передплата Українською | In English

№22, листопад 2009

Українське правознавство в контексті кризового стану суспільства

Сьогоднішній підвищений інтерес до права та правових проблем в Україні як у теоретичному,
так і в інструментально-прагматичному аспектах не викликає сумнівів ані в кого. Причин багато.
Це й соціально-політичні процеси, що стрімко розвиваються, часом перетворюючись на «виклики» праву як регулятору суспільних відносин. І нездатність останнього ефективно й адекватно реагувати на «виклики» (що зрештою призводить до падіння авторитету права в громадській думці й у розв’язанні насущних практичних справ). І наявність системної кризи вітчизняної правової дійсності, яка вочевидь свідчить про вибір не адекватних, на наше переконання, українським реаліям ідей і концепцій, спочатку запозичених ззовні та «скалькованих» під час реформування вітчизняних правових інститутів, правових відносин і правової свідомості українського соціуму.

Означені причини в принципі зумовлені загальною явно вираженою тенденцією реформування всього комплексу права в напрямі запозичення західноєвропейського досвіду і, понад те, розгляду західного варіанта права як універсального загальнолюдського явища, що не залежить від конкретної соціокультурної й історичної реальності певного співтовариства, у нашому контексті – українського.

Інакше кажучи, як з раціональної точки зору пояснити неефективність «щеплення» українській правовій культурі, з її імперським і радянським минулим, ліберально-правових цінностей західної демократії? Адже в основі їх така абсолютна цінність, як Права людини, і спроби цю цінність піднести до рангу правотворчої цінності всієї правової культури країни й масової правової свідомості громадян. Навіть більше, спостерігаємо дедалі активнішу, на рівні ухвалення державних рішень, практику формалізації права, бажання швидко реалізувати принцип «віддиференціювання» права від його природних основ – моральності й моралі. Водночас їхні витоки надзвичайно глибоко вкорінені в наше історичне минуле з його драматичною історією, соціальними експериментами та колективним несвідомим, локалізованим не лише в суспільній свідомості, а й у ментальності народів і народностей, котрі населяють Україну, у свідомості й  ментальності кожного її громадянина.

І якщо в практиці правотворчості панівною тенденцією став позитивістський, західницький за своїм походженням принцип «законництва», то в правознавстві виразно простежується тенденція апологетизації такої правотворчості.

Міркуючи образно, юридична наука виступає сьогодні здебільшого в ролі «пожежної команди», що інтелектуально відгукується в терміновому порядку на владні директиви й політичні дії, а не в ролі режисера та диригента, котрий вправно керує не вигаданими, а справжніми процесами, що відбуваються в суспільстві. Змушені констатувати: загалом правознавство якнайміцніше «скуте» традицією, відповідно до якої має обслуговувати офіційну ідеологію в аспекті інтелектуальної мімікрізації дійсного стану справ і апології існуючої державної політики й ухвалення політичних рішень. Скажімо, серйозною проблемою нашого повсякдення став розкол між «прищепленою» вітчизняному праву ліберально-демократичною ідеєю прав людини як такою, що системоутворює все правове життя, і реальними, об’єктивними закономірностями розвитку українського суспільства.

Доктрина прав людини та правових засобів їх захисту нині повсюдно стала пріоритетною в правознавстві, а сама ідея втілена у фундаментальних правових актах держави. Не випадково апеляція до прав людини і громадянина – найпоширеніша форма легітимації соціального протесту в Україні, а кількість позовів щодо захисту прав людини в Європейському суді від населення нашої країни посідає одне з перших місць. І це мало б бути так, якби наше суспільство перебувало в стані соціально стабільному, коли інститути державної влади діють, як добре налагоджений механізм, а інститути громадянського суспільства адекватні цій державній владі у виконанні спільного завдання – поліпшення життєвого рівня людини, громадянина, нації. Але ж насправді становище зовсім інше.

Публічна політична маніфестація ідеї прав людини, її пропаганда через систему юридичної освіти, на наш погляд, призвели до превалювання індивідуалістичних теоретичних конструкцій у правознавстві та правосвідомості. У цих теоретичних побудовах примат прав людини над соціальною спільністю і домінування ідеї особистого інтересу відсунули на задній план реальну проблему: як сьогодні теоретично пояснити й розтлумачити мільйонам громадян нашої країни ідеологічно не популярну, але вкрай необхідну з погляду виживання країни практику формування в Україні локальних регіональних аристократій, котрі прагнуть до влади в країні взагалі й роблять цю форму політичної влади в принципі несумісною з ліберальною демократією та ідеєю прав людини.

Надмірне прагнення правознавства прислужитися владі спричинило те, що офіційно сповідуваний лібералізм давно набув карикатурних форм, серйозно деформуючи правосвідомість людей, дедалі зміцнюючи їхнє переконання в тому, що багато ліберально-демократичних статей Конституції мають декларативний і фіктивний характер. У результаті поняття «права людини», «правова держава» перетворилися на певні абстракції й ідеологічні символи, позбавлені будь-якого інструментального сенсу і значення як культуротворчі цінності та справжні регулятори розвитку соціально-економічних, політичних і духовних процесів у країні.

У цій ситуації ефективність права як соціального інституту втрачає свій істинний сенс, а його авторитет як державний символ влади – свою силу. Зрештою настає аномія в правосвідомості населення країни, відчуження громадян від правових настанов і норм, усвідомлення правопорядку як «карального меча» державної влади, під якою розуміють узаконену форму панування соціально-політичної еліти, котра цю владу захопила. І в такому разі абсолютно не важливо, що правил ліберально-демократичних процедур здобуття влади зовні дотримано.

Саме зниження рівня довіри громадян до держави та її інститутів, поза сумнівом, є одним із головних негативних чинників, які визначають кризовий стан правової науки і правової практики в Україні.

Іншим чинником кризи права, його своєрідної «драми» є сталість юридичного нігілізму (не правового, а саме юридичного). Маючи такі доволі «багаті» історичні традиції юридичного нігілізму населення, як «радянське минуле», ми так і не змогли його подолати за роки формування ліберально-демократичних форм політичного життя. Ще ж і надто, наявність перманентної політичної кризи, що породжує дезінтеграцію, регіональний сепаратизм, зростаюча економічна нестабільність продовжують посилено руйнувати правосвідомість населення, зводячи її прояви до рівня масової фрустрації, байдужості до загальнодержавних рішень. А на додачу до цього всього маємо й реально низьку правову обізнаність.

Завдання правознавства якраз і полягає в тому, аби, залишаючись дослідником реальної правової практики, вловлювати та відображати латентні тенденції цієї практики, теоретично обґрунтовувати її або сміливо, покладаючись на правила, логіку й етику інтелектуальної діяльності, піддавати цю практику нещадній критиці. 

У зв’язку з цим важко не погодитися з дедалі популярнішим твердженням про  згубність для України ліберально-демократичних політико-правового режиму та моделі реформування всієї системи громадського життя, що довели свою ефективність в умовах соціально стабільних держав Західної Європи. Реалізація такої оптимальної форми політико-правової влади в нашій країні з її перехідною інституційною організацією, по-перше, вимагає величезних фінансово-економічних ресурсів, яких немає. А, по-друге, в Україні відсутня адекватна цій моделі правова свідомість населення.

В епоху глобальної та локальної криз ХXI століття принцип «особистий інтерес є єдиним й загальним мірилом гідності людських вчинків», проголошений Гельвецієм (1788 р.), не може бути покладений в основу правового життя України. З нашим сьогоднішнім юридичним нігілізмом це може призвести й практично вже призвело до панування тотального індивідуалізму й егоцентризму. Найімовірніше, в нинішніх умовах розвитку України потребує маніфестації (зокрема на рівні розробки концептуальних моделей правової культури) ідея узгодження прав людини й інтересів суспільства на основі їх взаємного обмеження, що відповідає вимогам співіснування, але аж ніяк не затвердження пріоритетів, скажімо, держави, як це було в епоху «комуністичного будівництва», або особи, як це відбувається в епоху «будівництва» ліберально-демократичної системи життєдіяльності, коли  декларується пріоритет прав людини, помножений на його розуміння і тлумачення в межах правової свідомості громадян України, що сформувалася в епоху 1980-х («перебудовних») і 1990-х (реформаторських) років.

Уже час нашій правовій науці усвідомити: ставити індивідуальне право вище за право суспільства, коли останнє відчуває на собі всі труднощі становлення і творення нових суспільних інституцій і відносин, маючи антропологічний і персонологічний «матеріал», котрий не відповідає цим завданням, – антигромадська, навіть більше, антидержавна позиція. 

Прибічники тиражування ліберально-демократичної ідеології повинні принаймні розуміти, на який ґрунт падає зерно посіву за умов якнайглибшої соціально-економічної й ментальної кризи в нашій країні. Пріоритет прав особистості – постулат, що сьогодні недоречний як ідея, бо структурує не ефемерні, а суто реалістичні зусилля з виведення України з системної кризи, зокрема зусилля нинішньої правової науки, котра оперує не ідеальними, а утилітарно-прагматичними цінностями, чиї витоки лежать у межах теоретичної спадщини вітчизняної правової думки. Вважаємо, права й законні інтереси громадян повинні бути гарантовані державою. І це очевидно. Але не на шкоду інтересам колективним. Щоправда, ці колективні інтереси мають уособлювати та персоніфікувати такі представники суспільної політичної аристократії, котрих  ніколи й у жодному разі не можна визначити поняттями «олігархія» й «олігарх».

Багатоаспектний аналіз кризового стану вітчизняної правової системи доводить, що панівні в нинішній теоретичній свідомості політико-правові ідеї й концепції, запозичені з Заходу, не відповідають сьогоденним реаліям українського суспільства й негативно впливають на стабільність суспільних відносин, правопорядок і правову свідомість соціуму.

Але є й позитивні тенденції в еволюції українського правознавства та правосвідомості. Поступово формується усвідомлення і публічне визнання неефективності «калькування» лише західноєвропейських політико-правових цінностей у теорії і практиці, зростає усвідомлення необхідності створення такої концепції права, яка враховувала б особливості української культурно-історичної та правової реальності й розглядала фундаментальні відмінності української правової культури від західної як базові, а західні – як один із засобів виконання завдань реформування політико-правової системи країни.

У здатності вітчизняного правознавства розробити теоретичну модель правової системи, адекватну особливостям української правової реальності (правовій культурі та правовій свідомості) й адаптовану до них, ми вбачаємо одну з умов подолання кризи теорії та практики правової науки загалом, що, на нашу думку, є нагальним і актуальним завданням.

 

Джерела

1. Оборотов Ю. Н. Традиции и обновления в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридична література, 2002. – 280 с.

2. Бесчастний В. М., Гребеньков Г. В. Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства // Віче. – 2009. – № 6. – С. 4–5.

Автори: Віктор БЕСЧАСТНИЙ, Геннадій ГРЕБЕНЬКОВ

Плакат - брат барикад

Останні новини

Путін не блефує, ЄС має всерйоз поставитися до його ядерних погроз – Боррель Сьогодні, 25 вересня

Французькі депутати хочуть розслідувати ймовірне російське фінансування партій Вчора, 24 вересня

Зеленський доручив МЗС відреагувати на постачання Іраном безпілотників Росії Вчора, 24 вересня

Президент Євроради закликав призупинити членство Росії в Радбезі ООН Вчора, 24 вересня

Комісія ООН підтвердила скоєння Росією воєнних злочинів в Україні 23 вересня

23 держави і одна організація попросили ЄСПЛ долучитись до справи України проти РФ 23 вересня

Берлусконі напередодні виборів спричинив скандал заявами про вторгнення Путіна 23 вересня

Трибунал для Путіна, Захід коментує ядерні заяви РФ, Ізраїль продає "Залізний купол": новини дня 23 вересня

Пентагон: ядерні погрози Путіна не вплинуть на підтримку України 23 вересня

Зеленський утворив робочу групу для створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії РФ 22 вересня