№19, жовтень 2009

Як села відучили пиячити й самогон гнатиЯк села відучили пиячити й самогон гнати

За підрахунками ВООЗ, якщо в країні річне виробництво алкоголю сягає 8 літрів на душу населення, то відбуваються необоротні зміни національного генофонду. Інакше кажучи, – виродження нації.

...Пiд очима синцi. Личко у веснянках посинiло вiд холоду й недоїдання. Худенька ручка аж свiтиться. Дитя просить копiєчку. «Де твоя мама?». «Спить. Проснеться, нап’ється горiлки i знову спить». «А тато де?». «У тюрмi. По п’янi дядька зарiзав», – шмигає носиком. Торкаюся нестриженої голiвки: «Ти їсти хочеш?». «Угу-у. Давно не їв», – захлинається плачем. Синi оченята, як крильця сполоханої пташки: «Тьотю, а чому люди п’ють?».

Я не знаю, що сказати цiй дитинi. I ще тисячам ось таких маленьких i зраджених.

Пляшка спиртного в Українi вже давно має свою цiну. Свої тарифи. Свої мiрки та вимiри. Скалiченi дiти. Понiвеченi долi. Жiнки, що завмирають в очiкуваннi п’яних дебошів. Заплаканi матерi. Голодні сiм’ї. Грабежi, вбивства – ось вона, справжня цiна алкоголю...

Час від часу владні мужі, ніби прокинувшись від сну, волають: шукайте вихід. Тож доведеться засукавши рукава брати «п’яну ситуацію» у власні руки: самотужки гнуздати того здичавілого зеленого звіра, що гуляє селами й містами. Деякі свідомі села того звіра вже давно приборкують … 

Пияків та до плуга

У Гнилиці, що в Підволочиському районі на Тернопільщині, голови сільрад їдуть звідусіль, аби дізнатися, як їхній колега Ілля Стахурський відучив своє село не лише пити горілку, а й гнати самогон на продаж.

Спочатку за такі «утиски» місцеві пияки хотіли в хаті Стахурського вікна бити. Напідпитку грозилися навіть «темну» йому влаштувати. Обзивали поліцаєм, деспотом і гестапівцем. Тепер не обзивають. За десять років звикли до «війта-жандарма». Ще й хваляться, що мають такого надтверезого сільського голову.

Сказати, що в Гнилицях сухий закон, то – неправда. По великих святах, а то й зрідка надвечір’ям по-кумівськи чарчину-другу на душу вживають. І на весілля чи хрестини тихцем самогон женуть. Але пияків у селі немає. Якщо хтось прийме лишок, то, наче злодій, додому попід тинами крадеться. Щоб не побачили добрі люди та голові не донесли. І вдома не бешкетують. Як пожаліється дружина в сільраду – назавтра село каратиме її мужа-пияка суворо.   

«Якось я під сільрадою п’яного надибав: валявся під тином, як свиня, та ще й лаявся на всю округу. Наступного дня покликав його до сільради. Прийшов. Бачу, на мої повчання лише потилицю чухає та дивиться з-під лоба. Острах його не проймає. Дільничний просить: «Голово, я йому 15 діб арешту дам, і не мучтеся з ним», – усміхається Ілля Стахурський, згадуючи ті дні, коли оголосив непримиренну війну пиякам, розуміючи, що такі арешти від пияцтва село не врятують. – Я хоч і знав, що не маю права, та став лякати випивоху штрафом. П’яничка каже, мовляв, грошей немає, а я йому – з пенсії батьків заберу. Урешті домовилися: він ремонтує пліт біля сільради, а я не штрафую ні його, ні старих батьків».

Так перший гнилицький п’яничка-штрафник відремонтував 140 метрів плоту.

Звичайно, зізнається Стахурський, спочатку було важкувато карати сільських п’яниць. Ті всіляко опиралися. Ще й нахвалялися поскаржитися прокурору, районній та обласній владі, самому Президентові України. Рівень інстанції, до якої п’янички збиралися «закласти» голову сільради, залежав від кількості випитого. Та сільський схід одностайно підтримав «самоуправство» Стахурського. На вічі постановили: за погане слово в публічному місці не один день виправних робіт, а три! За пиятику й дебош – цілих п’ять! Особливо таким нововведенням тішилися жінки: нарешті й на п’яних деспотів знайшлася управа. А сільські п’яниці невдовзі зрозуміли: громада – то сила й супроти неї, а особливо розлючених дружин, які згуртувалися, не підеш.

Відтоді пішло-поїхало: бродить п’яничка селом, лається, жінку б’є – трудотерапія йому гарантована. Уже наступного дня штрафники косять бур’ян-траву вздовж дороги, аж гай шелестить. І ніхто не дає похмелитися. А ще прибирають цвинтар, ремонтують громадські та приватні будівлі. На селі роботи вистачає. До п’яниць сільський голова нещадний. «Запрягає» до трудового плуга всіх однаково, не дивлячись, хто п’яний селом «вишиває»: кум, брат, сват… Тут вам не Київ, кумівство не проходить.

Результат десятирічної боротьби з алкоголіками навіч: село, наче писанка. 

У Гнилицях карають не лише алкоголіків і затятих самогонників. Непереливки тут і злодіям. До слова, кари громади злодюжки бояться більше, ніж в’язниці. Вкрав у сусіда мішок пшениці чи відро картоплі: мало того, що гарантовано цілий місяць «виправних» робіт на користь села, доведеться ще й тягати той мішок селом і просити в односельців прощення за скоєне. Кілька таких привселюдних «екзекуцій» над злодюжками – й про крадіжки село забуло.

Самогон у могилу

Священик Ігор Гілецький із села Станків Стрийського району на Львівщині давно зрозумів: лише  недільних проповідей після богослужіння в храмі про тверезий спосіб життя  замало. Та й пияки зазвичай до церкви не ходять. То навіщо жінкам і старим бабусям їх читати? Вони й так усе віддали б, аби та хмільна біда з хат пішла.
Утім, алкоголіки були не єдиною проблемою села. Тут у кожній десятій оселі гнали самогон на продаж. Ще й не просто самогон, а сурогат виготовляли.
«Скільки від того лиха в нас молоді вимерло! Скільки сімей розпалося й дітей сиротами залишилося!» – цей час селяни Станкова й досі згадують із жахом. Алкогольний дурман нерідко вискакував з хат через вікна побитою жінкою й дітьми, що аж заходилися від плачу. Так п’яний тато їх життя «вчили».
Тож отець Ігор засукав рукава сутани й змайстрував… п’ятиметровий Хрест Тверезості. А найвідданіші з вірян брали Хрест Тверезості на плечі – й у похід селом. Біля кожної хати, де торгували демонським зіллям, процесія зупинялася й молилася за її господарів. Селяни щиро просили Бога допомогти їхнім землякам кинути грішну справу.
Спочатку чимало сільського люду ставилося до цього скептично. Та вже за рік кілька «оковитих точок» закрилося. Невдовзі до хресного ходу тверезості долучилися сотні молодих людей і діточок.  Більше того: ті, хто споював односельців, почали складати присягу. Клали руки на Хрест Тверезості й зобов’язувалися більше ніколи не торгувати смертельним зіллям.

Якщо з отця Ігоря колись насміхалися, анекдоти про нього складали, навіть погрожували вбивством, то тепер усі присоромлено мовчать. Бо є результат його благодіянь: із 30 «самогонних хат» (у Станкові 289 дворів) залишилася одна! Жінка, яка має п’ятеро дітей, і досі не закриває точки. Каже, що це її прибуток. Адже чоловік сидить у в’язниці. Але той навіть із-за грат просить благовірну послухати священика й не труїти людей. І селяни щиро біля хати-трутки моляться. Вірять: Бог почує їхні молитви й господиня таки вийде до воріт, щоб покласти руки на Хрест Тверезості.

«Якось до мене підійшла жінка й запитує: «Чи впізнаєте мене, отче? Це ж я, Ольга, ви біля моєї хати молилися, щоб я горілкою не зловживала. Пам’ятаєте, як я плакала тоді, а тепер роботу маю, не п’ю, ніби нове життя зачалося, – розповідає отець Ігор. – Мене така радість охопила! Для мене це стало ще одним свідченням того, що правильно роблю, що є результати. У моєму селі вже 10 колишніх пияків заприсяглися, що не питимуть, і поки що слово тримають».

Аби остаточно прогнати зеленого демона зі свого села, станківчани навіть справили похорони самогону. Як і годиться, в останню путь провели злощасного «зеленого змія» за всіма церковними канонами. Ще й могилу насипали високу. Щоб усі бачили, що з алкоголем у селі не дружать.

«Усе село кидало в цю могилу пляшки з оковитою. Потім іще з тиждень від тієї могили смерділо так, що навіть собаки її обходили», – згадують селяни. Сотні людей на тому похороні дали біля могили клятву: «Визнаю, що алкогольні напої є ворогом людського роду, знищують здоров’я й добробут людини, позбавляють її високої гідності та опускають до рівня тварини».

Цьогоріч у Станкові знову відправили панахиду на високій могилі, де поховали оковиту. Звісно, в селі ще вживають спиртне, але алкоголіків тут уже немає. Сільський священик Ігор Гілецький пильнувати за тверезістю залучає й місцеву владу. І мріє, щоб його Хрест Тверезості обійшов усю Україну. Хай рятує душі ненароджених і живих земляків наших.

З історії

Галичани здавна злісним пиякам самі раду давали. Ось характерні приклади. Ще в 1911 році громада села Пониква постановила: корчмар платитиме за кожного пияка 10 крон. А в Добрівлянах селяни оголосили війну корчмарю, не давали йому і вночі спати. Корчмар викликав на підмогу  чотирьох жандармів, але й це не допомогло. Мусив виїхати з тверезого села.

Галицький Сейм під тиском громадськості ще 1875 року прийняв закон проти пияцтва. Затриманих у громадських місцях пияків карали великим штрафом або арештом до трьох діб. Карали й шинкарів суворо за споювання підлітків, пияків-хроніків і за продаж спиртного поза корчмою. А ось сільська громада Яричева присягнула не вживати горілки та не ходити до корчми за товаром… шість років! Невдовзі на місці корчми постали школа та каплиця. А об’єднав селян місцевий священик отець Кордиба.

Автор: Світлана МАРТИНЕЦЬ

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня