№5, березень 2010

Протидія вірусу чи канонам системи охорони здоров’я?

(Аналіз політичної відповіді на поширення епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні)

Система охорони здоров’я, що дісталася майже два десятиліття тому Україні у спадок від колишнього Союзу, формувалася в умовах централізованого управління галуззю. Вона ґрунтувалася на соціалістичних принципах – соціальної справедливості, соціальної рівності та колективізму.

Цей підхід до організації охорони здоров’я назвали моделлю Семашка (на честь наркома охорони здоров’я, що стояв біля витоків радянської медичної галузі). Цій моделі були притаманні виразна вертикальна ієрархія у плануванні та фінансуванні медичних послуг, орієнтованість на спеціалізовані послуги (вторинна та третинна медична допомога). Пріоритет лікувальних заходів над превентивними призвів до того, що основним мірилом діяльності системи (і підставою для її фінансування) стали ліжко-місця у лікувальних закладах, кількість лікарів у перерахунку на сто тисяч населення, кількість наданих медичних послуг тощо [11]. Профілактика виявилася «зайвою» і, зрештою, звелася до формальностей у вигляді примітивних плакатів у закладах охорони здоров’я. Дослідження, проведені в Україні, засвідчують, що сьогодні такі заклади, навіть ті, що покликані здійснювати профілактичну роботу, фінансування на ці потреби не отримують [8].

Слід визнати, що модель охорони здоров’я, притаманна Україні, не відповідає сучасним реаліям. З одного боку, економічним. Ринкові відносини поставили під сумнів усезагальність і універсальність безоплатної медицини, механізми фінансування галузі та конкретних лікувальних закладів. Відтак право на безкоштовні медичні та інші послуги у сфері охорони здоров’я стало декларативним. Адже більшості пацієнтів, за даними опитувань, доводилося за ці послуги сплачувати [1]. З другого боку, далася взнаки нова професійна концепція – «громадське здоров’я», яка розглядає охорону здоров’я як комплексне явище, що виходить за межі впливу на медичні заклади [9]. Згідно з новими підходами політика охорони здоров’я повинна передбачати заплановані й незаплановані дії державних, приватних та громадських організацій, що позначаються на стані здоров’я населення, яке має не тільки фізичний, а й психологічний та соціальний виміри [12]. На практиці це означає втрату лікарями монополії на охорону здоров’я й визнання системи надання медичних послуг проміжним елементом у забезпеченні якості життя населення.

Викликом для української системи охорони здоров’я стали й соціально небезпечні захворювання – ВІЛ/СНІД, туберкульоз, наркоманія тощо. Епідемії  виявили адміністративну неспроможність структур Міністерства охорони здоров’я України протистояти складним проблемам.

Так, політика протидії епідемії ВІЛ/СНІДу має здійснюватися з огляду на те, що це захворювання має серйозні економічні, демографічні та соціальні наслідки. Щоб успішно боротися з ВІЛ/СНІДом, люди, які живуть із вірусом, повинні мати доступ до широкого спектру послуг із лікування, догляду та підтримки, що надаються комплексно. Подолання епідемії потребує вживання урядами  багатьох заходів і соціально-профілактичного, і лікувального характеру. Комплексність проблеми ВІЛ/СНІДу поставила людство перед необхідністю використання нетрадиційних способів її розв’язання, зокрема, застосування глибинного міжсекторального підходу та тісного партнерства як на національному, так і на міжнародному рівні, гнучкого до реалій епідемії законодавства, з одного боку, та чітких правових нормативів, співвідносних з міжнародними принципами та документами, а також координації діяльності різних секторів, з другого боку. У багатьох країнах епідемія виявила прогалини в організації охорони здоров’я. Україна теж не є винятком: під час упровадження політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу низка перешкод  стала викликом для чинної системи охорони здоров’я. Хоча така політика й ґрунтується на визнанні протидії епідемії як пріоритету державного рівня.

З 1991 року діє Закон України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення», який став першим політичним документом про участь держави у розв’язанні проблем, пов’язаних з поширенням ВІЛ/СНІДу. Законодавство в дусі егалітарного лібералізму декларує, з одного боку, права ВІЛ-позитивних людей, які врівноважують їхню вразливу позицію в суспільстві, а з другого – права населення на охорону здоров’я, зокрема на захист від поширення інфекційних захворювань. Це законодавство цілком відповідає міжнародним підходам.

Однак у політичній практиці домінують комунітаристські погляди, що поціновують насамперед чесноти громади. Очевидною є низька толерантність до ВІЛ-позитивних людей у суспільстві, асоціювання ВІЛ і «Зла» (архетипне мислення), відтворюване мас-медіа. Публічний, зокрема політичний, дискурс сповнений засудження тих, хто інфікувався ВІЛ [3]. Вагомою перешкодою для ефективних заходів можна вважати карально-заборонну політику і практику щодо споживачів ін’єкційних наркотиків та жінок комерційного сексу (найуразливіші до ВІЛ групи), що теж є частиною комунітаристських підходів.

В Україні починаючи з 1992 року було прийнято шість національних програм, кожна з яких зробила певний внесок у справу попередження інфікування ВІЛ або принаймні підтримала увагу до проблеми епідемії. Проте жодна програма не містить аналізу здобутків і труднощів реалізації попередньої (власне, це у «кращих» традиціях України, де й досі не сформувалася практика аналізу та публічної оцінки ефективності державної політики).

Політика протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, як визначають науковці, ґрунтується на прогресивному законодавстві [7], але має негативну практику його виконання [2; 5]. Фінансування й розподіл ресурсів не відповідають природі епідемії. Проте завдяки міжнародним донорам удалося задовольнити принаймні  частину потреб ВІЛ-позитивних людей і членів їхніх сімей у догляді й підтримці. Так, в Україні на протидію епідемії ВІЛ/СНІДу щорічно витрачається понад 30 млн. доларів США внутрішніх і зовнішніх ресурсів (це без витрат домогосподарств на засоби профілактики), але дефіцит ресурсів залишається значним [10]. Та водночас донині 70% лікування антиретровірусною терапією, 80% профілактичної роботи здійснювалися в Україні за кошти міжнародних донорів.

Серед проблем, що зумовлюють поширення ВІЛ,  брак фінансових ресурсів у населення. Через це, по-перше, люди не можуть придбати засоби індивідуальної профілактики (презервативи, стерильний інструментарій тощо). По-друге, дехто з малозабезпечених людей змушені заробляти собі на проживання наданням сексуальних послуг.

Українські фахівці віддають перевагу медикалізованому підходу до розв’язання проблеми поширення ВІЛ/СНІДу: лікування інфікованих домінує над профілактикою. Це підтверджує аналіз витрат державних та недержавних організацій на заходи із протидії епідемії, з-поміж яких левову частку становлять лікувальні заходи. Внаслідок цього, за даними дослідження, здійсненого Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді в травні 2007 року, значна частина молоді не брала участі у профілактичних заходах із запобігання ВІЛ/СНІДу (76% респондентів) і не отримувала жодних друкованих матеріалів із питань профілактики ВІЛ/СНІДу (65%) [6]. Отже, політика протидії епідемії ВІЛ/СНІДу стала на традиційний шлях радянської моделі політики охорони здоров’я, орієнтованої переважно на лікувальні заходи, а не на охорону громадського здоров’я.

Вагомою проблемою можна вважати недостатню розвиненість соціального сектору в Україні. Фахову підготовку соціальних працівників у країні розпочали лише у 1990-ті роки. Мережа сучасних соціальних закладів, зокрема, ефективних соціальних програм для реабілітації наркозалежних та людей, які живуть із ВІЛ, перебуває на початкових етапах становлення: лише в окремих містах функціонують потрібні соціальні служби. У медичних закладах немає посад соціальних працівників (типова практика багатьох європейських країн, коли саме Міністерство охорони здоров’я є найбільшим роботодавцем для соціальних працівників, покликаних допомагати долати соціальні труднощі людям із проблемами здоров’я). Така ситуація зумовлює брак взаємозв’язків медичної та соціальної сфер, тоді як проблема ВІЛ/СНІДу є медико-соціальною. У багатьох регіонах України СНІД-центри підписують угоди з певною громадською організацією, яка забезпечує до- та післятестове консультування, соціально-психологічне консультування клієнтів, які проходять лікування тощо. Проте аналіз цієї моделі стосунків переконує в її недосконалості. За результатами дослідження, проведеного Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді, лише 2%   із тих, хто тестувався на ВІЛ, отримали весь спектр послуг (дотестове консультування, тестування й отримання результатів, післятестове консультування) [6]. Причиною цього є, зокрема, відсутність соціальних працівників і психологів у медичних закладах.

Отже, епідемія ВІЛ/СНІДу виявила брак комплексних підходів у системі охорони здоров’я й інтегрованого догляду, притаманних іншим країнам, де працюють мультидисциплінарні команди, до складу яких входять лікарі, медичні сестри, соціальні працівники, психологи, юристи та інші фахівці, котрі колегіально приймають рішення щодо стратегії й тактики допомоги конкретному клієнтові.

Попри те, що почастішали випадки одночасного інфікування туберкульозом і ВІЛ та стає дедалі очевиднішим зв’язок між уживанням наркотиків і ВІЛ/СНІД, бракує взаємодії між програмами боротьби з ВІЛ/СНІДом, туберкульозом і наркотичною залежністю. У структурі, що залишилася у спадок від радянської системи охорони здоров’я, ці питання належать до компетенції вертикальних інституцій, які хоча й підпорядковані Міністерству охорони здоров’я, проте не хочуть ані поступатися контролем над своїми галузями, ані співпрацювати з іншими секторами [1].

Частина послуг охорони здоров’я, які потрібні для подолання епідемії ВІЛ/СНІДу, в Україні досі не розвинені. Це стосується серед іншого паліативної допомоги (тобто такої, що дає полегшення) і хоспісної опіки (допомоги тим, хто йде з життя, та їхнім рідним).

Однією з найістотніших перешкод ефективності політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу є невідповідність між потребами у підтримці й лікуванні ВІЛ-позитивних людей, здійсненні профілактичних заходів та фінансуванням цих потреб [4]. Допомога міжнародних донорів не може компенсувати мізерність українських ресурсів, які надають для заходів протидії ВІЛ, зокрема на терапію, що продовжує активне суспільне функціонування ВІЛ-позитивних. Протидія епідемії ВІЛ/СНІДу підтвердила невиконання державних гарантій на охорону здоров’я, в тому числі на безкоштовне медичне обслуговування (оскільки фінансування зобов’язань держави перед своїми громадянами відбувалося переважно за рахунок міжнародних структур). Водночас постійні скандали з тендерними закупівлями ліків, проблеми з використанням коштів міжнародних проектів, спрямованих на протидію епідемії, є підставою для визначення сфери охорони здоров’я як непрозорої та корупційної.

ВІЛ/СНІД – комплексна проблема, для розв’язання якої потрібні скоординовані зусилля не лише різних структур МОЗ, а й міністерств у справах сім’ї, молоді та спорту, внутрішніх справ, освіти та науки, праці та соціальної політики, а також численних міжнародних донорів, котрі впроваджують свої проекти в Україні, приватних організацій. Варто наголосити також, що в нашій країні спостерігається брак координації дій між міністерствами, а також донорами. Міжнародні донори занепокоєні відсутністю координування державної політики та неефективним використанням урядом донорських коштів [8].

Водночас протидія епідемії ВІЛ, окрім виявлення системних прогалин в охороні здоров’я, віддзеркалює труднощі та проблеми, притаманні політичній системі України загалом:

– непрозорість і непублічність державної політики, відсутність системи моніторингу та оцінки впроваджуваних заходів, брак особистої та інституційної відповідальності за виконання ухвалених рішень;

– нерозвиненість громадянського суспільства, брак реальних механізмів громадського контролю за діяльністю міністерств та відомств;

– домінування зацікавлених груп, що обстоюють передовсім власний, а не суспільний інтерес (наприклад, яким вигідні відсутність реабілітаційних програм для уразливих груп, насамперед споживачів ін’єкційних наркотиків, а також відсутність замісної підтримувальної терапії, бо представники цих груп втрачають прибутки унаслідок контрольованого вживання наркозалежними медичних препаратів у лікувальних закладах замість купівлі наркотиків у ділків).

Аналізуючи зміст політичної відповіді на епідемію ВІЛ/СНІДу в Україні, можна визначити кілька етапів її розвитку:

1) пострадянський (перша половина 1990-х років) – успадкував радянську модель залякування населення й відчуження ВІЛ-позитивних, у цей період проводилося примусове тестування на ВІЛ споживачів ін’єкційних наркотиків, питання було винятково медикалізоване й криміналізоване; було ухвалено національне законодавство з цього питання, яке загалом відповідає міжнародним нормам, але не завжди виконується;

2) декларативно-бюрократичний (середина 1990-х – до 2004 року), якому властива загальна проблема української політики – формальність заходів, популістська політична риторика на тлі відсутності фінансування і відповідно лікування й підтримки ВІЛ-позитивних людей, ухвалення національних програм, що не виконувались і не оцінювались, помпезне проголошення Року боротьби з ВІЛ/СНІДом, який став черговою ідеологемою, а не приводом до переосмислення засобів розв’язання проблеми;

3) розвиток ВІЛ-сервісу (фактично від 2005 року й донині) – спонтанне, некоординоване, стимульоване міжнародними донорами становлення громадського сектору підтримки ВІЛ-позитивних та здійснення профілактичних заходів, поява завдяки Глобальному фонду та іншим донорам підтримувального лікування для ВІЛ-позитивних людей у державних медичних закладах, привернення уваги громадськості до проблеми нетолерантного ставлення до людей, що інфіковані або мають високий ризик інфікування.

Ретроспективний аналіз переконує, що для формування й реалізації ефективної політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні необхідно вжити низку загальних заходів, зокрема щодо боротьби з бідністю. Структурний характер ВІЛ/СНІДу разом із соціоекономічними та політичними чинниками потребують інтегрованого багатосекторного підходу до розв’язання проблем дискримінації, нерівності, безробіття, бідності, соціального виключення (відчуження) та стигматизації ВІЛ-позитивних людей.

Потребує перегляду політика протидії обігу і вживанню наркотиків. Зокрема, необхідна політична воля й ресурси для розширення спектру реабілітаційних програм для наркозалежних, насамперед для споживачів ін’єкційних наркотиків. Ідеться про розвиток замісної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків, що обов’язково має супроводжуватися послідовним професійним соціально-психологічним консультуванням.

На часі й ухвалення політичних рішень і реалізація політики активної профілактики. Така політична відповідь на епідемію ВІЛ/CНІДу має, зокрема, передбачати застосування ефективних методів статевого виховання молоді; проведення інформаційних кампаній щодо шляхів передачі ВІЛ, доступності тестування на ВІЛ і послуг для тих, у кого виявлено вірус, із застосуванням сучасних ефективних методів і засобів комунікації, стратегій соціального маркетингу. Актуальним є стимулювання до проходження тестування на ВІЛ, особливо в групах, уразливих до ВІЛ, таких, як споживачі ін’єкційних наркотиків та особи, які надають сексуальні послуги за плату; врегулювання питань застосування експрес-тестів. Поліпшення ситуації в Україні потребує й зміни ставлення до ВІЛ-позитивних людей, яке сьогодні, за оцінками дослідників [6], залишається відчуженим, запобігання проявам дискримінації у ставленні до них, розвиток адвокаційних (правозахисних) програм.

Забезпечення реального, а не декларативного лікування та догляду людей з ВІЛ потребує впровадження інтегрованого підходу (надання комплексних медико-соціальних послуг на базі одного закладу, комплексне лікування ВІЛ, туберкульозу та наркоманії тощо). З-поміж інших пріоритетних напрямів слід назвати вдосконалення системи державних закупівель АРВ-препаратів, подолання корупції у цій сфері й забезпечення якості препаратів, що закуповуються Міністерством охорони здоров’я України. Актуальним залишається здійснення необхідного лікування опортуністичних (супутніх) інфекцій, які загрожують життю ВІЛ-позитивних людей. Ще один крок – це розвиток хоспісної допомоги і паліативного догляду за хворими на СНІД, що, зокрема, потребує розробки відповідних проектів нормативних документів і внесення в законодавство тих змін, які дали б змогу запровадити паліативну допомогу в Україні, а також розробки освітніх заходів та освітньої програми з паліативної допомоги.

Потребує перегляду склад координаційних структур із питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу з метою розширення участі представників громадського суспільства у їх роботі. Доцільно було б обміркувати закріплення за представниками громадського сектору однієї з двох керівних посад (голови координаційної ради або його першого заступника). Самі ж координаційні ради у своїй діяльності мають зосередитися на питаннях плідної міжсекторальної взаємодії, ефективного розподілу ресурсів відповідно до потреб країни чи регіону, координації дій та програм між основними суб’єктами політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу з метою уникнення дублювання дій та забезпечення чіткої схеми розподілу повноважень між ними.

Для втілення цих рекомендацій український уряд має збільшити фінансову підтримку заходів протидії ВІЛ/СНІДу і забезпечити ефективне використання та управління ресурсами. Водночас потребує системної реорганізації нинішня модель охорони здоров’я, що не відповідає ані власне українським реаліям, ані сучасним професійним концепціям охорони громадського здоров’я та забезпечення інтегрованого догляду для людей з проблемами здоров’я. Така модель не здатна ефективно реагувати на сучасні виклики, зокрема й епідемії.


Джерела

1. Бега А. Громадський нагляд за державною політикою з ВІЛ/СНІД в Україні: Цикл звітів про політику у сфері ВІЛ/СНІД у В’єтнамі, Нікарагуа, Сенегалі, Сполучених Штатах Америки й Україні. – К., 2007.

2. Дешко Т. та ін. Права ВІЛ-позитивних людей і доступність для них послуг // Соціальна політика і соціальна робота. – 2005. – № 2. – С. 31–52.

3. Медіа-іміджі ВІЛ/СНІДу в Україні / За ред. Т. Семигіної. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005.

4. Павленко П., Семигіна Т. Чинники, що впливають на політику охорони здоров’я у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу і контролю за його поширенням // Соціальна політикa і соціальна робота. – 2006. – № 2. – С. 18–32.

5. Риторика та ризик. Порушення прав людини перешкоджає боротьбі України з ВІЛ/СНІДом / Організація «Нагляд за правами людини». –  http://www.hrw.org

6. Рівень знань щодо ВІЛ/СНІДу, поведінка та ставлення до людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом: Аналітичний звіт дослідження / Державний інститут розвитку сім’ї та молоді. – К., 2007.

7. Рудий В. Законодавство України у сфері боротьби з ВІЛ/ СНІДом: Сучасний стан і шляхи вдосконалення. – К.: Сфера, 2004.

8. Семигіна Т. Політика протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні: роль міжнародної допомоги: за матеріалами дослідження глобальних ініціатив у сфері ВІЛ/СНІДу в Україні. – К.: Агентство Україна, 2009.

9. Тульчинский Т. Х., Варавикова Е. А. Новое общественное здравоохранение: Введение в современную науку. – Иерусалим, 1999.

10. GFATM Sixth Call for Proposals – Ukraine: HIV/AIDS Proposal «Support for HIV and AIDS Prevention, Treatment and Care for Most Vulnerable Populations in Ukraine». – Kyiv, 2006.

11. Lekhan V., Rudiy V., Nolte E. The Health Care System in Transition: Ukraine. – Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 2004.

12. Walt G. Health Policy: An Introduction to Process and Power. – London and New Jersey: Zed Books, 2002.

Автор: Тетяна СЕМИГІНА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Вчора, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Вчора, 28 березня