№19, жовтень 2009

Вишневий хрущ на автономній гілціВишневий хрущ на автономній гілці

100 років тому, 5 жовтня, народився поет Богдан-Ігор Антонич

На його календарі не було визначеної зими чи осені. Вишня в лютому цвіла у нього так само природно, як того самого лютого квітне японська сакура. Зрештою, це елементарно: сковзнути в часі й на голих гілках побачити майбутню зелень.

Поет Богдан-Ігор Антонич – останній із молодих геніїв, які вчасно покинули цей світ (1909–1937). Йому варто було піти з життя саме 1937-го, щоб не здеформувати війною душу та мозок. І це важливо, бо ж Антонич вважав: «Те, що звуть мистецтвом, творять шал і розум».

Зі звичним контекстом, у якому згадують 1937-й, ця смерть пов’язана опосередкованою випадковістю. Поета вбила навіть не хвороба, а щось підступніше. Банальний фізіологічний збій у роботі організму завжди є наслідком дисгармонізації із середовищем.

Приміром, якою могла бути реакція Антонича на те, що «мистецтво зійшло з височини натхнення на базар низьких амбіцій, на ярмарок снобів та Ваньків»? Фраза-довгожителька…

До речі, критики міжвоєння називали його поезії аполітичними. Один із них навіть розродився абракадаброю в дусі 1930-х: був Антонич політичним – і вже тому був, що відвертав погляди від політборотьби.

Борзописці-невігласи ніби не помічали: його рядки густо приперчені болем патріота. («О, земле, земле батьківська, клятьбо бездольна…», «Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній Батьківщині»). Можна додати й те, що обдарований випускник Львівського університету нерідко теоретизував на тему «поет- громадянин» (залишмо це школярам). Або пригадати сатиричний гротеск «Політик» (про політикана – друга народу).

Утім, Антонич навряд зрадів би, дізнавшись, що його виправдовують за допомогою його власних рядків. Такі рефлексії вказували б на провину, якої він за собою не мав.

А претензії тих критиків свідчили про нерозуміння очевидної речі: «бездольна» земля Антонича – зовсім не та штампована Вітчизна, що існує в уяві мас, а дещо ширше. То – такий собі безмежно просторий і бездонно глибокий Антоничів ареал.

Його політика – думи про мистецтво, що серед «снобів та Ваньків».

Його ідеологія – ототожнювання людського світу й світу природи. Навіть не так: абсолютне, якесь аж надто східне, злиття цих двох світів. Про себе поет писав: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях». Анімаційний образ закидав віршотворця на вершину автономності. Звідти – згори й трохи збоку – крізь листочки недосяжний егоцентрист спостерігав…

За вічними метаморфозами тієї-таки природи, до яких із різною мірою успіху намагаються дорівнятись люди-чоловічки («В ріці дівчата сонце миють»).

За ідентичністю буття «гомо сапієнса» й буття зеленого: «Росте Антонич, і росте трава». Або ось – майже трагічна аналогія з баклажанами:

На грядці їх застала осінь рання,
як ще були зелені, молоді;
тепер крізь скло читають хмар письмо.
Так наші мрії, заміри, бажання
перейдуть часто в дійсність аж тоді,
коли від себе їх відірвемо.

Буття людини та природи – дві паралелі, які перетинаються. Спопеляючий доказ того, за версією Антонича, – кохання: «Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі». І ще:

Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна.
Мудре коло життя довершено.
За смерть сильніше лиш кохання.

Художній інструментарій поета дарує алюзії на живопис Чурльоніса, вірші Рільке, музику Стравинського. А з поляком Владиславом Бронєвським Антонич споріднений за ознакою «культ зелені». У поета Бронєвського є фірмова формула: «Не хочу багато – тебе і зелень». У Антонича – власна «Зелена Євангелія».

Девіз згаданої книжки: «Із всіх явищ найдивніше – явище існування». За доби Антонича ще не всі називали згодом заяложеним поняттям «екзистенціалізм» велике богемне право – плисти за течією, а разом із цим – новомодну філософію. Невідомо, чи відчував Антонич зв’язок своїх літературних дослідів із нею, проте цього альянсу важко не помітити.

ХХ століття час від часу розщедрювалося на унікальний бонус: щоразу втомленому міждержавними чварами людству дозволялося просто жити. Й не зважати на ізми,  термінологічні нагромадження та словоблуддя.

«Усякими програмами, теоріями, ізмами торгують між собою, наче вуличним крамом. Кількість напрямків є така, що при найкращій волі годі їх від себе відрізнити».

Богдан-Ігор Антонич органічно вписався б у наш час, що перекреслив обов’язковість визначати напрями. Для такого ліберального функціонування в мистецтві є свій ізм, однак утримаймось від його озвучення на знак поваги до поета.

Бої Антонича з мертвечиною пустопорожніх термінів спричиняють припущення: він ніби знав свою долю наперед, а тому максимально стискав слова, фаршируючи їх барвами та сонцем. («Хочу ще жити, жити ще!») У відповідь саркастична доля відміряла поетові неповних 28 років, наситивши їх соковитими сутностями. Цей вітальний напій дивним чином зберігається в поетичних рядках. І божественно живить тих, хто перечитує Антонича.

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Сьогодні, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Сьогодні, 28 березня

Чехія виділить кошти на свою ініціативу щодо закупівлі боєприпасів для України Сьогодні, 28 березня

ЄС розблокував пільги для України, Косово йде в Раду Європи, "коаліція бронетехніки": новини дня Сьогодні, 28 березня

ЗМІ: Заява Макрона про відправку військ в Україну розлютила американських посадовців Вчора, 27 березня

Словенія приєднається до ініціативи Чехії із закупівлі снарядів для України Вчора, 27 березня

Естонія готова підтримати прем’єра Нідерландів на посаду генсека НАТО Вчора, 27 березня

Реєстр збитків від агресії РФ визначив дату початку роботи та пріоритетних постраждалих  Вчора, 27 березня

У Польщі заявили, що близькі до угоди з Україною щодо агропродукції Вчора, 27 березня

Глава МЗС Швеції: НАТО має створити більше стратегічних труднощів для Росії Вчора, 27 березня