№18, вересень 2009
Енергетична складова є важливою ланкою зовнішньої політики будь-якої держави. Для політичної й економічної незалежності в умовах глобалізації ця сфера є особливо важливою. Енергетична безпека залежить від внутрішніх джерел, балансу експорту/імпорту енергії, структури надходження і споживання, геополітичної й внутрішньої стабільності. Актуальність проблеми забезпеченості енергоресурсами доведена міжнародними конфліктами, що розгортаються з приводу енергетичної сировини та їхньої доставки.
У сфері енергетики періоду глобалізації характерними є такі тенденції: розвиток енергетичного бізнесу, посилення націоналізму й інтенсифікація боротьби за ресурси, а також збільшення споживання природного газу, з одного боку, трансформація ролі держави – із другого. Держави поступово втрачають засоби прийняття рішень, стають неспроможними регулювати енергетичні ринки, змушені конкурувати з міжнародними компаніями, не можуть виробляти довгострокову енергетичну політику. Роль держави поступово занепадає, що особливо відчутно в енергетиці. Тенденції глобалізації виявляються в розвитку енергетичного бізнесу, зростанні споживання енергоресурсів, у контролюванні міжнародними компаніями енергетичних ринків, посиленні націоналізму й інтенсифікації боротьби за ресурси. Міжнародні структури (ОПЕК та ін.) формують світові ринки енергоресурсів, керують процесом ціноутворення в енергетичній сфері.
Провідними світовими виробниками енергетичних ресурсів є Близький Схід і Північна Африка (МЕНА). У цих регіонах зосереджено 65% глобальних резервів нафти, із яких видобувається 44% світового обсягу; 45% глобальних запасів газу, видобувається – 25%. На другій позиції Росія, в надрах якої зберігається 6% глобальних запасів нафти (видобувається 9% світового обсягу) і 27% запасів газу (видобувається 20%). Нафтогазові комплекси МЕНА і російська видобувна сфера потребують значних інвестицій на модернізацію: за підрахунками експертів, тільки MEНA до 2030 року потребуватиме близько 1,5 трлн. дол. США.
Зростають обсяги видобутку й споживання природного газу, який, за всіма ознаками, поступово витіснить кам’яне вугілля і 2030 року стане основним енергоносієм. Потенційні запаси природного газу, за оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), дорівнюють приблизно 280 трлн. куб. м, а за оптимістичними підрахунками – 500 трлн. куб. м. У разі використання газу в нинішніх обсягах з деяким припущенням можна гарантувати відсутність дефіциту на найближчі 200 років. Багато це чи мало? У світових масштабах, звичайно, недостатньо. Але в людських – можливо, вистачить на кілька поколінь, поки людство опанує нові енергетичні технології.
Основною опорою європейської стабільності та безпеки є енергетична складова. Енергоспоживання країн ЄС становить 17% світового обсягу, а виробництво первинних енергоресурсів – 9%. Країни ЄС імпортують у середньому 50% необхідних енергоресурсів. А деякі навіть більше, як, приміром, Німеччина – 61,4% і Австрія – 64,7%. ЄС увозить 85% нафти, 40% природного газу, 35% вугілля. Що вражає в енергетичній політиці ЄС? Передусім залежність від імпорту енергоресурсів. За підрахунками, до 2020 року залежність ЄС від імпорту нафти зросте до 90%, газу – до 65% і вугілля – до 65%. До 2030 року споживання газу може збільшитися майже наполовину – до понад 700 млрд. куб. м. Нині європейські країни забезпечують свої потреби в газі з власних ресурсів на 37%, певну частку його додають Норвегія й Алжир. Левову частку газу ЄС отримує з російських джерел – 29%, що й пояснює визначену європейську політику щодо Росії.
Привертає увагу відсутність уніфікованої енергетичної політики країн європростору у досить складному питанні, яке потребує не тільки узгодження, а й вироблення стратегії на перспективу. Вражає залежність країн ЄС від енергетичних ресурсів переважно однієї країни (Росії) і неквапливість у пошуках альтернативних джерел енергоносіїв. Зазначені чинники формують негативну кон’юнктуру європейського енергетичного ринку, призводять до непоправних перекосів в енергетичній політиці кожної окремої держави, що вносить дисбаланс у спільну енергетичну політику Європейського Союзу.
Формування енергетичної політики ЄС
Зазначимо, що енергетично залежними є переважна більшість країн Євросоюзу. Серед них лише Чеська Республіка й Республіка Польща можуть похвалитися певними запасами вугілля, Данія – газом і нафтою, Велика Британія – нафтою і частково газом і Нідерланди – газом.
Процес формування спільної енергетичної політики ЄС триває вже кілька десятиліть. Перші кроки в наближенні до уніфікованої енергетичної політики європейського простору здійснено після Другої світової війни, коли за пропозицією французького урядовця Жана Моне, озвученої міністром закордонних справ Франції Робером Шуманом, 9 травня 1950 року було оприлюднено на той час досить сміливий план: підпорядкувати франко-німецьке вугільне та сталеливарне виробництво спільному Вищому органові в рамках організації, відкритої для участі всіх європейських країн. Й у 1952 році Європейська спільнота вугілля і сталі почала діяти. Це був перший крок до об’єднаної енергетичної політики, до якого у 1957 році долучилися Європейська спільнота з атомної енергії та Європейська економічна спільнота. Тільки у 80-х роках минулого століття європейські країни спромоглися об’єднати зусилля у сфері енергетичної політики, прийнявши важливий документ – Єдиний європейський акт. Чому енергетичне питання посилилося з 80-х років? Ймовірно, тому, що світ переживав чергову економічну кризу, а в міжнародних відносинах з’явилися ознаки майбутніх глибоких змін, пов’язаних із завершенням холодної війни і колапсом біполярної системи відносин, початок якого було покладено перебудовою в СРСР.
У 1994 році підписано Договір до Енергетичної хартії і Протокол із питань енергетичної ефективності та відповідних екологічних аспектів. У Брюсселі створено Секретаріат Енергетичної хартії. Членами хартії нині є понад 50 країн, а роль спостерігачів виконують переважно країни–власники енергоресурсів – Алжир, Бахрейн, Венесуела, Канада, Катар, Кувейт, Марокко, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, США, Туніс. Створення Енергетичної хартії стало найважливішим кроком до вироблення уніфікованої енергетичної політики. Основні завдання у сфері енергетичної політики на найближчу перспективу були викладені у Білій книзі ЄС (1995 рік), де йшлося про створення внутрішнього енергоринку, забезпечення енергопостачання, розв’язання питань екологічних наслідків енергетики тощо.
З набуттям чинності Договору до Енергетичної хартії 1998 року країни європростору почали впроваджувати засади спільної політики в галузі енергетики, закріплені в Правилах поведінки: захист і заохочення інвестицій, вільна торгівля енергоматеріалами, свобода енергетичного транзиту, зменшення негативних екологічних наслідків. Сутність цих правил полягає в необхідності здійснення всіма державами (і донорами, і реципієнтами) відкритої, незаангажованої енергетичної політики. Саме ці положення викликають супротив Російської Федерації.
З початком нового тисячоліття в європейських країнах спостерігається поступове усвідомлення важливості проблем, пов’язаних з енергетикою, намагання виробити спільну уніфіковану політику в цій сфері й прийняти відповідні положення Зеленої книги, де викладені основні завдання на найближчу перспективу. Серед завдань Зеленої книги 2002 року: розвиток внутрішнього ринку газу й електрики; перегляд практики зберігання запасів нафти і газу; підвищення прозорості постачання енергоносіїв; забезпечення безпеки енергетичної мережі; диверсифікація джерел енергії та боротьба з потеплінням клімату; розробка плану дій з підвищення ефективності споживання енергії; прийняття Дорожньої карти ширшого використання відновлюваних енергоресурсів; схвалення стратегічного Плану енергетичних технологій; координація зовнішньої політики ЄС у галузі енергетики; розробка стратегічного Огляду енергетики ЄС (2007 рік); установлення нових пріоритетів розвитку інфраструктури енергопостачання; укладення Енергетичної угоди з Росією, угод щодо транзиту та загальної пан’європейської угоди; пошук механізму розв’язання надзвичайних ситуацій у галузі енергопостачання.
Інші документи ЄС в галузі енергетики: «Директива ЄС стосовно заходів щодо безпеки постачання природного газу» (2004 рік); «Євростратегія сталої, конкурентоспроможної і стабільної енергетики» (2006 рік), «Енергетична політика для Європи» (2007 рік), Дорожня карта відновлюваної енергетики, низка альтернативних проектів, переважно пов’язаних з Чорноморсько-Каспійським регіоном; газовий проект «Набукко» і нафтовий – Одеса–Броди–Ґданськ – доповнили й поглибили договірно-правову базу в енергетичній сфері. У майбутньому (до 2030 року) передбачається розробити механізм забезпечення ЄС енергоресурсами і, врешті-решт, реалізувати Договір до Енергетичної хартії, забезпечивши колективну енергобезпеку.
Сучасна енергетична політика ЄС
Щоб збалансувати енергетичний ринок, європейські країни шукають альтернативні джерела енергоносіїв. За міжнародним досвідом, необхідно мати щонайменше три джерела постачання енергоносіїв приблизно одного обсягу (по одній третині всього об’єму). З цією метою розробляються регіональні проекти через реалізацію програми ТАСІС. З метою мінімізувати газову залежність від Росії запропоновано альтернативний проект газопроводу «Набукко», яким газ транспортуватиметься з Ірану й Азербайджану через Туреччину й Балкани до Західної Європи. Передбачається, що з 2011 року трубопроводом довжиною 3600 км перекачуватиметься 30 млрд. куб. м газу на рік. Інший проект – «Білий потік», запропонований у 2005 році Україною, передбачає постачання газу з азербайджанських покладів «Шах-Деніз» через Грузію по дну Чорного моря – через Україну до Європи. Цей проект обговорювали на Віденському газовому форумі (травень 2007 року), конференції з питань енергобезпеки у Вільнюсі (жовтень 2007 року). «Білий потік» має стати основним енергетичним проектом
ГУАМ. Газовий проект «Бурштин» (Amber) як альтернативу «Північному потоку» (Nord Stream) запропонували країни Балтії й Польщі. Передбачається також розглянути можливість побудови Транскаспійського газопроводу тощо. Водночас зазначимо, що прокладання газопроводів по дну морів і океанів є досить витратною справою і до того ж небезпечною з точки зору можливих екологічних наслідків.
Питання побудови нових трубопроводів постало не випадково: до цього кроку європейську спільноту змусила політика російського керівництва, яке в енергопостачанні віднайшло засіб тиску на країни, що намагаються здійснювати незалежну зовнішню політику. Росія періодично вдається до енергетичних війн, яких за 15–16 років спостерігалося понад 35. Найпоказовіший приклад: 8–11 січня 2006 року було перервано постачання російського газу до п’яти країн–членів Євросоюзу. У грудні 2006 року Грузії підвищили ціну на газ. Наближена до згаданої ситуація склалася і наприкінці 2008 року.
Чи домоглася Росія такою політикою бажаного результату? Слід наголосити, що від цієї політики постраждали і країни реципієнти, і сама Росія. У результаті Азербайджан у важкі часи енергетичного голоду надавав Грузії 1,3 млн. куб. м газу на добу. Спостерігаючи за російською політикою, Вірменія посилила європейський і американський вектори зовнішньої політики. Активізувала свою позицію й Україна, шукаючи альтернативні варіанти енергопостачання (переговори з Туркменистаном, Узбекистаном, Казахстаном). Використання енергоресурсів як засобу тиску на держави було розглянуто на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи у Страсбурзі (січень 2007 року), де прийняли відповідну резолюцію: «Загроза використання енергопостачань як інструменту політичного тиску». Реакцією на політику Москви стало надання Міжнародним валютним фондом Грузії й Україні стабілізаційних фондів (жовтень–листопад 2008 року). Підписання нової угоди про співробітництво між ЄС і Росією, що планувалося на листопад 2008-го, європейські структури відклали на невизначений час. З метою прискорення пошуку альтернативних енергоносіїв Рада Європи прийняла План дій на 2007–2009 роки «Енергетична політика для Європи» (березень 2007 року), в якій чітко зазначено: Росія, підписавши у 1994 році Енергетичну хартію, тим самим узяла на себе конкретні зобов’язання, які має виконувати. Але Росія знову відмовилася ратифікувати згаданий документ, вимагаючи його доопрацювання (саміт Росія–ЄС, травень 2009 року).
Щоб закріпитися на європейському ринку, Росія активізувала проектування газопроводів, надавши перевагу спільному проекту Росії і ФРН «Північний потік». Північнобалтійський трубопровід довжиною 1128 м морем в обхід України й Польщі має постачати газ першою ниткою з 2011 року і другою – з 2013-го. Побудова його коштуватиме вдвічі дорожче, ніж по суші. У морі багато старої зброї, не розміновано мінних полів. Інтенсивне судноплавство. Проти спорудження газопроводу виступають країни Балтії та Польща, оскільки це рішення приймалося без відповідних консультацій з ними. Інший проект «Блакитний потік» (Blue Stream), за яким трубопровід також прокладають в обхід України, має різні варіанти – від Прикаспію до Туреччини і від болгарського Бургаса до Егейського моря. У цьому проекті можна було б розглянути варіанти використання українських портів. Вузьким місцем його є проходження турецьких проток Чорного моря. «Південний потік» (South Stream) запланованою потужністю до 30 млрд. куб. м газу на рік – дітище російських та італійських компаній – проект газопроводу по дну Чорного моря з Новоросійська до болгарського порту Варна. 50% акцій належить «Газпрому» і 50% – італійській фірмі ЕНІ. Країни-транзитери – Румунія, Угорщина і Словенія – уже дали згоду на побудову газопроводу. Погодилася й Сербія. Росії вдалося домовитися з Туреччиною про прокладання газопроводу по чорноморському дну цієї країни.
Познайомившись з усіма європейськими газовими проектами РФ, можна дійти висновку: у разі реалізації їхня потужність не перевищить транзитної кількості газу, що йде територією України до Європи. Тому російське керівництво й запропонувало компаньйонам підвищити обсяги транспортування газу «Блакитним» і «Південним» потоками вдвічі. Постає запитання: а чи спроможна Росія реалізувати задумане?
Енергетична безпека України
Серед принципів енергобезпеки України визначено такі:
· Підвищення ефективності використання паливно-енергоресурсів (ПЕР).
· Нормалізація забезпечення населення та народного господарства енергоресурсами.
· Удосконалення цінової та тарифної політики в галузі використання ПЕР.
· Поглиблення ринкових відносин виробник-споживач.
· Удосконалення системи управління ПЕР.
· Залучення власних та іноземних інвестицій у ПЕР.
· Розвиток власної паливно-енергетичної бази: ядерне паливо, машинобудівний комплекс, що забезпечує технікою вітчизняного виробництва.
· Розробка та реалізація планів кооперації НТ потенціалу України за кордоном.
· Пошук нових джерел енергії (зокрема, переробка вторинних ресурсів).
· Підвищення екологічної безпеки виробництва.
· Формування нового світогляду населення щодо енергозбереження й використання.
· Диверсифікація джерел надходження енергоносіїв та зниження енергетичної залежності від імпорту палива.
· Європейська політика сусідства – реалізація Плану дій (2003).
Основними джерелами електроенергії в Україні є: теплоелектростанції – 57,9%, атомні електростанції – 26,2% (частка у споживанні становить 51%), гідроелектростанції – 9,7%, блок-станції та інші джерела – 6,2%. Серед електростанцій найпотужніші: Вуглегірська – 3600 МВт, Запорізька – 3600 МВт, Криворізька – 2820 МВт, Бурштинська, Зміївська, Ладижинська, Трипільська. Найбільші атомні електростанції: Запорізька – 6000 МВт, Південноукраїнська – 3000 МВт, Рівненська – 2835 МВт, Хмельницька – 2000 МВт.
Україна має потужні газо-нафтотранспортні та електричні мережі, поєднані з мережами ЄС і СНД, що дає їй змогу брати участь у формуванні європейської енергетичної політики та спільного енергоринку, відігравати важливу роль у співпраці в енергетиці ЄС–СНД. До того ж Україна має розвинену інфраструктуру газового комплексу. Плюс до цього потужності діючих газосховищ дають можливість створити стратегічний резерв природного газу та його використання у надзвичайних ситуаціях. Нагадаємо: газотранспортна система України складається з 36,6 тис. км газопроводів, 783 компресорних станцій, 13 підземних сховищ газу місткістю понад 32,0 млрд. куб. м та об’єктів інфраструктури1. Місткість українських підземних сховищ газу в Європі становить 20%, це більше, ніж частка Німеччини (11%) та Франції (7%), і удвічі більше, ніж спільна частка країн 2004 і 2007 років розширення ЄС. Для порівняння: Німеччина має 43 газосховища об’ємом 18,9 млрд. куб. м [1].
Окрім переваг необхідно зазначити й недоліки в енергетичній сфері. Найнебезпечнішими з них є висока затратність української економіки. Україна не вміє заощаджувати енергію і витрачає 0,89 кг умовного палива на отримання 1 долара США, далеко випереджаючи навіть Туреччину – 0,26, Польщу – 0,34, Китай – 0,34, Білорусь – 0,50 і Росію – 0,84, не згадуємо вже розвинені країни. На перших позиціях наша країна і за рівнем споживання електроенергії: 3789 кВт-год/люд. [2]. Позитиву не додає політична нестабільність, поширена корупція тощо.
Серед загроз енергобезпеці України виокремимо: 1) відсутність стратегії розвитку ПЕК; 2) надмірну енергоємність економіки, неефективність використання ПЕК; 3) неефективність політики енергозбереження; 4) надмірну залежність від зовнішніх монопольних постачань; 5) невідповідність цінової та тарифної політики; 6) високий рівень зношеності основних виробничих фондів; 7) платіжну кризу і фінансовий стан підприємств ПЕК; 8) непослідовність ринкових перетворень, нерозвиненість ринку, інфраструктури ПЕК; 9) відсутність належних державних резервів паливно-енергетичних ресурсів; 10) тіньовий перерозподіл прав власності, тінізація обігу фінансових і матеріально-технічних ресурсів у ПЕК.
Джерела
1. Від безпеки національної енергетичної компанії до енергетичної безпеки держави. – К., НІПМБ. – 2004. – С. 31.
2. Нові погляди на нафтовий шлях з Азії до Європи. Матеріали «круглого столу». 17 травня 2004 р. – К., НІПМБ. – 2002. – 64 с.
Автор: Людмила Чекаленко
Архів журналу Віче
№12 | |
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата |
Уряд Франції йде у відставку
Прем'єр Вірменії заявив про точку неповернення у відносинах з ОДКБ
Блінкен обіцяє, що $50 млрд від ЄС та США надійдуть у найближчі тижні
Спікер Джонсон не ставитиме на голосування запит Байдена про $24 млрд для Києва
Генсек НАТО: 2% ВВП на оборону вже недостатньо, незалежно від "фактора Трампа"
В одній із країн Бенілюксу висловилися проти вступу України в НАТО
Данія надасть 6 млн євро на відновлення енергетичної інфраструктури України
Сибіга розкрив деталі запиту України на ППО: стоятимуть на 19 об’єктах для захисту "ядерки"
Україна і США уклали меморандум про допомогу енергосистемі на $825 млн
Україна офіційно відмовляється від гарантій, що є замінниками членства в НАТО – заява МЗС