№21, листопад 2009

Становлення національної буржуазії та середнього класу в Україні

Розвиток держави та нації пов’язаний із формуванням національної буржуазії. Якщо етнос не усвідомлює необхідності створення умов для її становлення, тоді він ніколи не перетвориться на повноцінну націю, яка, своєю чергою, не зможе розбудувати ефективну, потужну, креативну державу. 

Проблема творення національної буржуазії для України є надзвичайно гострою. Саме нездатність українського етносу сформувати повноцінну національну буржуазію й призвела до того, що українська нація, яка має власну територію, мову, культуру, традиції, не спромоглася утворити власну національну державу й останні три століття була колонією різних імперій.

Після 1991 року, коли Україна відновила свою національну та державну незалежність, минуло вже 18 років, але головне завдання на шляху побудови держави європейського типу й досі не виконано: не сформовано потужної національної буржуазії. 18-річний розвиток України після відновлення незалежності засвідчив невиконання основного завдання трансформаційного процесу: не відбулося якісної зміни соціально-економічної структури суспільства та формування її ядра – національної буржуазії. І досі не вибудувані малий та середній сегменти національної буржуазії, а економічна політика держави не націлена на створення основи стабільності суспільства – середнього класу приватних власників.

На відміну від України в усіх державах, де нації визволялися від імперського гніту, державне будівництво очолювала національна буржуазія, котра найбільше опікується розвитком економіки та соціуму, в якому функціонує. Тому панівна владна еліта країни повинна насамперед дбати про формування економіко-правових умов для розвитку національної буржуазії, особливо дрібної та середньої.

Слід зазначити, що питання про те, яким є характер розвитку буржуазії – національним, наднаціональним, космополітичним, компрадорським, постало ще на етапі інтернаціоналізації господарського життя, тільки-но капітали, технології та товари почали активно й безперешкодно перетинати кордони для отримання максимального прибутку. І сьогодні це питання є дискусійним та неоднозначним, адже у світі водночас відбуваються різноспрямовані процеси: з одного боку, економіки країн інтегруються у глобалізований простір, що потребує уніфікації господарських і правових механізмів та інструментів взаємодії, з другого – всередині країн постають і набирають сили громадські рухи, котрі виступають проти глобалізації як вищої форми інтернаціоналізації господарського життя, за посилення національної ідентифікації в усіх суспільних сферах, зокрема економічній, що потребує використання створеного ВВП насамперед в інтересах нації, а не людства загалом. Ці явища, зумовлені процесами глобальної соціальної та технологічної динаміки, безпосередньо впливають на формування українського економічного середовища й процес відтворення.

Українська буржуазія може набути характеру національної, якщо виконуватиме низку функцій, як-от: діяльність і створення прибутку на теренах України; вкладення зароблених коштів у розвиток сучасного національного виробництва, а не його пригноблення й вивезення капіталів у банки інших держав чи офшорні зони; формування та поглиблення різних форм кооперації між українськими капіталістами з метою посилення їхньої інтегральної моці (це особливо важливо для обстоювання конкурентних позицій на міжнародних ринках); розширення бізнесу та відповідне створення нових робочих місць усередині країни; максимальне використання інтелектуальних проривів і здобутків світової інформаційно-технологічної революції в інтересах зростання економіки країни.

Клас національної буржуазії повинен мати спільні інтереси як визначальний мотив національної єдності. Буржуазія, що формується в нашій країні, розрізнена й фактично поділена на дві частини: національну, яка певною мірою пов’язує своє майбутнє з українською державою, і космополітичну, компрадорську, що не набула національної ідентичності та не враховує інтересів української нації у власних бізнес-схемах і проектах.

Нинішній національній буржуазії України (на відміну від країн Західної й навіть Східної Європи) наразі притаманні такі риси: 1) відсутність розуміння національних потреб та інтересів; 2) неструктурованість і нерівномірність розвитку; 3) ницість політичних прагнень; 4) брак управлінських навичок; 5) низький інтелектуальний рівень; 6) схильність до кримінальної системи світогляду. Позаяк наша національна буржуазія виборює капіталізм у державі, котра, за критеріями ООН, належить до кола 46 країн, «що не відбулися» [4, с. 4], то вона не може бути позиціонована як провідний, прогресивний сегмент українського суспільства. Така відстала соціальна верства не здатна зробити власний відчутний внесок у розвиток національної соціально-економічної системи на етапі її переходу до капіталізму, а також посісти чільні позиції на міжнародному конкурентному ринку. Національна буржуазія України настільки слабка, що не спроможна стати рушієм розвитку держави, а, навпаки, потребує підтримки влади.

Характеристика сучасних рис національної буржуазії схиляє до висновку, що вона наразі лише на первинній стадії свого становлення. Аби вона перетворилася на потужний клас, що забезпечує надійне зростання економічного потенціалу держави, в нашій країні належить створити інтегральну мережеву структуру національної буржуазії, органічними складовими якої мають стати вертикальні наскрізні ланцюги крупних капіталістів та ареали місцевих підприємців, що керують підприємствами сімейної форми власності.

Як відомо, залежно від масштабів бізнесу й капіталів буржуазія складається з трьох сегментів – крупної, середньої та дрібної.

В Україні сьогодні переважає крупна компрадорська, космополітична буржуазія, що іменується олігархією. До неї, як зазначає Ю. Гнаткевич, відносять тих суб’єктів суспільно-класових стосунків, яким удалося під час приватизації загальнонародної власності шляхом порушення законодавства, використання його недоліків чи високого суспільного становища родичів та близьких заволодіти великими промисловими об’єктами. Олігархічних ознак новоявлена національна буржуазія набуває завдяки завуальованому перебуванню у владних структурах або впливу на державну політику через створені ними політичні партії чи засоби масової інформації [2].

Основними економічними гравцями в сучасній Україні є великі підприємства, об’єднані у вертикально інтегровані холдинги. Їхні власники, що належать до крупної буржуазії, утворили в Україні кланово-корпоративні фінансові групи. Ці групи та їхня креатура разом зі своїми родинами (родичами, кумами, сватами) й тими, хто їх обслуговує, становлять близько 10% населення України. Але вони контролюють командні висоти в економіці, підкорили собі державну машину й використовують її для власного збагачення. Якщо не брати до уваги земельні ресурси, то кланово-корпоративні фінансові групи, за нашою оцінкою, нині безпосередньо або опосередковано володіють майже 75% національного багатства України.

Наразі в Україні на загальнодержавному рівні функціонують чотири домінантні фінансово-корпоративні групи. Спробуймо персоніфікувати їх.

Перша група – це великі капіталісти, які «посіли місця» навколо нинішнього Президента України В. Ющенка та його родини й пов’язані між собою родинно-шлюбними й кумівськими стосунками. Вони представляють здебільшого банківсько-лихварський, земельний і торговий капітал. Політичним виявом цієї групи стала партійно-політична агломерація у вигляді блоку «Наша Україна – Народна самооборона». За ідеологічною сутністю це соціально-ліберальне утворення із сильними позиціями космополітичної компрадорської буржуазії, яка приховує свої справжні класові інтереси за національно-патріотичною демагогією.

Друга група – це донецький фінансово-корпоративний клан, лідерами й керівниками якого є голова опозиційної парламентської фракції В. Янукович, олігарх Р. Ахметов та інші. Вона політично кристалізувалася як Партія регіонів. Це соціально-ліберальне утворення, у якому провідні позиції належать космополітичній промисловій, банківській і торговій буржуазії. Для реалізації своїх корінних інтересів вона широко використовує соціалістичну фразеологію та політику маргінального популізму.

Третя фінансово-корпоративна група сформувалася навколо нинішнього Прем’єр-міністра України, лідера Блоку свого імені (БЮТ) Юлії Тимошенко. Група розвивається на базі ідеологічної доктрини солідаризму, в основі якого – ідеї соціал-демократії та соціал-революціонізму. Рушійною силою групи Тимошенко є фінансова, банківська й земельна буржуазія. Вона має також потужні інтереси в енергетичному бізнесі.

Нині почалася реанімація четвертої кланово-корпоративно-фінансової групи, яка склалася за президентства Л. Кучми. Олігархи, що входять до неї, представляють світову космополітичну та внутрішньокомпрадорську буржуазію, яка вийшла з комуністичної номенклатури [7].

Зауважмо, що серед кількох десятків найбагатших людей України, які належать до нової буржуазії, вкрай мало українців-патріотів, котрі своєю діяльністю забезпечують процес національного відтворення на розширеній базі та сприяють становленню системи національної приватної власності й підприємництва. Пояснюється це не так їхньою космополітичною сутністю, як розумінням того, що збільшувати капітали за рахунок отримання монопольного прибутку (300–500%) простіше в умовах маргіналізованого та люмпенізованого суспільства, коли відсутня національна ідея, а дрібна та середня національна буржуазія, що є основою середнього класу, слабка.

Другий і третій – найбільші сегменти буржуазії. Це середня та дрібна буржуазія, до якої належать капіталісти меншого рівня, які володіють і керують невеликими підприємствами (наприклад, харчової та легкої промисловості, сільськогосподарської і будівельної галузей тощо). Ці люди виробляють необхідну суспільству продукцію, надають робочі місця, сплачують податки навіть попри шалений фіскальний і регулятивний тиск з боку держави.

Найрезультативніше, і це особливо прийнятно для України, середня та дрібна буржуазія функціонує в сімейній формі. Вона є найефективнішою, здоровою і, зрештою, найкраще формує спадкоємність і вибудовує рід. Бо без формування роду, як свідчить досвід багатьох країн, дуже важко досягти процвітання тієї чи іншої країни в умовах інформаційно-технологічної революції, яка нині охопила весь світ. Якщо члени родини мають спільний бізнес, тоді вони формують не тільки власне, а й навколишнє багатство. Саме середня та дрібна буржуазія є носієм і продуцентом національного капіталу, а отже, саме цьому сегменту притаманний національний характер.

Середня та дрібна національна буржуазія має розвиватися насамперед у малих і середніх містах і селищах України, де потрібно створити комфортні умови для проживання української нації. Сьогодні ж ми бачимо іншу картину: активне соціально-економічне й культурне життя вирує в мегаполісах – таких, як Київ, Донецьк, Одеса, Харків, Дніпропетровськ і Львів. А невеликі населені пункти занепадають, поступово вимирають. Відтак втрачаються українські традиції та культура, посилюється паразитичний характер розвитку капіталу.

Середня та дрібна буржуазія становить основу середнього класу, який відіграє важливу роль в економічному та суспільному житті будь-якої держави. Наявність достатньо великої верстви середнього класу є підґрунтям стабільності соціально-економічного розвитку країни. Зауважмо, що до середнього класу належать не тільки люди, що мають малий і середній бізнес, а й управлінці середньої та нижчої ланок, кваліфіковані спеціалісти, творчі працівники, освітяни й науковці.

Ми переконані, що якісно змінити ситуацію в Україні можна лише за умови переорієнтації її розвитку на впровадження соціально-економічної моделі народного капіталізму, де середній клас повинен становити щонайменше 65% населення країни.

Слід відзначити, що до середини 1990-х років дефініція «середній клас» в Україні широким загалом майже не використовувалася. А люди, які прагнули володіти приватною власністю чи займатися підприємницькою діяльністю, апріорі вважалися злочинцями. Нині ми постійно стикаємося з рудиментами цього явища. І це зрозуміло, бо в нашій державі й досі з владних структур не усунуто посткомуністичної номенклатури, а на рівні відтворення капіталу саме з неї виросла велика зденаціоналізована буржуазія.

Однак попри політичні чи ідеологічні перешкоди в Україні, хоч повільно, але розвивається ринкова економіка, а відтак і її базовий суб’єкт – середній клас. За оцінками провідних вітчизняних соціологів, ця частка населення країни наразі становить 12–15%. Водночас, за даними соціологічного дослідження, проведеного в червні 2008 року, людей, які самі відносять себе до середнього класу, значно більше – понад 50,7% [5].

Для середнього класу характерні такі основні стандартні параметри: сталі доходи, достатні для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб; значний рівень добробуту (розмір валового внутрішнього продукту, що припадає на одну особу), який дає змогу забезпечити процвітання власної сім’ї; наявність особистої власності та певної кількості майна (насамперед нерухомості); зазвичай високий рівень освіти; усвідомлення себе щасливою людиною, часткою спільного благополуччя; висока тривалість життя.

Зазначмо, що більшість названих параметрів в Україні ще або не склалася, або не набула відчутних проявів. Середня тривалість життя чоловіків у нашій країні становить 61,7 року, а жінок – 73,4 (Україна за цим показником передостання в Європі), чисельність населення щорічно зменшується на 200–300 тис. осіб, відбувається депопуляція. За таких умов у нашій країні ускладнено швидке формування середнього класу.

Серед характерних ознак середнього класу – наявність певних матеріальних цінностей: приватного будинку (або великої квартири), машини, відеотехніки, побутових приладів довготривалого користування, меблів; можливість раз на рік відпочивати всією сім’єю тощо. Якщо 70% новостворених сімей за 10 років досягають таких стандартів, це означає, що в країні створено умови для формування середнього класу. В Україні, на жаль, такі умови відсутні. Навпаки, в нас сформована держава з репресивною, схильною до монополізації кланово-корпоративною економікою, що не сприяє формуванню середнього класу. Основними ознаками такого типу економіки є: непомірні податки, через які вилучається 90% доходу фізичної чи юридичної особи; надмірна регламентація підприємницької діяльності; існування майже в кожній галузі та сфері фінансово-промислових груп, які зрослися з владою, монопольно контролюють бізнес і перерозподіляють на свою користь гроші та власність.

Через те, що в Україні й досі переважає розвиток кланово-корпоративного державного капіталізму, у нашому суспільстві фактично почав відбуватися процес прихованого геноциду щодо національної буржуазії та української нації загалом. Країна дедалі більше перетворюється на карнавальну державу, характерними ознаками якої є задоволення гедоністичних потреб суспільства, його деградація та ентропія. Не відбувається продуктивного нагромадження й позитивного використання національного капіталу. Потенціал середнього класу в Україні швидко зменшується, бо чинна система влади, кланово-фінансові угруповання та компрадорська бюрократія, які нині контролюють нашу країну, свідомо не активізують розвитку вітчизняного підприємництва [6].

На наш погляд, фінансово-економічна криза 2008–2009 років, яка охопила майже всі країни, а надто вразила Україну, матиме істотний вплив на подальший розвиток середнього класу та його основу – національну дрібну та середню буржуазію. Глибокі негативні наслідки кризи відчує переважна частина його представників: кількість суб’єктів малого та середнього бізнесу зменшиться, відбудеться його переструктуризація, посилиться конкурентоспроможність тих підприємців, які витримають зміну векторів на ринку. Водночас середній клас може значно радикалізуватися й об’єднатися для висунення вимог владі щодо активного впровадження антикризових програм в Україні.

Для того, щоб перейти від гедоністично-карнавальної до накопичувально-продуктивної моделі економічного розвитку країни та надати потужного імпульсу формуванню креативної національної буржуазії, передусім дрібної та середньої, влада мусить вжити низку трансформаційних заходів:

1. Ліквідувати Державну податкову адміністрацію, створену у 1996 року як репресивний орган для формування кланово-корпоративної системи. Повернутися до ситуації, коли податкова інспекція була головним управлінням у Міністерстві фінансів, а її керівник обіймав посаду першого заступника міністра фінансів. Податкова адміністрація має стати консультативно-заохочувальною структурою, яка допомагала б підприємцям нарощувати власний бізнес.

Зменшити податковий тиск шляхом лібералізації податкової системи, істотного скорочення кількості податків і спрощення адміністрування податками. Скасувати податок на додану вартість, який є джерелом корупції, а також податок на прибуток, що є абсолютно неефективним. Сьогодні суб’єкти господарювання досконало вивчили та втілили у практику механізми, що дозволяють мінімізувати прибуток і в такий спосіб уникати сплати цього податку.

2. Здійснювати приватизацію великих державних підприємств, що належать до стратегічних галузей економіки, з урахуванням загальнонаціональних інтересів. Особливо обережно проводити продаж власності на Півдні та Сході України – у регіонах, де етнічний склад і культурні пріоритети мають чутливу специфіку [3].

3. Запровадити державну монополію на виробництво й реалізацію горілчаних і тютюнових виробів. Доходи від цього бізнесу повинні належати державі й витрачатися на розвиток культури, спорту, підтримку непрацездатних осіб, упровадження програм проти поширення СНІДу та споживання наркотиків, а також на розвиток молодіжного бізнесу й бізнес-інкубаторів.

4. Перетворити хімічні, нафтохімічні, нафтові, металургійні заводи та гірничозбагачувальні комбінати на відкриті публічні акціонерні товариства. Ці підприємства є народним багатством, і доходами від їх діяльності мають користуватися всі громадяни України.

5. Скасувати відрахування в Пенсійний фонд, Фонд нещасних випадків, Фонд безробіття та Фонд соціального страхування. Натомість запровадити єдиний соціально-пенсійний податок на рівні 12–14% сукупного трудового доходу особи. На кожну людину відкрити в банку персоніфікований соціально-пенсійний рахунок, який повинен мати депозитну природу та індексуватися в разі девальвації національної валюти. Кожний громадянин буде зацікавлений сплачувати цей податок, нагромаджуючи персоніфіковані кошти на власну пенсію.

6. Скасувати ліцензії, квоти, дозволи, заборони, сертифікати, які створюють перепони для розвитку національного бізнесу. Запровадити повідомний принцип реєстрації приватного бізнесу та спростити систему звітності (вона має подаватися двічі на рік).

7. Посилити процеси концентрації та централізації в українському банківському секторі, який має стати локомотивом розвитку національного підприємництва.

8. Запровадити механізми стабілізації фінансової системи та національної грошової одиниці. А найефективнішим, на нашу думку, є запровадження моделі валютного комітету, що передбачає прив’язку гривні до чотирьох основних валют: євро, англійського фунта, американського долара, японської єни. Фактично це означає перехід до системи SDR, що дасть змогу стабілізувати гривню.

9. Якнайшвидше провести адміністративно-територіальну реформу, що передбачатиме: ліквідацію районного рівня місцевого самоврядування, а відтак і райрад та районних державних адміністрацій; запровадження дворівневої системи місцевого самоврядування; визнання територіальної громади основною одиницею місцевого самоврядування; скасувати делеговані повноваження, які передаються центральною владою органам місцевого самоврядування; скасування системи держказначейств і силових структур на рівні місцевих громад. Здійснення адміністративно-територіальної реформи, модель якої розробив Інститут трансформації суспільства [1, с. 21–31], має дати новий потужний імпульс розвитку середньої та дрібної національної буржуазії на рівні регіонів і міст України.

10. Посилити демократичні механізми суспільного розвитку, зокрема змінити систему відносин власності в інформаційній сфері, перетворивши провідні приватні телекомпанії на публічні відкриті акціонерні товариства. Акції таких ВАТ мають відкрито продаватися на фондовому ринку, і жодна фінансово-корпоративна група, фізична чи юридична особа не повинні мати можливості сформувати контрольний пакет.

11. Запровадити програми підтримки молоді, яка є головним джерелом формування дрібної національної буржуазії. Надати можливість молодим людям безперешкодно розпочинати власну справу. Забезпечувати коштами молодіжний бізнес, окрім банків, повинні венчурні інвестиційні фонди, бізнес-інкубатори. Звільняти такі підприємства від сплати податків на 3–5 років, надавати їм кредити за низькою ставкою (не більш як 5–6% річних). Іпотечне ж кредитування здійснювати строком на 25–30 років за ставкою, що не перевищує 3–4% річних.

12. Здійснити кадрову революцію, адже, як свідчить практика, особи, які працювали на різних щаблях виконавчої влади останні п’ять років, зазвичай є корумпованими. Із центрального державного апарату звільнити всіх працівників (до рівня спеціаліста відділу), замінивши їх молодими людьми, які ще не зіпсовані бюрократичними звичками й мають високий рівень освіти та моральних стандартів.

Результатом здійснення запропонованих заходів в Україні стане нічим не обмежений розвиток національного підприємництва та національної буржуазії.

Переконані, що доволі мала кількість олігархів, яка нині називає себе українською елітою, не спроможна виконати функцію розвитку української нації та будівництва України як держави європейського типу. Оздоровити соціально-економічну систему й сформувати демократичну модель розвитку держави можна тільки за умови формування розвинутої національної буржуазії вертикально-горизонтального типу, здатної опанувати найкращі здобутки світової науково-технологічної та інформаційної революцій.


Джерела

1. Адміністративно-територіальна реформа в Україні: оптимальна модель / За заг. ред. О. І. Соскіна. – К.: Видавництво «Інститут трансформації суспільства», 2007. – 288 с.

2. Гнаткевич Ю. Війна на два фронти. – http://byut.com.ua/ua/ publications/idea/detail.php?ID=
79482

3. Козловець М. Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення // Персонал. – 2007. – № 10. – http:// www. personal.in.ua/article.php?ida= 592

4. Пахомов Ю. Ситуація в Україні: передкриза, криза, посткриза // Економічний часопис-ХХІ. – 2008. – № 7–8. – С. 3–6.

5. Презентація результатів дослідження «Середній клас в Україні» // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 7. – http://www.uceps.org /ukr/news.php?news_id=117

6. Соскін О. Проблеми та шляхи формування національної буржуазії в Україні // Економічний часопис-ХХІ. – 2002. – № 6. – С. 32–33.

7. Соскін О. Шлях України: через демократію до європейської спільноти // Економічний часопис-ХХІ. – 2007. – № 11–12. – С. 3–6.

Автор: Олег СОСКІН

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня