Чому судді помиляються «іменем України»?

Розповісти про особливості чинної судової системи редакція журналу «Віче» попросила народного депутата України, заступника голови Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимира СТРЕТОВИЧА:

– Будь-яка система ефективна лише тоді, коли вона контрольована й підлягає регулюванню. За роки незалежності ми, на свій сором, вибудували доволі закриту, корпоратизовану судову систему. І хоча це тільки одна складова загальнодержавної системи влади, достукатися до неї, вказати на помилки дуже й дуже складно. Вважаю, рішення про довічне призначення суддів, ухвалене 1996 року, було помилкою.

Як відомо, з ладу може вийти навіть найдосконаліша автоматика, і якщо система герметична й не піддається лагодженню, її викидають. Оскільки від роботи судової системи залежать долі людей, слід обов’язково мати механізми втручання в її діяльність, усунення недоліків. Нині всі питання щодо суддів вирішують самі судді, а це призводить до кругової поруки. Кожен гадає, що на цьому місці завтра може опинитися він, тому й покривають одне одного: як кажуть у народі, рука руку миє, шахрай шахрая криє. Тож якщо не поставимо суди під контроль громади, можемо взагалі втратити судову систему як складовий елемент влади.

Я часто апелюю до самих суддів (там є доволі багато принципових, порядних людей): якщо ви не наведете ладу в своєму середовищі, то просто загинете в тому багні. Ви страждаєте через тих, хто нечесний на руку, хто затягує справи, відкладаючи їх під різними приводами в довгу шухляду. Це тактика хабарника, що ставить клієнта в умови, коли той змушений дати хабара.

Друга не менш важлива проблема полягає в тому, що суди фактично приватизовані політичними партіями. Завжди точиться запекла боротьба, якого суддю на яку посаду призначити, бо кожна політична сила воліє мати своїх служителів Феміди. Відтак судді не можуть бути об’єктивні, адже в кожного з них є роботодавець в особі політичного вождя, котрий запропонував його кандидатуру на посаду. Ось тоді й виникають запитання: а він чий, а він за кого? Це неприпустимо в правовій державі, тому слід бити на сполох в усі дзвони.

Судову реформу мають готувати не судді самі для себе, а політики, громада. Я на цьому наполягав упродовж 10 років. Однак конструктивні ідеї завжди наражаються на впертий спротив суддівського товариства. Наприклад, пропонувалося відновити, як було колись, триланкову систему: перша інстанція, апеляційна інстанція й повторна касація. А в нас досі діють чотири рівні судової влади, тому часто трапляється так, що «іменем України» ухвалюється два рішення на користь однієї сторони, а два – на користь іншої. Яке ж рішення чинне? Роблячи з держави повію, судді підривають авторитет влади загалом. Цілком логічно: якщо рішення судів першої й другої інстанцій збігаються, вищі суди мають право приймати до розгляду таку справу лише у виняткових випадках. Якщо ж касаційна інстанція скасувала рішення, суддів, котрі приймали його, слід відправляти у відставку.

За радянської системи, хоч ми її й лаємо, скасоване рішення завжди ставало предметом розгляду дисциплінарних комісій. Якщо протягом року накопичувалося кілька таких рішень, суддЗ  вказували на двері й казали: «Ви не можете чинити правосуддя, бо помиляєтесь іменем держави». А держава тоді була монстром, що не прощав помилок. Нині ж за ухвалення неправомірного рішення суддю можуть лише насварити на черговій нараді. Ба більше, відомий випадок, коли членом кваліфікаційної комісії обрали суддю Апеляційного суду м. Києва, в якого за плечима два десятки несправедливих рішень, скасованих вищими судами. Однак Партія регіонів відстояла цю кандидатуру, керуючись, очевидно, партійними інтересами. Ось тут справедливість і закінчується. Пропорційне виборче законодавство насправді зіграло злий жарт із судовою системою: тепер у ній панують хаос і вакханалія.

Майбутня судова реформа має поставити за мету три основні завдання. По-перше, запровадити прозорий механізм призначення суддів, що звільнить їх від залежності, по-друге, усунути можливість політичного тиску на суди й, по-третє, поставити Феміду під контроль громадськості. Я свого часу пропонував законодавчо закріпити норму, відповідно до якої судді щороку мають підтверджувати свою легітимність. Наприклад, зібралися представники районної громади, впливових громадських організацій і проголосували: цей суддя гідний працювати, а той – ні. Якщо на таких зборах суддя отримає вотум недовіри, то це має бути підставою для висновку кваліфікаційної комісії: «Вибачте, пане суддя, але народ вам не довіряє, бо ви приймаєте неправомірні рішення». Усе це треба виписувати в законах. Однак судовою реформою сьогодні, на жаль, ніхто не займається, бо на кону більша ставка – крісло Президента.

Записав Юрій МиколаЇв.