№19, жовтень 2009

«Усе мовчки тут волає»«Усе мовчки тут волає»

Трагедії в Бабиному Яру – 68 років

Бабине літо. Бабин Яр. Кожної осені її найласкавіші дні парадоксальним чином перетинаються з датами київської трагедії. Цього разу – вже 68-річної давнини. Утім, такі криваві сторінки не мають терміну старіння. Й навіть дорослішання.

Адже історія не дорослішає на своїх чорних поворотах – вона деградує. Історія ганьбить себе, доводячи: немає істоти, жорстокішої за людину. На криваві свідомі (!) розправи спроможна виключно вона. Винаходити теорії та мотиви для позбавлення життя – це також її, людини, «особлива» прерогатива.

…Три роки тому, щойно зійшовши з трапа літака в Борисполі, знаменитий Стівен Спілберг попросив відвезти його до Бабиного Яру. Націлившись на майбутнє фільмування величезної біди часів Другої світової, кінематографіст (коріння якого – в Україні) намагався уявити бодай крихту того, що тут відбувалося понад 60 років тому. Розмірковував, слухав якось відсторонено своїх супутників. А потім голлівудський метр із гіркотою посумував, що в центрі яруги – станція підземки.

Тунелі метро нині збайдужіло ріжуть ґрунт на частини. А в 1941 – 1943 роках на клапті землі між Лук’янівкою та Сирцем
 фашисти розстріляли понад 150 тисяч людей. Згідно з різними версіями, цифра коливається. Річ у тім, що сліди злодіянь загарбники, відступаючи, намагалися приховати. Зокрема, змушували полонених спалювати трупи.

Першими молох Яру «заковтнув» 752 душевнохворих із «павловки». Далі – київських євреїв. Їм нацисти наказали зібратися докупи з документами й цінними речами нібито для переселення в безпечні регіони. А далі, упродовж вересня-жовтня, розстріляли десятки безневинних. У Бабиному Яру зустріли смерть матроси Дніпровського загону Пінської військової флотилії, члени ОУН (серед них – поетеса Олена Теліга з чоловіком), цигани й представники інших категорій населення, які, на думку арійських господарів світу, не мали права жити. 

«Усе мовчки тут волає», – писав колись Євтушенко про цю місцину, над якою хіба що чути «шелест диких трав». І так само мовчки, непомітно серед цієї травички виростають рік у рік чергові пам’ятники. Вони ніби нові декорації картини, фільмування якої для Спілберга – останнім часом ледь не справа життя. Хоча, певне, він краще від усіх усвідомлює: кіно, правдивіше за ту жахливу реальність, створити не можна.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

В Україні сподіваються, що восени буде погоджений формат спецтрибуналу щодо РФ Сьогодні, 20 липня

Зеленський подякував Польщі за рішення, яке наблизить передачу F-16 Вчора, 19 липня

Прем'єр Британії обіцяє Зеленському подвоїти зусилля з підтримки України Вчора, 19 липня

CNN: Трамп і Зеленський запланували телефонну розмову на п’ятницю Вчора, 19 липня

Зберігання зброї у воєнний час: що потрібно знати власникам Вчора, 19 липня

Виставкові стенди міжнародних компаній знову будуть присутні на виставках в Україні Вчора, 19 липня

Зеленський застеріг від "мирних перемовин" за спиною України, натякнувши на Орбана 18 липня

ЗМІ дізналися про вміст наступного оборонного пакета Франції для України 18 липня

Урсулу фон дер Ляєн переобрали головою Єврокомісії 18 липня

Литва остаточно виходить з конвенції про касетні боєприпаси 18 липня