У вічному полоні мрій

«Ніколи не копіюю реальний світ, а передаю власну візію, зазираючи при тому за межі позатрансцендентні, оглядаючи контури світу божественного, невидимого, як його називав Григорій Сковорода, і, як наслідок, усе створене можна назвати моїм світом». Таким бачиться власний творчий шлях відомій в Україні й за кордоном тернопільській мисткині, члену Національної спілки художників України Ганні ТкаЧик.

Створені нею диптихи і триптихи авторитетний знавець малярства Ігор Герета назвав «своєрідними образотворчими новелами». А письменник Петро Сорока згодом пророче додав, що «колись її роботи стануть предметом пильних аналітичних студій, запальних дискусій і нескінченного зачудування професійних критиків та рядових глядачів». Напевно, той час уже зовсім близько, а можливо, й настав, адже без її робіт тепер не обходяться ні міжнародні виставки «Високий замок», «Львівський осінній салон», ні традиційні всеукраїнські – «Мальовнича Україна», присвячені Тарасу Шевченку. Без полотен Ганни Ткачик важко уявити й жодну  вітчизняну авторитетну експозицію – з графіки чи з живопису, бо вони завше «освіжають» простір завдяки неординарній творчій манері художниці.

– Коли я сідаю за мольберт, то чітко бачу, якою має бути майбутня робота, – розповідає Богдан Ткачик, чоловік художниці й не менш відомий митець. (До слова, творчу династію поповнила донька Соломія, яка вже досягла помітних успіхів.) – А от для Ганни  це необов’язкове, вона  собі вільно імпровізує. Однак це не означає, що не знає, чого прагне, в неї постійно глибинні задуми.

Це вже в її характері:  не любить зайве «світитися», створювати довкола себе метушню. Воліє усамітнитись із книжкою, своїми думками. Її  вразлива душа поступово нагромаджує  «критичну масу» вражень, які в певний момент раптово «вибухають» на полотні. Нерідко навіть цілими серіями. Скажімо, як «Ми»…

– Якось відчула: настав застій, – згадує художниця. –  Потрібні нові яскраві враження, аби його подолати. Вирушила до Києва: може, там на виставках побачу щось, що розбудить думку? Намарно, нічого примітного. Та коли поверталася додому, вразила мене незряча дівчинка, котра їхала з мамою в моєму купе. Наступного дня ми випадково знову зустрілися в Тернопільській філармонії. Дівчинка, з якою жорстоко обійшлася доля, виявилася талановитою піаністкою. І після того один за одним почали народжуватися портрети…

Ті графічні майже фізично примушують відчувати чужий біль. Наступна подібна серія – «Бомжуана», яка спонукає до розмислів над соціальним явищем, котре, на жаль, «прописалося» в нашій реальності. Ганна Ткачик змальовує його емоційно, проте без тіні осуду, дозволяючи розгледіти людей, котрі внаслідок різних обставин опинилися «на дні». Зачіпає, як то кажуть, за живе й новелістичний триптих «Нашого цвіту по всьому світу», який зображає трагізм українських жінок-заробітчанок. Особливе місце в її творчому доробку посідають серії рисунків філософського змісту – «Родина», «Світ вічний», «Байдужість», «Створення світу», «Великодні свята», «Березневе пробудження».

Тему Голодомору мисткиня висвітлила лаконічно й образно:  «Арештовані жорна». Отож на виставці в Києві ця робота була центральною. І ще один штрих до портрета художниці: вона з власної волі безкоштовно ілюструє видання, котрі припадають до душі. Зокрема, художньо оформила двотомник Василя Стуса, твори тернопільських письменників Левка Крупи, Григорія Петрука-Попика, Петра Сороки. До неї часто несуть рукописи своїх спогадів ветерани національно-визвольних змагань.

…У жовтні цього року в Ганни Ткачик ювілей. І, звісно, буде нова персональна виставка. Кажуть, неординарна, бо її відвідувачі «зрозуміють, що нашій державі не 18 років, а щонайменше 20 тисяч!» Власне, це художниця намагається донести до нашої свідомості, заглибившись у своїх розвідках аж у шари палеоліту. Винесла переконання: в усьому, що відбувалося на цій території, присутній український дух!

Тож із роси й води Вам, шановна мисткине!

Автор: Зенон МИХЛИК