Навчаємося жити заново

28 листопада відзначають День пам’яті жертв Голодомору, поминають жертв наймасштабнішого в історії людства голоду 1932–1933 років. Іще живі свідки тих страшних подій, іще свіжі спомини про голодну смерть батьків, сестер, братів. Хвилиною мовчання вшануймо пам’ять мільйонів українців, безвинно вбитих радянською владою.

Апогей Голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували вдесятеро більшу, ніж зазвичай, смертність. Насправді ж тоді не було обліковано й половини померлих. Найбільших втрат зазнали Київська (майже 15 відсотків населення) та Харківська області, Молдовська Автономна Республіка, що входила до складу України, а також Вінницька, Чернігівська й Одеська області. Найменше постраждала Донеччина.

Відповідь на запитання про «цільову аудиторію» терору голодом знаходимо у виступах комуністичних вождів, як московських, так і київських.

«Національна проблема за своєю суттю – це селянська проблема», – стверджував Й. Сталін. Керівник Компартії України С. Косіор на партійних зборах ще влітку 1930 року «передбачив» великий голод: «Селянин вдається до нової тактики. Він відмовляється збирати врожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод».

Левову частку померлих становили етнічні українці, котрі проживали в селах. У таких само пропорціях до загальної чисельності гинули поляки й болгари, переважна частина яких теж була розселена в сільській місцевості. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв, бо ті мешкали зазвичай у містах, де діяла карткова система постачання продовольства: вважалося, що лише міський пролетаріат може стати опорою радянської влади.

Від недолугого господарювання комісарів, частково від несприятливих погодних умов постраждали й інші регіони СРСР. Однак ніде більше, крім України, не здійснювалася масова конфіскація в селян не лише зерна, а й усього їстівного – сала, картоплі, овочів. За показниками смертності до України прирівнюється хіба що Кубанський округ Росії, який фактично повністю заселяли українці.

Штучний голод мав знищити соціальну базу, на яку опиралися численні «антирадянські елементи». Незважаючи на «запаморочення від успіхів» (вислів Й. Сталіна), радянська влада наприкінці 20-х – на початку 30-х років переживала складні часи. Практично на всій території України – від Вінниччини до Луганщини – спалахнула справжня селянська війна проти «московської комуни». Убивства й залякування представників радянської влади тоді стали буденною справою. За даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, із яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Люди бралися до зброї під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Завоюймо іншу свободу, геть комуну!». Натовпи селян повсюдно ліквідовували місцеві органи влади, а партійні й комсомольські призначенці були змушені, рятуючись, утікати.

Заяви сучасних політиків про те, що буцімто «посуха» й неврожай у 1932 році спричинили масштабний голод, не витримують жодної критики – селяни вміють виживати й за скупих врожаїв. Практично всі дослідники визнають: у сприятливій для сільськогосподарського виробництва Україні голод такого обширу міг бути організований лише навмисно. Це підтверджують розсекречені документи того часу. Політичне рішення Москви не визнавати голоду й не допускати в Україну хлібної допомоги із Заходу також вказує на продуманий характер радянської акції з приборкання українців голодом.

Патріоти вже давно пориваються знайти винуватців Голодомору й судити їх. Нарешті, окрім керівництва СРСР, стали називати ширше коло радянських апаратників, причетних до масової загибелі людей. Аби визначити відповідальних за Голодомор на місцях, дослідники активно вивчають партійні документи з архіву СБУ. Однак уже оприлюднені списки викликали неабияке збурення в суспільстві, бо серед названих імен низових керівників виявилося чимало людей єврейської національності.

2006 року Україна прийняла закон, яким публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв, приниженням гідності українського народу і є протиправним. Окрім України, Голодомор визнали геноцидом 16 країн світу. Серед колишніх республік СРСР – лише три балтійські країни та Грузія. Російська Федерація, яка на міжнародній арені подає себе спадкоємцем Радянського Союзу, вперто заперечує Голодомор, цинічно називаючи найбільшу трагедію українського народу «так званою». Вочевидь, позиція Москви є покриванням антилюдяної політики радянського режиму в 1930-ті роки. За оцінками різних експертів, від Великого голоду загинуло від 3,5 до 7 млн. українців.

Наслідки Голодомору визначаються не лише нечуваними людськими втратами – невиправної шкоди було завдано українському національному життю. Практично зникло старе українське село з багатими народними традиціями. Натомість з’явилося село колгоспне, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. Великий шлюбний потенціал села був зруйнований. Не відновився він і понині. Після Великого голоду міське населення поповнялося вже переважно за рахунок міграції з Росії.

Голодомор 1932–1933 років імплантував у свідомість українців соціальний страх, політичну апатію та пасивність. З голодом урвалася спадковість української національної еліти. Чи не в цьому криються причини труднощів сучасної України?

Автор: Юрій МИКОЛАЇВ