Довіряємо педагогам, але не розуміємо освітніх реформ

Поговорімо про освіту. Не кожен із читачів «Віча» має безпосередній стосунок до Верховної Ради. Але кожен, принаймні в минулому, проходив освітні щаблі. Під деким вони ламалися й у пам’яті залишилися важкі забої. А дехто, впавши з освітньої драбини, зламав собі долю. Але є щасливчики, котрі, майже з мавпячою вправністю, подолали всі легальні та нелегальні перепони. Може, й мав рацію протоієрей Алєксандр Мєнь, коли (звісно, іронічно) завважував, що Бог, у принципі, міг створити людину й із мавпи, такої собі заготовки.

У спадок від СРСР Україні залишилися не лише терикони та Чорнобиль, а й непереборна гордість за освітню систему. Ми досі пам’ятаємо слова:

Мы все учились понемногу,
Чему-нибудь и как-нибудь.
Так воспитаньем, слава Богу,
У нас немудрено блеснуть.

Із ХІХ століття, коли були написані ці рядки, мало що змінилося.

Чи є об’єктивні критерії якості освіти? Звичайно, є. З формального погляду, це обсяг знань, які здобувають учні та студенти. Але знання виміряти вельми важко. Якщо взагалі можливо. Тому й критерієм стає обсяг засвоєної інформації. Але за цим критерієм найобізнанішим є (пригадаймо анекдот) «цирковий хлопчик із унікальною пам’яттю». Знання й інформація – це не завжди тотожні речі. ООН, визначаючи соціальний розвиток країн, використовує «індекс людського розвитку», до якого входять три показники: прогнозована тривалість життя, обсяг ВВП на душу населення та ступінь освіченості. Тож освіта не є такою собі косичкою Мюнхгаузена, за яку можна висмикнути суспільний розвиток. Тож і не дивно, що всі шість нобелівських лауреатів (Ілля Мечников, Саймон Кузнець, Георгій Шарпак, Шмуель Агнон, Зельман Ваксман, Роальд Гоффман), котрі народилися й здобули освіту в Україні, були удостоєні цього звання як громадяни інших держав. Знання, звісно, за спиною не носять. Знання застосовують, бажано з користю. І горе тій країні, в якій освічені люди перетворюються на міських чудил.

Освіта – вельми консервативна система. Знання, засвоєні в дитинстві, усе життя визначають уявлення людини про світ. Радянський Союз згинув, мов динозавр, а люди досі бояться НАТО й жахаються «українських буржуазних націоналістів». Чому? Бо «в школі вчителька казали, щоб усі запам’ятали». Згідно із соціологічним опитуванням, проведеним цьогоріч Центром Разумкова, 30,9% громадян вважають, що НАТО становить загрозу для України, 16,0% вагаються з відповіддю. Більше за НАТО люди бояться лише рідної української влади – 50,6%. З українською владою тут усе зрозуміло, що нічого незрозуміло. А от щодо НАТО… На запитання: «Як ви оцінюєте рівень своєї поінформованості про НАТО?» 46,8% відповіли, що погано поінформовані, а 10,1% зізналися, що «не мають жодної інформації». Ситуація зі ставленням до НАТО показова: знань – обмаль, а страху – аж надто.

Колись, ще в сиву радянську епоху, журналісти ходили вулицями Москви з глобусом й просили перехожих знайти на нім острів Пасхи. З’ясувалося, що на острів ніхто не збирається, а тому й не знає, де він. А нещодавно журналісти під стінами Верховної Ради прохали можновладців пригадати теорему Піфагора. Громадяни можуть спати спокійно: депутати думають не про Піфагора, а про них, знедолених. У депутатів є бодай неспростовне виправдання. Але його немає в 90% студентів Економічного університету, котрі дуже здивувалися, почувши про Піфагора. Однак ці молоді люди вивчають вищу математику. В Ізраїлі вважають, що справжні ізраїльтяни – це діти, котрі народилися в цій країні й здобули в ній освіту. Україні – 18 років. Цьогоріч стали студентами діти, котрі народились у незалежній державі. І їхні знання і ставлення до життя – це достеменна характеристика наших суверенних досягнень. Звернімо увагу, за опитуванням знову ж таки Центру Разумкова, лише 30,8% батьків вважають, що мають можливість дати своїй дитині гідну освіту, 43,6% – упевнені, що такої можливості не мають.

У чому ж корінь проблеми? У самих учнях і студентах, бо в їхніх головах не тримаються знання? Чи, можливо, в самій суспільно-політичній ситуації, котра викликає в людях страх перед владою, огиду до сановників і прагнення знайти щонайбільшу валізу, аби податися з цієї країни світ за очі, як це зробили вже згадані Ілля Мечников, Саймон Кузнець, Георгій Шарпак, Шмуель Агнон, Зельман Ваксман, Роальд Гоффман і мільйони інших. Достоєвський причитав, дивлячись на каторжан: «Да ведь это же все лучшие люди в России!». Хочете побачити найкращих людей в Україні? Сходіть під стіни посольств, де видають візи, та в Бориспільський аеропорт. Там – найкращі. Де ж тоді найгірші? Спитаймо самих людей. Соціологи поцікавилися: представникам яких професій ви довіряєте? Лідери довіри – святі отці (26,6%). На другому місті – педагоги (26,4%). Люди довіряють навіть «продажним» журналістам (14,2%), банкірам і міліціонерам (по 6,7%), астрологам – хто б подумав?! – (6,5%), продавцям (6,2%). І лише політикам – 1,9%. Однак ті можуть не засмучуватися. Соціологи таки знайшли «професіоналів», котрим довіряють іще менше. Це – повії (1,7%). Гадаю, респонденти були упереджені щодо… повій.

Та повернімося до освіти. Ще з перебудовної епохи триває реформа освіти. Мало хто може сказати, а яка її кінцева мета. Змінюються терміни навчання. Форми, програми, системи оцінювання. А реформи тривають. Притчею во язицех стало запровадження Болонської системи. Ми хочемо, аби все в нас було по-европейськи. Тут варто згадати слова не вельми популярної нині особи – Алєксандра Суворова: «Каждый солдат должен знать свой маневр». Але ні учні, ні їхні батьки, ні педагоги «своїх маневрів» не знають. І, зазвичай, не погоджуються з тими способами «маневрування», що їм пропонують. Звернімо увагу знову ж таки на цифри: лише 15,3% громадян погоджувалися з переходом на дванадцятирічну систему середньої освіти, а 65,9% вважали, що це – дурисвітство. До дванадцятибальної системи оцінювання позитивно ставилися лише 23,9%, а 53,4% – негативно. А загалом, 46,4% вважали, що перетворення в освіті – це «малокерований, непідготовлений процес, імітація реформ», водночас 18,8% – взагалі не побачили жодних змін. Погодьмося, не вельми улеслива характеристика. І як підсумок: соціологи з’ясували, що, на думку 45,5% громадян, за роки незалежності освіта погіршилася, зміни на краще помітили тільки 8,5% респондентів.

***

Новий проект закону «Про вищу освіту»

23 вересня 2009 року Кабінет Міністрів схвалив запропонований Міністерством освіти і науки проект нового закону «Про вищу освіту».

Проектом визначено такі типи вищих навчальних закладів: університет (класичний, профільний), академія, коледж, професійний коледж. Визначено також вимоги до них. Унесено істотні зміни до структури вищої освіти; вилучено освітні рівні вищої освіти (неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта). Встановлено освітньо-науковий рівень доктора філософії, скасовано освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста. Вилучено поняття рівнів акредитації вищих навчальних закладів. У новій редакції викладено статтю 26 «Національний вищий навчальний заклад», де для національних вищих навчальних закладів значно розширено автономію та академічні свободи. З метою подальшого розвитку автономії та громадського самоврядування вищих навчальних закладів до складу управлінських структур ВНЗ різних рівнів включено представників  органів студентського самоврядування (не менше десяти відсотків). До статті 44 внесено норму щодо обов’язковості проходження зовнішнього незалежного оцінювання знань осіб, які бажають здобувати вищу освіту на базі повної загальної середньої освіти. Встановлено низку нових норм фінансової діяльності вищих навчальних закладів: надано право відкривати рахунки, зокрема депозитні, користуватися банківськими кредитами, не застосовувати тендерних процедур на здобуття вищої освіти, встановлювати розміри плати за навчання.

Автор: Валентин БУШАНСЬКИЙ