Українське правознавство в контексті кризового стану суспільства

Сьогоднішній підвищений інтерес до права та правових проблем в Україні як у теоретичному,
так і в інструментально-прагматичному аспектах не викликає сумнівів ані в кого. Причин багато.
Це й соціально-політичні процеси, що стрімко розвиваються, часом перетворюючись на «виклики» праву як регулятору суспільних відносин. І нездатність останнього ефективно й адекватно реагувати на «виклики» (що зрештою призводить до падіння авторитету права в громадській думці й у розв’язанні насущних практичних справ). І наявність системної кризи вітчизняної правової дійсності, яка вочевидь свідчить про вибір не адекватних, на наше переконання, українським реаліям ідей і концепцій, спочатку запозичених ззовні та «скалькованих» під час реформування вітчизняних правових інститутів, правових відносин і правової свідомості українського соціуму.

Означені причини в принципі зумовлені загальною явно вираженою тенденцією реформування всього комплексу права в напрямі запозичення західноєвропейського досвіду і, понад те, розгляду західного варіанта права як універсального загальнолюдського явища, що не залежить від конкретної соціокультурної й історичної реальності певного співтовариства, у нашому контексті – українського.

Інакше кажучи, як з раціональної точки зору пояснити неефективність «щеплення» українській правовій культурі, з її імперським і радянським минулим, ліберально-правових цінностей західної демократії? Адже в основі їх така абсолютна цінність, як Права людини, і спроби цю цінність піднести до рангу правотворчої цінності всієї правової культури країни й масової правової свідомості громадян. Навіть більше, спостерігаємо дедалі активнішу, на рівні ухвалення державних рішень, практику формалізації права, бажання швидко реалізувати принцип «віддиференціювання» права від його природних основ – моральності й моралі. Водночас їхні витоки надзвичайно глибоко вкорінені в наше історичне минуле з його драматичною історією, соціальними експериментами та колективним несвідомим, локалізованим не лише в суспільній свідомості, а й у ментальності народів і народностей, котрі населяють Україну, у свідомості й  ментальності кожного її громадянина.

І якщо в практиці правотворчості панівною тенденцією став позитивістський, західницький за своїм походженням принцип «законництва», то в правознавстві виразно простежується тенденція апологетизації такої правотворчості.

Міркуючи образно, юридична наука виступає сьогодні здебільшого в ролі «пожежної команди», що інтелектуально відгукується в терміновому порядку на владні директиви й політичні дії, а не в ролі режисера та диригента, котрий вправно керує не вигаданими, а справжніми процесами, що відбуваються в суспільстві. Змушені констатувати: загалом правознавство якнайміцніше «скуте» традицією, відповідно до якої має обслуговувати офіційну ідеологію в аспекті інтелектуальної мімікрізації дійсного стану справ і апології існуючої державної політики й ухвалення політичних рішень. Скажімо, серйозною проблемою нашого повсякдення став розкол між «прищепленою» вітчизняному праву ліберально-демократичною ідеєю прав людини як такою, що системоутворює все правове життя, і реальними, об’єктивними закономірностями розвитку українського суспільства.

Доктрина прав людини та правових засобів їх захисту нині повсюдно стала пріоритетною в правознавстві, а сама ідея втілена у фундаментальних правових актах держави. Не випадково апеляція до прав людини і громадянина – найпоширеніша форма легітимації соціального протесту в Україні, а кількість позовів щодо захисту прав людини в Європейському суді від населення нашої країни посідає одне з перших місць. І це мало б бути так, якби наше суспільство перебувало в стані соціально стабільному, коли інститути державної влади діють, як добре налагоджений механізм, а інститути громадянського суспільства адекватні цій державній владі у виконанні спільного завдання – поліпшення життєвого рівня людини, громадянина, нації. Але ж насправді становище зовсім інше.

Публічна політична маніфестація ідеї прав людини, її пропаганда через систему юридичної освіти, на наш погляд, призвели до превалювання індивідуалістичних теоретичних конструкцій у правознавстві та правосвідомості. У цих теоретичних побудовах примат прав людини над соціальною спільністю і домінування ідеї особистого інтересу відсунули на задній план реальну проблему: як сьогодні теоретично пояснити й розтлумачити мільйонам громадян нашої країни ідеологічно не популярну, але вкрай необхідну з погляду виживання країни практику формування в Україні локальних регіональних аристократій, котрі прагнуть до влади в країні взагалі й роблять цю форму політичної влади в принципі несумісною з ліберальною демократією та ідеєю прав людини.

Надмірне прагнення правознавства прислужитися владі спричинило те, що офіційно сповідуваний лібералізм давно набув карикатурних форм, серйозно деформуючи правосвідомість людей, дедалі зміцнюючи їхнє переконання в тому, що багато ліберально-демократичних статей Конституції мають декларативний і фіктивний характер. У результаті поняття «права людини», «правова держава» перетворилися на певні абстракції й ідеологічні символи, позбавлені будь-якого інструментального сенсу і значення як культуротворчі цінності та справжні регулятори розвитку соціально-економічних, політичних і духовних процесів у країні.

У цій ситуації ефективність права як соціального інституту втрачає свій істинний сенс, а його авторитет як державний символ влади – свою силу. Зрештою настає аномія в правосвідомості населення країни, відчуження громадян від правових настанов і норм, усвідомлення правопорядку як «карального меча» державної влади, під якою розуміють узаконену форму панування соціально-політичної еліти, котра цю владу захопила. І в такому разі абсолютно не важливо, що правил ліберально-демократичних процедур здобуття влади зовні дотримано.

Саме зниження рівня довіри громадян до держави та її інститутів, поза сумнівом, є одним із головних негативних чинників, які визначають кризовий стан правової науки і правової практики в Україні.

Іншим чинником кризи права, його своєрідної «драми» є сталість юридичного нігілізму (не правового, а саме юридичного). Маючи такі доволі «багаті» історичні традиції юридичного нігілізму населення, як «радянське минуле», ми так і не змогли його подолати за роки формування ліберально-демократичних форм політичного життя. Ще ж і надто, наявність перманентної політичної кризи, що породжує дезінтеграцію, регіональний сепаратизм, зростаюча економічна нестабільність продовжують посилено руйнувати правосвідомість населення, зводячи її прояви до рівня масової фрустрації, байдужості до загальнодержавних рішень. А на додачу до цього всього маємо й реально низьку правову обізнаність.

Завдання правознавства якраз і полягає в тому, аби, залишаючись дослідником реальної правової практики, вловлювати та відображати латентні тенденції цієї практики, теоретично обґрунтовувати її або сміливо, покладаючись на правила, логіку й етику інтелектуальної діяльності, піддавати цю практику нещадній критиці. 

У зв’язку з цим важко не погодитися з дедалі популярнішим твердженням про  згубність для України ліберально-демократичних політико-правового режиму та моделі реформування всієї системи громадського життя, що довели свою ефективність в умовах соціально стабільних держав Західної Європи. Реалізація такої оптимальної форми політико-правової влади в нашій країні з її перехідною інституційною організацією, по-перше, вимагає величезних фінансово-економічних ресурсів, яких немає. А, по-друге, в Україні відсутня адекватна цій моделі правова свідомість населення.

В епоху глобальної та локальної криз ХXI століття принцип «особистий інтерес є єдиним й загальним мірилом гідності людських вчинків», проголошений Гельвецієм (1788 р.), не може бути покладений в основу правового життя України. З нашим сьогоднішнім юридичним нігілізмом це може призвести й практично вже призвело до панування тотального індивідуалізму й егоцентризму. Найімовірніше, в нинішніх умовах розвитку України потребує маніфестації (зокрема на рівні розробки концептуальних моделей правової культури) ідея узгодження прав людини й інтересів суспільства на основі їх взаємного обмеження, що відповідає вимогам співіснування, але аж ніяк не затвердження пріоритетів, скажімо, держави, як це було в епоху «комуністичного будівництва», або особи, як це відбувається в епоху «будівництва» ліберально-демократичної системи життєдіяльності, коли  декларується пріоритет прав людини, помножений на його розуміння і тлумачення в межах правової свідомості громадян України, що сформувалася в епоху 1980-х («перебудовних») і 1990-х (реформаторських) років.

Уже час нашій правовій науці усвідомити: ставити індивідуальне право вище за право суспільства, коли останнє відчуває на собі всі труднощі становлення і творення нових суспільних інституцій і відносин, маючи антропологічний і персонологічний «матеріал», котрий не відповідає цим завданням, – антигромадська, навіть більше, антидержавна позиція. 

Прибічники тиражування ліберально-демократичної ідеології повинні принаймні розуміти, на який ґрунт падає зерно посіву за умов якнайглибшої соціально-економічної й ментальної кризи в нашій країні. Пріоритет прав особистості – постулат, що сьогодні недоречний як ідея, бо структурує не ефемерні, а суто реалістичні зусилля з виведення України з системної кризи, зокрема зусилля нинішньої правової науки, котра оперує не ідеальними, а утилітарно-прагматичними цінностями, чиї витоки лежать у межах теоретичної спадщини вітчизняної правової думки. Вважаємо, права й законні інтереси громадян повинні бути гарантовані державою. І це очевидно. Але не на шкоду інтересам колективним. Щоправда, ці колективні інтереси мають уособлювати та персоніфікувати такі представники суспільної політичної аристократії, котрих  ніколи й у жодному разі не можна визначити поняттями «олігархія» й «олігарх».

Багатоаспектний аналіз кризового стану вітчизняної правової системи доводить, що панівні в нинішній теоретичній свідомості політико-правові ідеї й концепції, запозичені з Заходу, не відповідають сьогоденним реаліям українського суспільства й негативно впливають на стабільність суспільних відносин, правопорядок і правову свідомість соціуму.

Але є й позитивні тенденції в еволюції українського правознавства та правосвідомості. Поступово формується усвідомлення і публічне визнання неефективності «калькування» лише західноєвропейських політико-правових цінностей у теорії і практиці, зростає усвідомлення необхідності створення такої концепції права, яка враховувала б особливості української культурно-історичної та правової реальності й розглядала фундаментальні відмінності української правової культури від західної як базові, а західні – як один із засобів виконання завдань реформування політико-правової системи країни.

У здатності вітчизняного правознавства розробити теоретичну модель правової системи, адекватну особливостям української правової реальності (правовій культурі та правовій свідомості) й адаптовану до них, ми вбачаємо одну з умов подолання кризи теорії та практики правової науки загалом, що, на нашу думку, є нагальним і актуальним завданням.

Джерела

1. Оборотов Ю. Н. Традиции и обновления в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридична література, 2002. – 280 с.

2. Бесчастний В. М., Гребеньков Г. В. Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства // Віче. – 2009. – № 6. – С. 4–5.

Автори: Віктор БЕСЧАСТНИЙ, Геннадій ГРЕБЕНЬКОВ