№7, квітень 2010

Роман Карцев: «Душею я завжди з Одесою-мамою»Роман Карцев: «Душею я завжди з Одесою-мамою»

Коміків люблять, але з покоління в покоління цитують лише деяких. Корифей сатиричного жанру Роман Карцев – із цього вузького кола.

 

Народний артист Росії Роман Кац (псевдонім – Карцев) народився 20 травня 1939 року в Одесі. У дитячі роки займався акробатикою, пантомімою. 1963-го у студентському театрі естрадних мініатюр Одеського інституту інженерів морського флоту «Парнас-2» познайомився з автором текстів Михайлом Жванецьким. А також – із майбутнім колегою-артистом Віктором Ільченком. 1962 – робота в театрі Аркадія Райкіна (Ленінград). 1968–1972 – навчання на акторському факультеті ДІТМ (Москва). 1970 – Карцев, Ільченко та Жванецький організували Театр мініатюр при Одеській філармонії. 1978 – гра у Московському театрі мініатюр у виставах Жванецького. 1985 – Карцев виступив із моноспектаклем «Щиро ваш» за власним твором. 1988 – Жванецький, Карцев та Ільченко створили власний театр, в якому народилися вистави «Пташиний політ», «Політичне кабаре». 1993 – Карцев випустив моноспектакль «Моя Одеса», до якого ввійшли мініатюри та монологи Жванецького. Знімався у фільмах «Собаче серце», «Небеса обітовані» та ін.

Днями він, жива легенда Одеси, знову навідався на свою маленьку батьківщину. Появу Карцева на сцені супроводжували бурхливі оплески. Уже з перших хвилин артист порадував монологом:

– Прилетів я до Одеси, а в аеропорту ніхто не зустрічає. Таксисти побачили: «Ба… хто до нас приїхав! Давай ми тебе відвеземо». Почав відмовлятися: «Не треба, мене зустрінуть». Один підійшов: «Довезу за півціни», другий шепоче: «За чверть ціни в кращому вигляді доставлю». «Хлопці, – наполягаю, – даруйте, за мною мають приїхати...». Раптом третій бере мене під руку та майже силоміць садить у свій старенький «мерс»: «Відвезу безкоштовно, тільки послухай мене». Я погодився: «Валяй, поїхали». Таксист влаштував цілу екскурсію. Підвіз до пологового будинку: «Ось тут я народився – вага три кілограми 200 грамів». Показує школу: «Тут навчався». Зупинився біля загсу, де одружився і розлучився, потім на цвинтар заїхав – показати, де лежать його батьки. Я слухав його із  задоволенням: це була безплатна вистава. Лише за півтори години водій привіз мене, нарешті, до готелю. «Я тобі набрид?» – запитав наприкінці. «Та ні, що ти». «Хочеш, завтра знову приїду?». Трохи пізніше пішов прогулятися містом, заходжу в магазин. Звертаюся до продавщиці: «Я придбав у вас ковбасу по 30 гривень, ніч поспав, а вона вже коштує 40?!». Знаєте, що почув у відповідь?  «Так ви не лягайте в ліжко, дешевше буде!». Це виникає блискавично! Це і є – Одеса!

Після виступу Роман Карцев відповів на запитання нашого журналу.

– Романе Андрійовичу, багато хто вважає вас одеситом, хоч ви давно мешкаєте у Москві…

– І має рацію, адже одеситом треба народитися. Розумієте, всмоктати в себе з молоком матері весь шарм, усю самобутність, сленг цього дивовижного міста! Душею я завжди з Одесою-мамою, містом мого дитинства. Намагаюся вирватися сюди бодай на тиждень, бодай на гуморину. 2007-го мені щастило, у Південній Пальмирі бував частіше – брав участь у зйомках ліричної комедії «Посмішка Бога» за сценарієм дуже талановитого одесита Гарика Голубенка. У фільмі оживає Одеса 1950-х, 1960-х років…

– Вона сильно змінилася?

– Ви знаєте, так! До і після війни Одеса була невеликим містом. Здавалося, що всі одне одного знали. Нині це місто-мільйонник. Чимало корінних одеситів, носіїв місцевої культури, тепер живе аж ніяк не на Дерибасівській. А немає носіїв – немає і культури. 

– Чим вам запам’яталося ваше дитинство?

– Жили бідно, але весело. Пригадую мій дворик, школу, швейну фабрику, де я починав свою трудову діяльність. А ще одеські «манси», як у Михайла Жванецького. До речі, він пише чисто одеською мовою, яку я називаю розмовним джазом. Якщо ти не потрапив у тональність – отже сфальшував! Два одесити можуть стояти й розмовляти. Третій, незнайомий, просто так підходить і стає поруч. Послухає, а потім як видасть: «Ой, не морочте мені голову!». Пам’ятаю, як моя мама мене повчала: «Я тобі зараз як дам, так ти у мене матимеш!».

– Було за що?

– Полюбляв бешкетувати. Жили ми тоді навпроти Одеської опери. Скільки пам’ятаю себе, там постійно тривав ремонт, слава Богу, хоч нині вже завершили. А тоді перед нашими вікнами постійно гуділи машини, поруч стояли дерев’яні конструкції. Ось ми з хлопцями й лазили без квитків у театр, цікаво ж було. Балкон, кидок по громовідводу, далі ввалюємося у дамський туалет! Уявляєте?! Звичайно, це відбувалося через 10–15 хвилин після початку вистави, ми з друзями намагалися не лякати жінок. А ті, котрі випадково затрималися в туалеті, верещали, скаржилися адміністрації. І там вже знали, кому вуха дерти.

– Це правда, що ваш батько особисто знав Мішку Япончика?

– Тато в молодості жив на «Молдаванці», а це, я вам скажу, не інститут шляхетних дівчат. Босяки, биндюжники, повії… Отже він був знайомий з багатьма тамтешніми «знаменитостями», чимало розповідав про них. Сьогодні мало хто знає, приміром, про те, що у короля злочинного світу Япончика був свій «злодійський» стрілецький полк. І він навіть встиг повоювати за радянську владу в дивізії Якіра. Потім, як розказував батько, ця влада його й убила.

– Ваш тато був не в ладах із законом?

– Ні, ну що ви. Він – професійний футболіст, до війни виступав за Тирасполь. Гравець, треба сказати, був чудовий! Після війни далися взнаки поранення, контузія, але з футболом він не розпрощався, став суддею. Відтоді я також став фанатом цієї гри.

– Коли вперше відчули своє покликання?

– У школі. У нас була директриса, Парасковія Григорівна. 140 кілограмів живої ваги. Вона чудово до мене ставилася, але іноді давала ляпаса. Як дасть по шиї, так і відлітаєш. Оце була виховна робота! Перед випускними іспитами ми всім класом разом із нею сфотографувалися. Вона поскаржилася: «Ой, як я погано вийшла!». А я їй і кажу: «Як у житті». Вона образилася, мовляв: «Це вже не смішно». І пішла до себе в кабінет.

– По шиї не отримали?

– Ні. Але саме тоді я зрозумів, що гумор – штука відповідальна, він потребує почуття міри.

– Після школи – армія?

– До війська мене не взяли, хоча я дуже хотів. Їй-богу! Адже це було так почесно! У мене виявили астигматизм – поганий зір. На медкомісії лікар показував своєю указкою на «Ш», а я казав «М», замість «Н» – «Х»... Військовий комісар реготав з мене та підбадьорював: «Нічого, будеш снайпером». Снайпером не став, пішов учнем на швейну фабрику «Молода гвардія». Одночасно брав участь у художній самодіяльності Будинку культури моряків. Якось у драмгуртку захворів виконавець епізоду. І мене запросили зіграти… гітлерівця. У тій п’єсі радянський матрос під час допиту раптом виривався та з криком «Дивися, як вмирає радянський матрос!» бив мене по голові. Я мав упасти, і все. Але хотілося, щоб публіка мене запам’ятала, тому я падав хвилин двадцять. Режисер за кулісами волав: «Падай, ідіоте! Досить!». А я все тягнув. Зал реготав. Коли дограли виставу, постановник сказав, що я дурень і що він мене більше не бажає бачити.

– Як доля звела вас із Аркадієм Райкіним?

– В Одесі діяв знаменитий студентський театр мініатюр «Парнас-2», а в ньому – Михайло Жванецький, Віктор Ільченко, Олександр Лозовський. Вони взяли мене до себе. Одного разу до Одеси приїхав Райкін. Михайло Жванецький умовив його відвідати нашу виставу. Ось тоді й отримав від нього запрошення на роботу. Перед поїздкою до Ленінграда тато придбав мені костюм кольору морської хвилі, чорне драпове пальто, відремонтував туфлі. Це був кінець листопада, у Ленінграді – мінус 15. До тамтешнього театру я увійшов зовсім синій.

– Як вас зустріли?

– Невесело. Ледь пригадали, хто я такий. Хтось навіть сказав: «І навіщо ти приїхав, тобі що, Одеси мало?». Проте Аркадій Ісакович відразу ввів мене в якусь мініатюру. У Райкіна була дуже смішна сценка, коли до лікаря приходили 12 пацієнтів. Він слухав і казав: «У четвертого – сухий плеврит, інші здорові». Цим четвертим був я. Зарплату мені поклали – 88 рублів. 8 вираховували за бездітність, 25 я платив за гуртожиток. Так і розпочалися мої «університети».

– Хто для вас Аркадій Райкін?

– Ставився до нього як до вчителя. Хоча між нами траплялося всяке. Розумієте, це ж насправді був приватний театр Аркадія Райкіна, хоча й іменувався державним. Ми всі працювали на одну-єдину людину. Він поважав нас за  працьовитість, винахідливість. Та минув час, і ми з Ільченком та Жванецьким зрозуміли, що дозріли до самостійного плавання. Це, як у футболі, коли разом збирається багато зірок – то не є дуже добре. Кожен тягне ковдру на себе, всім важко приборкати амбіції.

– І як було потім, на власних харчах?

– По-різному. При Одеській філармонії ми створили Театр мініатюр. Пам’ятаю першу виставу 1970 року. Вона називалася «Як пройти на Дерибасівську?». В Одесі тоді була холера, країною ходили чутки, нібито місто завалене трупами. Режисер утік, ми зробили виставу самі. Але через карантин комісія з Києва не приїхала її прийняти. Замість них прийшла секретар обкому Надія Гладка. І каже: «Дивитися програму не будемо, треба швидко виїжджати на гастролі, показувати, що Одеса жива, що вона жартує. Отже, товариші, це справа політичної ваги!». Так за вказівкою партії ми опинилися у Ростовській області, працювали по селах. Нас ніхто не знав. У напівпорожніх залах Жванецькому кричали: «Піди вивчи текст!». Він же читав з нотаток…

– Ваше ставлення до сьогоднішніх артистів комедійного жанру?

– Розумієте, ми не визнавали вульгарності. Райкін нас так привчив. Тепер  навкруги – недоумкуваті жарти, сальні анекдоти. Виходять дві «бабки» на сцену, несуть якусь нісенітницю й усім ніби весело. Жах! Загалом розумію, звідки це іде, на телебаченні все вирішують гроші. Хоча є, звичайно, чудові програми. Із задоволенням дивлюся «Городок», «Джентльменів», «Танці на льоду».

– Тож де собака заритий?

– Немає школи, розумієте. Пригадайте, які раніше були імена: Утьосов, Райкін, Тарапунька і Штепсель, Миров і Новицький… А нині? Скажімо, «Камеді клаб» – хлопці талановиті, проте, на мій погляд, вони так і залишилися гравцями КВК. Їхнє шоу розраховане на примітивну публіку. Чимало запозичено в американців. У Штатах я багато разів бачив аналоги «Камеді клаб»: ота сама дика вульгарність.

– Чим для вас є кіно?

– Це навіть не хобі, а ще одна сходинка в творчому самовдосконаленні. Мені було цікаво зустрітися з Ельдаром Рязановим, який сам мені подзвонив. Брав участь у трьох його картинах. Десь вийшло вдало: наприклад, у «Небесах обітованих». Десь не дуже, як у «Старих шкапах». У «Собачому серці», на мою думку, знявся непогано. Хоча найкраща моя робота в кіно – роль у фільмі «Биндюжник і король». Вважаю, зіграв там добре!

Розмову вів Євген ТИЩУК. 
Фото автора та з архіву актора.                                                

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Интернет-магазин расходных материалов для промышленной сферы: Dvizzhok Сьогодні, 04 березня

Міністр оборони Німеччини: Витік розмови офіцерів ВПС – частина інформаційної війни Путіна Сьогодні, 04 березня

Сербія проведе повторні вибори у столиці після звинувачень у фальсифікаціях Вчора, 03 березня

ЄС розблокував ще 2 млрд євро заморожених коштів для Угорщини 02 березня

Росію офіційно вигнали з Дунайської комісії 02 березня

Макрон збирає лідерів партій парламенту Франції поговорити про "ситуацію в Україні" 02 березня

Байден підписав тимчасовий бюджет, щоб запобігти шатдауну 02 березня

Глава МЗС Чехії: Поразка України дасть Росії ресурси для нових "СВО" 01 березня

Канада допускає направлення небойових підрозділів в Україну за певних умов 01 березня

ЗМІ: Візиту Зеленського до Вірменії і Азербайджану не буде через рішення Баку 01 березня