Стратегія інновацій

Уже двадцять років зв’язок «освіта-наука-виробництво» в Україні не працює на повну потужність. До 75 відсотків наукового потенціалу використовується для підтримки вже досягнутого науково-технічного рівня економіки нашої держави. Навіть за рідкісних випадків достатнього фінансування розробки нових технологій дослідницькі центри не плекають великих надій на комерціалізацію та впровадження власних інновацій.

Першопричина цього закладена в самій структурі економіки, де домінує продукція, що належить до низькотехнологічних і «малонаукоємних» галузей (гірнича металургія, залізничний транспорт, багатотоннажна неорганічна хімія тощо). За таких умов збільшення обсягів експорту означатиме лише те, що Україна розпродає власні природні ресурси та неефективно використовує свою робочу силу.

«Гострота цієї стратегічної проблеми потребує відповідних рішень», – свого часу вирішили в Комітеті Верховної Ради з питань науки і освіти й разом із Національною академією наук ініціювали розробку Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки. Вона була представлена під час профільних парламентських слухань.

У документі найдокладніше прописано завдання уряду на середньостроковий період – до 2012 року. Зазначається, що вони відповідають основним положенням Програми діяльності Кабінету Міністрів «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток».

Перша (аналітична) частина містить сформульовані системні соціально-економічні проблеми. Говорячи про стан науково-дослідної сфери, автори вказують, що постійне збільшення кількості державних академій наук не є виправданим і лише призводить до розпорошення бюджетних коштів. «Вічною» проблемою є розрив міждисциплінарних зв’язків «фундаментальні дослідження – розробки – комерціоналізація знань у виробництві».

Експерти зазначають, що необхідно переглянути й актуалізувати зміст державної наукової політики, сконцентрувавшись на розвитку напрямів, де вже є чималі здобутки: дослідженні наноструктур і розробці нанотехнологій; радіофізиці міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнології, біосенсориці та молекулярній діагностиці; біотехнології рослин та біофізиці; нейронауці; інформатиці; мікро- та оптоелектроніці; аерокосмічних технологіях. Серед конкурентоспроможних розробок, які вже сьогодні могли б мати провідні позиції на світовому ринку, – технологія та комплекс апаратури для зварювання живих тканин під час хірургічних операцій; вітчизняні антибіотики – циклоспорини; одержання титанових сплавів й інших надтвердих матеріалів тощо.

Окрему увагу приділено проблемам інноваційного розвитку аграрного сектору, адже внаслідок «реформування» сільського господарства, що проводилося передусім для ліквідації державних господарств і розпаювання землі, село втратило 2/3 парку тракторів, зернозбиральних комбайнів і вантажних автомобілів.

Наслідком деіндустріалізації є, зокрема, низький рівень попиту виробників на новітні результати аграрної науки (а в нашій країні нею займаються понад 11 (!) тисяч науковців). Звичним явищем є те, що майже 70 відсотків господарств, які мають угіддя до 100 гектарів, не можуть собі дозволити «розщедритися» на дорогі технології чи техзасоби.

«Говорити про потенціал легкої промисловості варто лише теоретично», – переконані експерти, бо попит на цей вид продукції майже стовідсотково задовольняється за рахунок імпорту. Однаковою мірою це стосується й ресурсів для забезпечення високотехнологічного виробництва: обладнання, машин і механізмів, текстилю тощо. У схожому стані – виготовлення популярних видів середньо- і високотехнологічної продукції широкого вжитку.

За такої невтішної характеристики розвитку економіки України головною метою стратегії є визначення, обґрунтування і створення механізмів для переходу до нової інноваційно-інвестиційної моделі. Красива назва має конкретне числове вираження: до 2020 року забезпечити підвищення впливу інновацій на економічне зростання нашої держави в 1,5–2 разу. Крім того, поставлено завдання збільшити частку високотехнологічної продукції в економіці до 35–40 відсотків, наукоємної – до 25–30 відсотків, частку підприємств, що впроваджують інновації, у 3–3,5 разу.

На шляху до мети передбачено виконання низки ключових заходів. Це – адаптація національної інноваційної системи до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності. Зокрема, йдеться про визначення стратегічних напрямів науково-технічного та інноваційного розвитку на рівні законів про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та про інноваційну діяльність. Іншим важливим завданням є визначення секторів економіки та виробництва, які мають  зменшити критичну залежність України від імпорту. Ними, на думку авторів стратегії, повинні бути агропромисловий сектор, легка промисловість, фармацевтична галузь, виробництво середньо- та високотехнологічної продукції широкого вжитку.

Основне завдання реформування вузівського сектору науки полягає в поєднанні процесу навчання студентів із науково-дослідною діяльністю, приведення системи підготовки кваліфікованих спеціалістів у відповідність із ринковими потребами. Зазначається, що загальне зниження якості системи сучасної освіти та підготовки спеціалістів пов’язується з: надмірною комерціалізацією освіти (вимоги до знань є другорядними порівняно з фінансовими потребами); виділенням лише 3 відсотків від загальної суми коштів на утримання вузу для науково-технічних робіт; майже повною ліквідацією профтехучилищ і технікумів, низькотехнологічні професії яких малопривабливі для молодих фахівців.

Для виправлення ситуації, зокрема, передбачається на базі найкращих вищих навчальних закладів створити систему національних дослідницьких університетів. Цей статус має забезпечуватися підтримкою держави у фінансуванні їхньої наукової, матеріально-технічної та інформаційної діяльності. До речі, ще до затвердження стратегії, в липні поточного року, Кабінет Міністрів надав п’ятьом провідним вузам України статус самоврядних (автономних) дослідницьких національних вищих навчальних закладів. Відповідно до урядових постанов цей статус присвоєно Національному університету «Києво-Могилянська академія», Національному університету «Острозька академія», Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Львівському національному університету імені Івана Франка та Київському національному університету імені Тараса Шевченка. Протягом 2011–2012 років у них удвічі підвищать заробітну плату науковим працівникам.

Іще одне нововведення полягає в тому, що всі вузи (незалежно від форми власності) зобов’яжуть сформувати науково-дослідний фонд, куди зараховуватимуть не менш як 25 відсотків отриманих коштів для державних і не менш як 10 відсотків для недержавних навчальних закладів.

Окрім цього, заплановано створити спеціальний держфонд спільних науково-дослідних програм університетського, академічного і промислового секторів науки, зосередивши в ньому починаючи з 2010 року до 10 відсотків коштів, які спрямовуються з держбюджету на наукові потреби.

Серед інших пропозицій – скорочення частки контрактників у вищих навчальних закладах до середньоєвропейських показників і збільшення кількості фахівців з природничих та технічних спеціальностей. Виходячи з реальних потреб наукового персоналу, автори стратегії пропонують зменшити чисельність аспірантів до 15 мільйонів осіб і припинити підготовку наукових кадрів на комерційній основі.

З метою розвитку дослідницького потенціалу планується провести атестацію науковців для оцінювання рівня відповідності їхньої професійної кваліфікації критеріям і стандартам європейської наукової спільноти. За результатами перевірки визначатиметься фінансове й матеріально-технічне забезпечення для створення на базі найкращих дослідницьких колективів високотехнологічних наукових центрів міжнародного зразка.

Автори стратегії також пропонують закріпити статус вищої наукової установи країни за Національною академією наук, яка забезпечуватиме виконання та координацію фундаментальних досліджень з пріоритетних напрямів наукових знань. Стимулюватиметься створення спільних із НАН і зарубіжними установами міжнародних наукових підрозділів.

Раз на 5–7 років науковцям надаватиметься творча відпустка для узагальнення отриманих ними результатів і підготовки наукової праці (дисертації, монографії тощо).

Окрім того, розглядається можливість запровадити спеціальну контрактну форму, що даватиме змогу встановлювати для найпродуктивніших учених позатарифний розмір оплати праці, рівень якої відповідатиме європейським стандартам.

Наступна частина стратегії присвячена механізму централізованої державної координації інноваційного розвитку економіки. Це має бути функцією новостворюваного Міністерства з питань науки та інновацій, яке очолюватиме перший віце-прем’єр-міністр.

Експерти також вважають доцільним відновити діяльність Національної ради з питань економічної і інноваційної політики (в минулому – Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України), що має стати майданчиком для стратегічного управління процесами інноваційного розвитку. При всіх центральних, галузевих і міських органах влади треба створити Координаційну раду з проблем підвищення конкурентоспроможності економіки (аналогічну кабмінівській).

Іще одна цікава пропозиція: починаючи з 2010 року запровадити державне статистичне спостереження за створенням і використанням передових виробничих технологій в Україні та світі.

Автор: Олексій СИЩУК