І заповіт Шевченка, і внесення Національного заповідника в Каневі до Списку всесвітньої культурної природної спадщини ЮНЕСКО можуть залишитися тільки фантазією

Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі закрито для відвідувачів. Триває реконструкція, на яку нібито вже витрачено 50 мільйонів гривень. Однак у будинку музею, огородженому зеленим парканом, – руїна, яку ще тривалий час буде важко уявити перлиною Національного заповідника.

У занедбаних залах із підлогою, що схожа радше на решето, огорнені пилом та поліетиленом спочивають, мов кокони, експонати. У цілковитій темряві підвального приміщення ноги постійно зачіпаються за якісь дроти, виявляється, електричні, втім, від’єднані від електромережі за борги...

А почалося все 2000 року з наміру втілити широкомасштабну програму його розвитку, котра передбачає капітальний ремонт наявних у заповіднику споруд, щоб максимально наблизитися до початкового задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, а також благоустрій території нижнього парку, реконструкцію під’їзної дороги.

Добрі наміри. Ними, знаємо куди, встелено шлях. Ось і з’ясувати на місці, хто саме в такий дошкульний для країни спосіб торує собі манівці до пекла, взявся парламентський Комітет з питань культури і духовності. На виїзне засідання в Канів запросили всіх причетних до реалізації проекту можновладців – із Національної ради з питань культури і туризму України, Мінрегіонбуду, Мінфіну, Черкаської облдержадміністрації, власне самої Канівської міськради, а також фахівців з ремонтно-реставраційних робіт, представників творчої інтелігенції, співробітників самого музею.

– Навряд чи хтось колись піднімався на Тарасову гору з таким настроєм, з яким піднімалися всі ви, – такими словами розпочав засідання голова комітету Володимир Яворівський, підсумовуючи весь трагізм побаченого, – прийшовши сюди не так для того, щоб вклонитися Тарасові (це вже стало в політичних колах передвиборною традицією), як для того, щоби боронити символ нації від непрофесіоналізму байдужих, від апетитів хапуг.

Двадцять два з гаком мільйони гривень – та скромна сума, котрої, за словами «опікунів» заповідника, бракує для завершення ремонтних робіт. Кошти, виділені на них державою ще в жовтні, вже місяць шукають адресата. А насувається кінець року, мовляв, освоїти їх буде вкрай важко. Про це казали і гендиректор Шевченківського заповідника Мар’ян Піняк, і заступник з наукової роботи Олександра Солобченко.

Однак фахівців, учасників засідання, непокоїть, на що саме вже витрачено 50 мільйонів гривень, бо чіткої й зрозумілої відповіді так ніхто дати й не зміг. А ще більше спантеличує те, що й досі, з’ясовується, немає остаточного й цілісного, навіть на рівні ідеї, уявлення про кінцевий результат робіт, організацію та експозицію музею. Чи таки буде сам будинок наближено до початкового задуму архітекторів, чи буде це щось новітньо спотворене? Ніхто досі не має уявлення!

Як таке могло статися, які темні сили втрутилися, що до проектних, реставраційних, реконструкційних робіт не залучено провідних фахівців країни? Риторичні запитання.

Анатолій Гайдамака, котрого під час відвідання також реставровуваного Успенського собору на території заповідника так званий розпис мало не довів до серцевого нападу, взагалі ставить під сумнів фаховість учасників, виконавців проекту.

– Не потрібно мільйонів, я все зроблю безкоштовно! – повторював обурений невіглаством Гайдамака, народний художник України, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв, автор великої кількості проектів не лише в Україні, а й за кордоном.

Його весь час запрошують до Росії працювати, а в рідній Вітчизні намагаються усунути, не допустити до реалізації відповідальних знакових проектів. Це прикро. І боляче за державу.

Водночас головний художник-реставратор української спеціалізованої науково-реставраційної проектно-будівельної виробничої корпорації «Укрреставрація» Інна Дорофієнко наголошує:

– Споруда, яку почав створювати Василь Кричевський у 30-х роках минулого століття, має бути збережена з дотриманням усіх вимог відповідно до початкового задуму автора, заповідник і, зокрема, музей через втрату автентичності не зможуть претендувати на внесення до Списку ЮНЕСКО. Василь Безякін запропонував високохудожній проект з відбудови заповідника, однак перебої з фінансуванням перешкоджають втіленню його в життя. Сьогодні гроші дають, завтра – ні. У будь-якій справі це недобре, а в реставрації – неприпустимо! Але ж є певна технологія, і її не можна змінити на догоду комусь, від цього залежить якість. Фінансування слід відновити, бо без цього нового заповідника не буде, а він для кожного українця – святиня!

Бути чи не бути заповіднику й що, власне, «буде видно» з Тарасової гори – здається, проблема ще серйозніша за хід реконструкції музею. Виявляється, «лани широкополі, і Дніпро, і кручі» – цей незабутній заповіданий Шевченком краєвид, також ризикує бути спотвореним. Землі, що простяглися від лівого берега Дніпра й підпорядковані Келебердянській сільській раді, розпайовують. Добрі наміри. Та обернуться вони тим, що селяни продаватимуть наділи. Узбережжя Дніпра з унікальними краєвидами полів, луків і сіножатей спотворять дачно-котеджними «новодєлками» обраних. Уберегти ці землі, заборонити там будівництво – ці питання виносили на розгляд уряду, однак заборони так і нема. Шевченків заповіт ризикує залишитися його, сердешного, побажанням, до якого сучасникам діла немає.

На виїзному засіданні парламентського комітету про все це говорили з болем і пересторогою. Вирішили створити шевченківський оргкомітет, до складу якого включити представників усіх гілок влади, котрі мають гуртом розв’язати проблеми заповідника. Ішлося й про потребу аудита використаних коштів, контролю за дотриманням технології та якості реставраційних робіт.

– Сподіватимемося, що «за виборами, перевиборами та перенедовиборами», – цитую Володимира Яворівського, – ми не пропустимо важливих для всієї України пам’ятних дат і що питання про внесення Шевченківського національного заповідника в Каневі до Списку всесвітньої культурної природної спадщини ЮНЕСКО не лишиться тільки фантазією, котрій не судилося справдитися.

----
Довідка

Шевченківський національний заповідник у Каневі створено в серпні 1925 року Постановою РНК УРСР «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка Державним заповідником» із метою охорони меморіалу. 21 листопада 1989 року Постановою Ради Міністрів УРСР заповіднику надано статус національного, що підтверджено Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року.

Перший музей «Тарасова світлиця» розташувався в будинку Івана Ядловського – сторожа й доглядача могили Тараса Шевченка в 1884–1933 роках. Іван Ядловський був особисто знайомий із поетом і брав участь у його похованні на Чернечій горі.

18 червня 1939 року на Чернечій горі в Каневі відбулося урочисте відкриття одного з найкращих творінь Василя Кричевського та його учня Петра Костирка – Національного музею-пам’ятника (саме такою була перша назва). Зведення музею припало на надзвичайно тяжкі й трагічні для України роки Голодомору та репресій. У 1933 році від голоду помер довголітній доглядач могили Шевченка Іван Ядловський. Під час будівництва, що супроводжувалося постійними втручаннями влади, аж до цілковитої заборони автору отримати право на завершення свого творчого задуму, припустилися багатьох помилок і відхилень від початкового проекту. Однак після відкриття Канівського літературно-меморіального музею Тараса Шевченка 10 травня 1940 року В. Кричевському присуджують учений ступінь доктора мистецтвознавства та звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.

За часи Великої Вітчизняної війни майже всю двотисячну експозицію було знищено. Уціліли лише 10 експонатів. У стінах музею німці розмістили трудовий табір для ув’язнених дітей. Будівля, пошкоджена в 17 місцях, уже 1944 року приймала перших відвідувачів, а за два (!) роки музей повністю відновив роботу.

Шевченківський національний заповідник – всесвітньо відомий культурний, науково-дослідний і туристичний центр з вивчення та популяризації творчості Тараса Шевченка.

Як пам’ятка культури та природного ландшафту претендує на внесення до Списку всесвітньої культурної природної спадщини ЮНЕСКО.

9 березня 2014 року Україна та світ відзначатимуть 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка.

10 березня 2011 року минає 150 років від дня смерті поета.

Автор: Ольга ПРОКОПЧУК