Методи дослідження прав і свобод людини та громадянина

Стан усвідомлення на державному рівні проблем забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина, відображений у законодавчій базі, свідчить: вітчизняні законотворці досить активно й успішно використовують наукові розробки. Але є в різних нормативних актах і колізії, суперечності між окремими положеннями, що стосуються забезпечення прав людини.
Отож, основне завдання полягає у пошуку найоптимальнішого комплексу методів, за допомогою яких можна всебічно дослідити права і свободи людини та громадянина, що сприятиме чіткому розумінню проблем у цій сфері.

В. Шейко та Н. Кушніренко зазначають: «Методологія (гр. methodos – спосіб, метод і logos – наука, знання) – вчення про правила мислення при створенні теорії науки». Вони також уточнюють, що методологія – це «концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної систематизованої інформації про процеси та явища» [7, с. 56].

В. Настрадін та С. Хархун наводять таке визначення: «Метод – сукупність заходів, прийомів чи операцій практичного або теоретичного опанування дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі. Метод – це спосіб дослідження, інструмент для вирішення головного завдання науки – відкриття об’єктивних законів дійсності. Фактично різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень» [3, с. 20].

Концептуальні аспекти застосування наведеної нижче методології:

1. Врахування специфіки предмета (взаємозв’язок прав і свобод зі стабільністю внутрішньої ситуації в державі).

2. Необхідність об’єктивного висвітлення економічних і соціальних умов, за яких відбувається моніторинг прав і свобод у країні або відповідному регіоні.

3. Попереднє вивчення культурної специфіки регіону, в якому здійснюватиметься моніторинг прав і свобод.

4. Встановлення чітких критеріїв припустимості втручання у приватну сферу.

5. Необхідність встановлення формальної рівності між різними аспектами предмета дослідження.

Важливим аспектом застосування різних методів є використання принципів наукового пізнання. Саме принципи відіграють важливу роль у створенні цілісної системи методології, яка дозволила б отримувати науково обґрунтоване знання, особливо в юридичній сфері.

Сучасне розуміння методу має спиратися на традиції науки й відбивати її найкращі тенденції. При цьому має враховуватися комплексний характер взаємовпливу діяльності держави, спрямованої на забезпечення та захист прав і свобод людини та громадянина, і «громадської» сфери. Цим і зумовлена необхідність розробки відповідного методологічного «апарату» й оволодіння ним з метою покращення результатів наукових досліджень і удосконалення практики розбудови правової держави.

Розглядаючи принципи наукового пізнання, слід передусім виокремити розроблений М. Грушевським принцип універсалізму, згідно з яким засоби дослідження та розв’язання державних проблем мають бути різнобічними, але не обмеженими вузькими рамками «чужого впливу». Водночас це не повинно спричиняти методологічної «анархії», котра завдавала б шкоди самому процесу наукового пізнання.

Принцип науковості – примат наукового знання над індивідуальними (чи груповими) інтересами. Відповідно, першочергової ваги набуває наукова істина як основне джерело подальших наукових досліджень та основа розвитку людських знань про навколишній світ.

Принцип всебічності вимагає аналізу державно-правових явищ і врахування комплексного характеру їхніх взаємозв’язків (взаємодії) як між собою, так і з різними суспільними явищами.

Принцип історизму – вивчення та розгляд різних державно-правових явищ, пов’язаних із правами та свободами людини і громадянина.

Принцип комплексності – дослідження прав і свобод людини та громадянина з урахуванням не лише позицій юридичної науки, а й концептуальних можливостей різних наук.

Принцип об’єктивності – закріплення в науковому знанні реалій середовища (об’єктивної державно-правової дійсності) та різних аспектів поточного стану теоретичної розробленості, нормативного закріплення та реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Принцип конкретності – застосування категорій та понять, у яких мають належним чином відображатися (закріплюватися) накопичений у процесі попередніх досліджень і практичної діяльності досвід реалізації, а також забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина.

Слід також вказати на історичний характер самого процесу дослідження прав і свобод людини та громадянина і функціонального аспекту діяльності держави з забезпечення відповідних умов для здійснення (можливості здійснення) прав і свобод людини та громадянина, що зумовлює об’єктивну необхідність врахування широкого спектру методів, які може бути застосовано. Потрібно визначити й умови, за котрих ефективність застосування того чи іншого методу найвища. Адже під час дослідження доцільно враховувати комплексний характер впливу (взаємовпливу) різноманітних чинників.

Хибне бачення причинно-наслідкових зв’язків здатне спричинити помилковість висновків. Тому вкрай необхідно точно встановити різні чинники, класифікувати їх й узагальнити їхній подальший вплив на сферу прав і свобод. Такі методологічні розробки мають передусім спрямовуватися на сам предмет дослідження, дозволяючи об’єктивно підійти до проблеми та знайти шляхи її розв’язання. У цьому відображається  доцільність застосування того чи іншого методу, а також його реальна (практична) значущість.

Дослідження проблематики прав і свобод людини та громадянина вимагає відповідності застосовуваних методів об’єктивним реаліям і конкретним властивостям (у широкому розумінні) досліджуваного предмета.

О. Скакун наводить таку класифікацію методів науки теорії держави та права:

«1. Загальні (загальнофілософські) – становлять світоглядну основу всіх наук.

2. Приватно-наукові (конкретні) – застосовуються до певних наук.

3. Спеціальні – є додатковими, допоміжними» [5, с. 29].

Ця класифікація уможливлює застосування окреслених нижче методів з метою практичного визначення специфічних рис і властивостей існуючої системи прав і свобод у їхній динаміці та з урахуванням умов їхнього існування. Групи методів у їх взаємодії також є своєрідними комплексними явищами.

У науковій літературі наводяться й інші класифікації методів. Вони, відповідно до «класичного» підходу (який зустрічається у багатьох джерелах), поділяються залежно від рівнів пізнання на теоретичні, емпіричні й емпірично-теоретичні (або теоретико-емпіричні). Запропонована класифікація у комплексному вигляді полегшує підбір конкретних методів під час різнобічного моніторингу прав і свобод людини та громадянина, а також різних аспектів функціонування держави (або її інституцій).

Порівняльне правознавство «дедалі більше стає дієвим інструментом усебічного дослідження проблематики будь-якої галузевої чи спеціальної юридичної науки, обов’язковим критерієм їх обґрунтованості і належної якості» [6, с. 39].

До загальнофілософських методів належать діалектичний, метафізичний, синергетичний, інтуїтивний, а також методи системного аналізу, синтезу, абстрагування тощо.

Актуальним є застосування метафізичного методу, який потенційно може розкрити з більшою повнотою «внутрішні» риси прав і свобод людини та громадянина, а також процесів, пов’язаних з їхнім забезпеченням. Передусім необхідно встановити й урахувати специфічні ознаки та властивості державно-правових, а також соціальних явищ і процесів, які мають вагоме практичне значення.

Необхідно врахувати також об’єктивні процеси історичного характеру, а особливо досвід наукової розробки проблематики прав і свобод людини та громадянина.

Синергетичний метод передбачає розгляд нелінійного розвитку належних до упорядкованих систем або пов’язаних із ними явищ і процесів, зокрема й державно-правових.

За допомогою методу аналізу пізнають саму систему державно-правових явищ в її цілісності, а також права та свободи в їх єдності, їхні властивості, набуті саме завдяки цьому поєднанню (і яких вони позбавляються у «відокремленому» стані). Це дозволяє встановити наявність зв’язків різних елементів системи між собою, а також із зовнішнім середовищем, допомагає урізноманітнити уявлення щодо комплексності функціональної сфери держави та ролі прав і свобод людини та громадянина в цьому контексті. Підкреслимо, що завдяки методологічним можливостям структуралізму дослідники спроможні визначити й зафіксувати нові аспекти нормативного регулювання суспільних відносин, котрі раніше розглядалися як належність, але не досліджувалися.

Інтуїтивний метод полягає в ірраціональному сприйнятті людиною суті проблеми або різних її сторін. З’ясування відповідних, незрозумілих при застосуванні звичайних логічних прийомів і способів, різних аспектів досліджуваного предмета зумовлюється передусім суб’єктивними можливостями пізнання державно-правових явищ. При цьому слід також враховувати наявність відповідного досвіду, а також знань і навичок, які можуть сприяти інтуїтивному розкриттю не відомих фахівцеві сторін предмета. У аспекті взаємовпливу відповідних навичок самого фахівця існує також певний зв’язок між інтуїтивним і досвідним пізнанням та сприяння їх «взаємному розвитку».

До приватних (конкретних) методів можна віднести формально-юридичний, лібертарний, формально-логічний (догматичний), компаративістський (порівняльний), соціологічний, герменевтичний, інструментальний, аксіологічний, а також синтез інституційного й аксіологічного підходів тощо.

Формально-юридичний метод чітко окреслений у працях Г. Кельзена, де право досліджується «як таке». Тобто без урахування зв’язків з іншими соціальними інститутами. При цьому як предмет дослідження існує право в «чистому вигляді», що передбачає «звільнення правознавства від усіх сторонніх елементів, що й є основним принципом його методу» [1, с. 11]. Водночас такий підхід дає змогу чіткіше визначити специфічні властивості, що потребують удосконалення. Скажімо, необхідність існування різних гілок влади й реалізації функцій держави в різних формах (передусім законодавчій, виконавчій і правозабезпечувальній).

Натомість лібертарний метод полягає у пізнанні та моделюванні дійсності з позицій права та досягнення «рівності» між досліджуваними державно-правовими інститутами, процесами, явищами тощо. В. Нєрсесянц зауважував: «Рівність становить певну абстракцію, тобто є результатом свідомого (мисленнєвого) абстрагування від відмінностей, притаманних порівнюваним об’єктам. Порівнювання передбачає розрізнення порівнюваних об’єктів і водночас неістотність цих відмінностей (тобто можливість і необхідність абстрагування від таких відмінностей) з точки зору відповідної підстави (критерію) для порівняння» [4, с. 53].

Тому цей метод є конструктивнішим та ефективнішим в аспекті дослідження правової дійсності, дозволяє враховувати реалії середовища й різні аспекти державно-правових реалій (що є передумовою належного бачення діалектичної єдності та взаємовпливу права, економіки, політики, моралі й інших аспектів життєдіяльності суспільства).

Саме два окреслені вище методи в їх поєднанні можуть надати нові можливості для вивчення сфери прав людини. Інші методи, які не належать до загальнофілософських, мають фактично доповнювати комплексну характеристику та глибше розкривати сутнісні аспекти проблематики прав і свобод людини та громадянина.

Формально-логічний (догматичний) метод передусім використовується для вивчення та пояснення самого права в різних його проявах. При цьому розглядаються і зовнішня, і внутрішня форми права (або ж сама його «догма»). Формальна логіка при застосуванні в контексті права набуває рис одного зі спеціальних методів вивчення державно-правової дійсності. Праву властиві такі риси, як формальна визначеність, логічна послідовність викладу приписів і норм. Це дозволяє формулювати визначення, закріплені в законодавстві, які відповідали б правилам формальної логіки.

Але недоліком формально-логічного методу є насамперед неврахування рівності у контексті моніторингу прав і свобод людини та громадянина, коли необхідно брати до уваги свободу індивідів у сфері соціальних відносин.

Компаративістський (порівняльний) метод полягає у з’ясуванні схожих або відмінних за відповідними ознаками рис державно-правових понять, явищ і процесів. Порівняння є важливим аспектом розробки різноманітних класифікацій. Застосування цього методу при дослідженні прав і свобод потребує використання належних (відповідних) критеріїв «порівняння», що має здійснюватися з урахуванням таких властивостей чи якостей, як динамічність і непорушність. Тож слід брати до уваги відповідність законодавчих положень нормам міжнародних угод або ж усталеним моральним критеріям, які склалися в цій сфері. У різних джерелах виокремлюють порівняльно-правовий метод (полягає безпосередньо в порівнянні понять, явищ і процесів у межах одного (сучасного) історичного зрізу або чітко окресленої теоретичної моделі), а також порівняльно-історичний (використовується під час дослідження прав і свобод людини та громадянина в контексті історичної ретроспективи). Запровадження такого розмежування у практиці видається теоретично обґрунтованим під час роботи з відповідною джерельною базою і, поза сумнівом, підвищує ефективність моніторингу прав і свобод.

Соціологічний метод передбачає урізноманітнення враховуваних аспектів державно-правової дійсності шляхом включення до сфери дослідження об’єктивних фактів соціальної дійсності, які відіграють важливу роль у запровадженні змін до законодавства. При цьому має бути чітко визначено їх взаємозв’язок саме з реаліями забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина. Задля цього передусім здійснюють аналіз документів і статистичних даних (що відповідають суті саме цього методу), соціально-правовий експеримент, інтерв’ювання, анкетування, опитування населення тощо. Цей метод дозволяє з високим ступенем імовірності визначити рівень правової свідомості в суспільстві (отже, і стан законності та правопорядку), ставлення громадян до влади в державі.

Герменевтичний (або пізнавально-процедурний, чи тлумачний) метод сприяє кращому розумінню текстів нормативно-правових актів, або важливих документів чи праць. Це дозволяє також роз’яснювати та витлумачувати внутрішній зміст останніх, а також понять, визначень і термінів, які доводиться опрацьовувати. Також згаданий метод важливий для розуміння («тлумачення») вчинків учасників правовідносин. При цьому має бути визначено мету написання того чи іншого документа (нормативно-правового акта) або інших значущих джерел. Також має долатися «культурний розрив», історична різнорідність розуміння таких понять. Це в підсумку сприятиме усвідомленню змісту опрацьовуваних текстів, а також їх подальшому практичному використанню. Важливим у цьому процесі є й розуміння інтерпретатором самого змісту права, що забезпечуватиме його правильне тлумачення. Необхідно обстоювати вартісні традиції, а також віднаходити в минулому такі зразки правової поведінки, які на нинішньому етапі розвитку правосвідомості можуть слугувати своєрідним еталоном.

Інструментальний метод – один із порівняно нових у юридичній науці. Він «дозволяє визначити правову форму як специфічну систему правових засобів» [5, с. 31]. Саме цей метод може використовуватися для внесення істотних поправок до нових нормативно-правових актів під час їх розробки.

Особливо важливий аксіологічний метод. Адже необхідно враховувати морально-етичні, духовні та інші чинники, які впливають на державно-правову сферу.

Синтез інституційного й аксіологічного підходів (вживається також термін «новий інституціоналізм») також має важливе значення. Він розглядає єдність правових цінностей (які впливають на самих учасників правовідносин із урахуванням наявного рівня правосвідомості) з іншими аспектами державно-правових реалій. Саме правові цінності значною мірою визначають прийняття рішень, а відтак і поведінку учасників правовідносин. Саме від цього, у підсумку, залежить реальний стан суспільних відносин і перспективи подальшого розвитку (або деградації) держави та права.

Розгляньмо спеціальні методи наукових досліджень: психологічний, математичний, кібернетичний тощо. Ґрунтуються вони на досягненнях технічних і суспільних наук.

Психологічний метод полягає у вивченні різних аспектів психологічної активності учасників відносин щодо реалізації й захисту прав і свобод людини та громадянина, а також самих психологічних явищ, важливих у контексті дослідження тих або інших аспектів предмета.

Математичний метод може застосовуватися з метою визначення точних кількісних і якісних (виражених у цифровому вигляді) показників, які відображають реалії правової дійсності.

Кібернетичний метод дозволяє виокремити пріоритетні напрями, а також шляхи удосконалення тих або інших аспектів державно-правових процесів і явищ, пов’язаних із належним забезпеченням прав і свобод людини та громадянина. Кібернетичний метод –  це насамперед використання принципів і методів кібернетики як науки про одержання, зберігання, обробку та передачу інформації. Неодмінною умовою належного виконання наукової роботи на поточному етапі розвитку суспільних (робочих) відносин є комп’ютерна обробка правової інформації та використання електронних баз даних.

Отже, методологічний базис як науково-дослідницької, так і практичної діяльності з підготовки змін до законодавства є важливим підґрунтям отримання вагомих результатів, а відтак і удосконалення державно-правових реалій з подальшим внесенням коректив до нормативно-правових актів. Це дає змогу належно впливати на державно-правові процеси та явища. Зміни життя навколо нас, а також те, що перелік прав і свобод людини та громадянина не є вичерпним (як це закріплено у Конституції України, розділ І, стаття 22 [2]), зумовлюють необхідність змін та оновлення самого методологічного інструментарію, тобто прийомів, методів і способів науково-дослідницької діяльності.

Джерела

1. Кельзен, Ганс. Чисте правознавство: З дод.: Пробл. справедливості / Пер. з нім. О. Мокровольського. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.

2. Конституція України. Закон України «Про внесення змін до Конституції України». – К.: Велес, 2005. – 48 с.

3. Настрадін В. П., Хархун С. І. Вибір та затвердження теми дисертаційного дослідження здобувачів наукових ступенів: Навчальний посібник. – К.: Національна академія СБ України, 2000. – 28 с.

4. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М), 2002. – 552 с.

5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.

6. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

7. Шейко В. М., Кушніренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання–Прес, 2002. – 295 с.

Автор: Владислав ВЕКЛИЧ