Поетика й расизм

21 березня – Міжнародний день боротьби за ліквідацію расової дискримінації
21 березня – Всесвітній день поезії

21 березня 1960 року в місті Шарпевіль (Південна Африка) поліція розпочала стрілянину по учасниках мирної демонстрації протесту проти законів апартеїду. Загинуло 69 осіб. 26 жовтня 1966 року, проголошуючи цей день, Генеральна Асамблея ООН закликала міжнародну спільноту подвоїти зусилля з метою ліквідації всіх форм расової дискримінації.

Поезія – річ мимовільна. Будь-яка людина, котрій притаманне чуття ритму, здатна бути поетом. Арон Гуревич, автор славнозвісної книги «Категорії Середньовічної культури», описує процес народження саг. На галявину нічного лісу приходять до складача пісень вікінги. Мовчить сивий пісняр. Мовчать порубцьовані воїни. Позирають один на одного через багаття. Вождь виймає меч, нанизує на нього золотий браслет і простягає крізь полум’я поету. Той бере прикрасу, й од вікових дубів одлунюють слова про морські мандрівки похмурих блондинів, про бистрість їхніх човнів, гостроту мечів і холодність сердець.

А ще кажуть, поет має бути голодний. Брешуть.

Є й етнографічні дослідження виникнення фінського епосу «Калевала». Ніч довга, а сніги глибокі. Чоловіки сідають, беруться за руки й гойдаються: кожен маятниковий порух – один рядок-відповідь. Це і є мимовільна поезія. Поезія як спосіб медитації.

Коли ж виникає поезія як феномен культури? Гомер написав: я хочу оспівати величні подвиги еллінів і варварів. Із цієї тези й народилася поезія як річ, одсторонена від соціальних упередженостей, поезія як дистанція, як досвід смакування подвигу. Гомер байдужий до того, в чиїх грудях б’ється мужнє серце, кров якої групи тече з ран – елліна чи варвара. Його цікавить лише вчинок, гідний поетичного слова.

Минають століття. Геродот описує відданих обов’язку й незламних у боях скіфів. І елліни спокусилися, причарувалися образами досконалих «машин для вбивства». І ми читаємо в Аристофана: «Кличте скіфів!». І їх покликали: в Афінах функції вартових порядку доручають саме скіфам. Поезія (адже Геродот вважав себе не істориком, а навчителем етики) зламала етнічні та культурні упередження.

Та зазирнімо в Новий час. Вільям Шекспір зображує чорного Отелло. У «Макбеті» саме від негритянського меча гине слабкодухий володар. Чи можливий расизм після текстів Шекспіра? Звісно, ні. Універсальні людські пристрасті переборюють упередження.

Звідки ж тоді береться расизм? З тієї ж таки поезії. Згадаймо Мольєра. Йому належить п’єса «Міщанин у дворянстві». Це найвідоміша й найгірша з написаних ним п’єс. У ній є епізод про моління турків-мусульман: кумедний і безглуздий. Чому ж митець написав цей покруч-водевіль? Політичне замовлення, панове. Король- Сонце образився на турецьких посланців і попросив придворного драматурга підколоти бусурман гусячим пером. І спробував би той відмовитися.

У 1852 році Гаррієт Бічер-Стоу пише роман-бестселер «Хатина дядька Тома». Пише сльозливий кітч. Літній негр богобоязкий, щирий і відданий. Читаючи, Америка розмазувала обличчям сльози та шмарклі. Поетика спокусила прагматичних громадян. Рабство почало сприйматись як наруга над естетичним чуттям. І буржуазна Північ оголосила війну рабовласницькому Півдню. Книгу читали й у Великій Британії. Реакція була та сама: хлипання. Як наслідок у великосвітських салонах вирішили, що Лондон має стати на бік Півночі. Жіночий роман спровокував війну й визначив її наслідки.

Отака вона, «велика сила мистецтва», як висловилася Вєрка Сердючка, сидячи з «мамою» на гумовій канапі.

Расизм – продукт політики. Бо саме з політичних міркувань Жозеф де Ґобіно написав трактат про нерівність рас.

Расизм – продукт вульгарної науки. Бо якщо людина – це суто природна істота, родич волохатої мавпи, то й усі люди мають бути нерівними. Природні ж умови різні, тож і наслідки – раси – мають бути різними.

Расизм долається лише поетично.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ