що вже не нахлібниця й життя потроху налагоджується.
«Не гадала, що все буде так добре»
Теперішня Саша – позитивна й налаштована на боротьбу людина. Свій неабиякий успіх на Параолімпіаді Кононова, схоже, ще цілковито не усвідомила, але переконана: на досягнутому не зупиниться.
– Я завзято тренувалася й наближалася до мети. Тренери казали мені, що все буде добре, та я не гадала, що все буде так добре! – сама собі дивується Саша. – Параолімпіада – це величезна відповідальність. Коли вже ти на неї приїхав, то не маєш права повернутися ні з чим, бо на тебе сподівається вся країна. На кожному старті ти мусиш викладатися повністю – душею, серцем і тілом. Це справжнє щастя – стояти на п’єдесталі й слухати гімн України.
Є в Кононової і власне пояснення успіху нашої параолімпійської збірної:
– Ви навіть не уявляєте, наскільки морально тяжко в нашій країні інваліду. Однак людина, якій удалося пережити всі дитячі образи, страх, біль, приниження та яка зрештою зрозуміла, що вона нормальна і може своєю працею заробляти на життя, що потрібна іншим і країні, вже не боїться геть нічого. Більше їй не страшні жодні навантаження, змагання чи суперники.
На зароблені у Ванкувері гроші Кононова збирається придбати квартиру. Щоправда, не в Києві, а в Броварах. Каже, столиця України для неї надто гамірна, незатишна. Ну а найбільша мрія Олександри така:
– Хочу мати міцну, здорову, дружну й щасливу сім’ю – як мінімум троє дітей. І щоби вдачею були схожі на мене, – усміхається вона.
Юлія МАМОЙЛЕНКО.
(За матеріалами «Комсомольской правды в Украине» за 27 березня 2010 року. http://kp.ua/daily/070410/222710/svodka.net/poslednie-svodki/svodki/49689)
Архів журналу Віче
![]() |
№7 |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Вивезення будівельного сміття. Що потрібно знати
Ексдержсекретар Трампа розповів, яким може бути його "мирний план" для України
Сікорський про дозвіл Україні бити вглиб РФ: Крапля камінь точить
Як знайти надійний пункт прийому алюмінію в Києві?
Почему опытные туристы выбирают Lowa
Порівняння вісків для виготовлення свічок
Президент Словаччини погрожує Україні через припинення транзиту роснафти
Чехія готує нову ініціативу з постачання Україні снарядів на 2025 рік
Штаб Трампа подав скаргу на Гарріс через передачу грошей із фонду Байдена
Польський міністр назвав вирішення історичних суперечок щодо Волині умовою вступу України до ЄС