Ринок озброєнь. Жорсткість конкуренції

У змаганні за світове чи регіональне лідерство для кожної держави обов’язковим стає вибудовування власної системи самозахисту, для чого вона насамперед має розробити або придбати матеріальну основу її створення – озброєння. Однак нерівність економічних, технологічних та соціально-інтелектуальних потужностей країн саме й визначає їхні можливості щодо виробництва й трансферів зброї. Як результат, спроможність і потреби одних у створенні різноманітних зразків озброєнь зустрічаються з бажанням інших їх отримати. Більше того, часто виробники зброї продукують свій товар у надмірній кількості, що й змушує правлячі уряди його реалізувати. Так установлюється причинно-наслідковий зв’язок між виробництвом зброї, її трансферами та взаєминами в системі міжнародних відносин.

Поступово повторювані операції з купівлі–продажу зброї у такій структурі набувають сталих рис, частоти й подеколи навіть обсягів. Відповідно сукупні попит і пропозиція на продукцію військово-технічного призначення починають безпосередньо впливати на військову могутність держави, що й зумовлює неминучу участь останньої у структурі експортно-імпортних відносин, пов’язаних із продукцією військового призначення, тобто робить державу гравцем на ринку озброєнь.

Вдалий бізнес + дипаргумент

Ринок озброєнь загалом можна визначити як сукупність економічних відносин між його суб’єктами продажу та купівлі, тобто торгівлі виробленою зброєю всередині держав та на міжнародній арені, що ґрунтується на взаємній згоді, еквівалентності й конкуренції. Та якщо всередині держави й можливо проконтролювати оборудки, пов’язані з торгівлею озброєннями, то на міжнародній арені кожен суб’єкт дбає передусім про свої політичні інтереси, котрі доповнюються ще й меркантильними міркуваннями, адже торгівля зброєю є справою надприбутковою. Міжнародний ринок озброєнь має такі особливості:

· ускладнений контроль за рухом товарів і технологій військового призначення, а також реєстрація та верифікація експортно-імпортних операцій;

· утвердження на ринку озброєнь визнаної кількості лідерів, такого собі «торговельного бомонду», який концентрує у своїх руках більшість міжнародних оборудок.

Остання особливість доводить, що ринок зброї чітко розподілений між провідними виробниками-експортерами, тому поява серед них нового суб’єкта обов’язково супроводжується зміною позицій або перегрупуванням операцій з постачання зброї. Така ситуація спостерігалася, наприклад, після розпаду СРСР, який у 1990 році здійснював поставки озброєнь до 58 країн світу, та, зазначмо, віддавав зброю практично безкоштовно і саме тим державам, що відповідали ідеологічним уявленням радянського керівництва. У тому-таки 1990 році (тільки за 1 рік!) СРСР вивіз за кордон озброєння на суму 16 млрд. дол., з яких лише 900 млн. повернулися до країни у вигляді реальних грошей. Решта поставок здійснювалася на умовах взаємозаліків або в кредит. А отримати кошти від таких країн, як Ангола, Мозамбік та Ефіопія (за оцінкою ООН, це найбідніші країни світу), взагалі було неможливо. Після краху «Радянської імперії» в 1991 році, коли завершилася конкуренція двох наддержав, СРСР і США, існувало припущення щодо поступового послаблення мілітаризму й гонки озброєнь, спаду ажіотажу у сфері торгівлі зброєю і переорієнтації витрат на постачання озброєнь на програми із соціального розвитку. Однак великі західні держави, які отримують вражаючі прибутки від продажу зброї, зробили все, щоб їхній успішний бізнес залишався найвигіднішим у світі, а країни, що розвиваються, були втягнуті у процес його розвитку.

Щодо пострадянських республік, то, трохи оговтавшись від отримання «почесного тягаря» незалежності, вони починають долучатися до гри на ринку озброєнь, маючи, до речі, на своїх територіях величезні арсенали. Зважаючи на це, а також на низку економічних негараздів у різних регіонах світу (як-от у Південно-Східній Азії чи Латинській Америці), торгівля зброєю в 1990-х роках характеризується жорсткою економічною конкуренцією, хоча подеколи із затінку виходить і дипломатичне суперництво. Тобто торгівля зброєю стає широко визнаним чинником міжнародних відносин. Частка експорту озброєнь і послуг військового призначення у світовому експорті, за різними оцінками, становила у ті часи від 1,5 до 2 відсотків. І справді, лише за останні 10 років, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), через світовий ринок озброєння та військової техніки (ОВТ) пройшло продукції на загальну суму 296 млрд. дол. Наразі цей вид діяльності здійснюють близько 50 країн-експортерів і 120 імпортерів. Однак левова частка світової торгівлі зброєю концентрується в руках вузького кола експортерів і покупців. Так, на 10 основних країн-експортерів припадає близько 90 відсотків усіх продажів, а на 30 основних країн-імпортерів – майже 85 відсотків закупівель озброєння і військової техніки у світі (табл. 1, 2).

Cучасний світовий ринок озброєнь, на відміну від попереднього десятиріччя, характеризується не стратегічною, а переважно комерційною конкуренцією. Політичні чинники, які домінували у сфері торгівлі зброєю у 70–80-ті або навіть  90-ті роки минулого століття, поступаються місцем ринковим, змінюються традиційні уявлення про торгівлю зброєю як про міждержавний експорт (імпорт) передусім великих систем ОВТ. Як наслідок, усі експортери розподіляються за  рівнями ієрархії:

1) до першого рівня належать держави, спроможні до самостійних розробок та інновацій у військовому виробництві, впровадження новітніх технологій, а також до тиражування й трансферів складних систем ОВТ. Такі держави здатні забезпечити собі позицію лідера на ринку, послуговуючись власною науково-дослідною та виробничою інфраструктурами (США, Росія, Китай);

2) до другого – держави, котрі виробляють озброєння за новітніми або наближеними до них технологіями, однак, на відміну від країн попередньої групи, мають значно нижчі національні потреби в озброєннях та є обмеженими у власних можливостях щодо утримання потужного оборонно-промислового комплексу (Франція, Німеччина, Велика Британія);

3) третій – охоплює держави, які мають військове виробництво посереднього рівня, що через економічні або політичні обмеження й проблеми належно не розвивається – не має істотних технологічних проривів (як, наприклад, в Україні, ПАР, Бразилії, Північній Кореї та ін.).

Така ієрархізація учасників світового ринку озброєнь сприяла тому, що сьогодні країни, які прагнуть придбати зброю, мають значно більшу, ніж колись, можливість вибору постачальників. Рішення про закупівлю зброї приймають з огляду на технологічну характеристику рівня озброєнь і військової техніки, а також на характер політичних відносин із країною-продавцем. Це стимулювало розповсюдження високотехнологічних зразків озброєнь у нових країнах і регіонах, що наразі дає змогу виокремити пріоритетні сектори ринку озброєнь, континентальними фрагментами яких вважають такі:

· Північно-, Центрально- та Південноамериканський

· Західно-, Центрально- та Південноєвропейський

· Африканський

· Азійський

· Близькосхідний

· Азійсько-Тихоокеанський.

Однак відмінною, спільною для всіх географічних секторів ринку ознакою є орієнтація на закупівлю однакових видів озброєнь.

Фактично ситуація на нинішньому світовому ринку озброєнь значною мірою визначається діями США і Росії, а також активним залученням до трансферу зброї європейського військово-промислового комплексу. Так, лідером Top-100 найбільших за обсягом продажів серед виробників озброєнь у 2008 році стала американська корпорація «Lockheed Martin» (39,5 млрд. дол.), що зазначено у відповідному рейтингу, опублікованому 27 липня 2009 року американським тижневиком «Defense Week». На другій позиції за версією журналу – британська корпорація «BAE Systems» (32,7 млрд. дол.), на третій – авіабудівний концерн «Boeing» (31,1 млрд. дол.).

Загалом у 2008 році обсяг світового ринку озброєнь скоротився. Такі дані нещодавно опублікувала дослідницька служба Конгресу США. Деякі експерти пов’язують це зі світовою економічною кризою. Однак саме Сполучені Штати Америки зуміли збільшити експорт до деяких держав світу відразу на 50 відсотків, тому нині «тримають» третину світового ринку озброєнь. Експерти пояснюють, що американці вміло виходять на нові ринки. Вони почали витісняти Росію навіть з території Індії, де вона закріпилася ще в 60-х роках минулого століття. У результаті, російський експорт у регіоні проти 2007 року скоротився втричі. «Загальне зменшення продажів зброї у 2008 році пояснюється небажанням багатьох держав виконувати замовлення на постачання озброєнь за умов жорсткої світової рецесії», – зазначив фахівець із міжнародної безпеки Конгресу США Річард Грімметт.

Можливо, суть не лише в цьому, адже контроль за рухом товарів і технологій військового призначення, а також реєстрація експортно-імпортних операцій є досить складними. Тим паче коли йдеться про відносини з так званими проблемними країнами або учасниками збройних конфліктів, до яких світове співтовариство вживає обмежувальних санкцій чи запроваджує ембарго. Як наслідок, утворюються легальний «білий» ринок озброєнь, нелегальний «чорний» та ринок «сірої» торгівлі. «Сіра» торгівля відбувається, коли офіційних міжнародних заборон на ввезення зброї на певну територію немає, але країна-експортер із якихось міркувань не бажає здійснювати торговельні операції за схемою «постачальник–кінцевий користувач» або декларувати їх на державному рівні. Це може бути пов’язано з передаванням конкретних видів технологій, які підлягають обмеженню, або з підтримкою на певних територіях екстремістських рухів, що ведуть збройну боротьбу проти офіційно обраних урядів. «Чорний» експорт здійснюється переважно фізичними особами або групою осіб, які іноді створюють з цією метою спеціальну фірму. Фактично організаторами «чорного» експорту можуть бути також суб’єкти господарювання і військові частини, метою яких є власне збагачення.

Одіозними фігурами такого бізнесу вважаються:

Аднан Кашшогі – патріарх збройної торгівлі. Свого часу прославився тим, що зумів налагодити постачання зброї зі США до Ірану на гроші, надані Ізраїлем. Сьогодні Кашшогі відійшов від справ, але його родина залишається в полі зору світської хроніки;

Пітер Блич – британський контрабандист, який відбув покарання  в індійській в’язниці терміном дев’ять років за постачання зброї одному з етнічних угруповань. Схоже, його темна історія насправді була операцією британських спецслужб, про що він зізнався в суді;

Віктор Бут – найвідоміший у світі контрабандист зброї, названий у пресі «торговцем смертю» чи «збройним бароном». Наразі його банківські рахунки заморожені, сам він перебуває у Таїланді, де місцевий суд вирішує питання екстрадиції громадянина Росії Бута на вимогу США й засудження останнього за їхніми законами. Основне обвинувачення – нелегальне постачання зброї «Революційним збройним силам Колумбії» (FARC), визнаним у США терористичною організацією.

Нелегальне поширення військових технологій створює потребу обмеження передавання звичайних озброєнь та протидії тероризму шляхом установлення належного державного контролю за здійсненням міжнародного передавання товарів військового призначення і пов’язаних із ним товарів подвійного використання, а також необхідність нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки. Для досягнення головної мети експортного контролю більшістю провідних держав світу узгоджено керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення (звичайні озброєння) та пов’язаних із ними товарів подвійного використання, а також товарів подвійного використання, що можуть бути застосовані для створення зброї масового знищення та засобів її доставки. Керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення (звичайні озброєння) та пов’язаних із ними товарів подвійного використання, а також за нерозповсюдженням товарів, що можуть бути використані для створення зброї масового знищення (ядерної, хімічної, біологічної) та ракетних засобів її доставки, формуються такими міжнародними режимами експортного контролю, як Вассенаарська домовленість, Група ядерних постачальників (ГЯП), Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ) та Австралійська група.

Вассенаарська домовленість є неформальною міжнародною організацією з контролю над звичайними озброєннями та пов’язаними з ними товарами подвійного використання. Про її створення було офіційно оголошено 19 грудня 1995 року після проведення відповідного засідання на найвищому рівні, в якому брали участь 28 держав. Вона створила перший багатосторонній режим, який охоплював як звичайні види озброєнь, так і пов’язані з ними «чутливі» товари подвійного використання. Наразі її учасниками є 40 держав, зокрема й Україна.

Три «не» і смертоносний метал

Відповідно до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який набув чинності у 1968 році, офіційними ядерними державами, тобто такими, що офіційно володіють ядерною зброєю, визнані США, Велика Британія, Франція, СРСР (нині – Росія) та Китай. Цей договір затвердив принцип неможливості передачі ядерної зброї іншим державам, а також протидії її виробництву чи придбанню. Інші держави, що підписали цей документ, мають статус «неядерних», що треба розуміти як зобов’язання не набувати і не виробляти ядерної зброї та встановити контроль Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) за всією мирною ядерною діяльністю. З метою виконання положень ДНЯЗ деякі держави-учасниці, що мають однакові погляди, створили неформальні групи для спільних кроків із протидії розвитку ядерних програм в окремих країнах і об’єдналися у дві організації: Комітет Цангера та Групу ядерних постачальників. Керівні принципи ГЯП та технічний список до них охоплюють промислові товари, що можуть бути використані для створення ядерної зброї. Ці керівні принципи та додаток до них уперше були схвалені в 1992 році, що стало значним внеском у міжнародну систему експортного контролю. До речі, списки таких товарів в Україні затверджені Постановою Кабінету Міністрів № 86 від 28 січня 2004 року.

Як додатковий захід до механізмів, передбачених ДНЯЗ, було створено Режим контролю за ракетними технологіями. Його засновниками у 1987 році стали Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Велика Британія та США, визначивши РКРТ як неформальний спосіб контролю, що може здійснюватися шляхом двостороннього обміну дипломатичними нотами між партнерами. Мета створення цього режиму – обмеження розповсюдження балістичних ракет, які можуть нести ядерні боєголовки, та безпілотних систем доставки зброї масового знищення.

Так звану Австралійську групу створили у 1985 році, коли світова спільнота висловила занепокоєння  щодо використання хімічної зброї під час ірано-іракської війни 1980–1988 років. Її завданням стало виконання країнами-учасницями однакових правил з контролю за експортом товарів, які можуть бути використані для створення хімічної чи біологічної зброї, у тому числі «агентів» та «прекурсорів». Держави–учасниці цієї неформальної групи співпрацюють з метою підтримки та розвитку національних систем експортного контролю, щоб запобігти подальшому поширенню експорту хімічної продукції, що може бути використана або перенацілена на застосування в програмах створення хімічної або біологічної зброї. (За матеріалами, розміщеними на сайті Державної служби експортного контролю України. – Ред.)

Фактично в останні десятиліття держави прийняли низку заборон і обмежень у галузі торгівлі хімічною, біологічною та ядерною зброєю, ракетними системами та деякими їхніми компонентами. Однак застосування саме звичайних озброєнь – бойових гвинтівок, гранат, мін, бомб і ракет – призводить до найбільшої кількості смертей і каліцтв під час збройних конфліктів, які все ще відбуваються сьогодні у світі. Хоча регіональні документи і містять певні критерії, які необхідно брати до уваги для отримання дозволу на виконання окремих угод у галузі торгівлі  переважно легким озброєнням та стрілецькою зброєю, такі вимоги щодо торгівлі засобами військового призначення в різних регіонах усе ще є неоднаковими, і поки що не всі регіони взяли на себе такі зобов’язання. Тож постає потреба у виробленні загальних глобальних стандартів у цій галузі з метою створення уніфікованого підходу до прийняття рішень щодо торгівлі зброєю для всіх держав. На це й була спрямована кампанія «Зброю під контроль!», ініціаторами якої у 2003 році виступили неурядові організації Міжнародна амністія, «Оксфам» та Міжнародна мережа з боротьби із розповсюдженням стрілецької зброї. Її головним завданням стало взяття під контроль масового розповсюдження та зловживання зброєю, а також переконання урядів у необхідності підписання договору про контроль за озброєннями. Прихильно до такої ініціативи поставилася й ООН: 6 грудня 2006 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію № 61/89, яка сприяє розвитку цієї ініціативи й визнає необхідним підписання Договору про торгівлю зброєю.

До речі, у грудні 2008 року в рамках ООН створено Робочу групу відкритого складу з розробки цього договору, на засіданнях якої всі держави мають можливість оцінити всі «за» і «проти» майбутнього документа. Мабуть, такий крок є найдоцільнішим: у інший спосіб покласти край порушенням прав людини під час продажу озброєнь та соціальному й економічному свавіллю урядів так званих незрілих демократій просто неможливо.

PS. На наш запит Державній компанії «Укрспецекспорт» про долю бронетехніки, яка транспортувалася судном «Фаїна», ми отримали повідомлення: «Відповідно до умов контракту бронетехніка, яка транспортувалася судном «Фаїна», доставлена замовнику – Міністерству оборони Кенії та прийнята на озброєння кенійськими збройними силами. Кенійські військові висловили задоволеність її технічним станом».

Автор: Юлія ЦИРФА