Вік – 20. Ім’я – «Червона рута»

Вересень 1989-го розколов буття української пісні на «до» й «після». Перший фестиваль «Червона рута» в Чернівцях для вітчизняної музики та України важив не менше, ніж перебудова для Союзу й світу. Хай ця паралель і здається гримасою-гіперболою.

Як душі озвучили людей

Того року багато хто усвідомив, що свободу можна ковтати не лише через соломинку. Фестиваль української сучасної пісні та популярної музики народився «наперекір» – це, з одного боку. З другого – цілком органічно.

Наприкінці 1980-х крихка мрія про розкріпачення слів, які причаїлися в глибині горла, а разом із цим – про пробудження пісні перетворилася на вперту мару. Спокуса критики сягала позначки кипіння. А культура – незмінна проекція суспільних перемін – готувалася до вибуху на новому витку.

Після загибелі Володимира Івасюка нашу пісню надійно приспали. Лише зрідка, коли правителі вимагали чогось лубочно-шароварного, вона слугувала застільною приправою.

Фестиваль «Червона рута», якому чинили опір на найвищих поверхах влади, змінив стан речей. Саме тоді в Чернівцях, на батьківщині Івасюка, шароварщині поставили залізобетонний заслін. До того ж популярна, рок- та бардівська пісня зазвучала своєю мовою: виконавців  зовсім не спантеличила умова організаторів щодо обов’язкової української.

А головне, багато оригінальних співаків повиходили з підпілля й заявили про себе. До речі, серед нинішніх, часто вже «заматерілих» зірок, майже не знайдеться того, хто не пройшов горнила «рутянських» конкурсів. Запущений у життя з періодичністю раз на два роки, фестиваль озброївся благородною місією: регулярно відкривати імена.

Із двадцятирічної відстані трохи заздриш власній юності й усім нам, хто дихав в унісон із першою «Червоною рутою». У тому світі без супермаркетів, мобільних та Інтернету існувало щось незрівнянно істотніше. І річ аж ніяк не у властивій геть усім ідеалізації власної молодості. Та сама мрія про розкріпачення слів, яка зашкалювала за примарні перебудовні обрії, дарувала бажання співати на повен голос. Співали не так люди, як їхні душі.

Контрасти животворні

У ті далекі осінні дні на чернівецькі лотки якимось дивом потрапили банани (нагадаємо, події відбувалися за доби тотального дефіциту). Заморські фрукти завезли зеленими, тож фестивальний люд прикрасив ними готельні підвіконня. Замість добрив – заклинання: «Най дозрівають!».

Ті, хто виходив на фестивальні майданчики, різнилися ступенем творчої зрілості. Вони, як ті банани, чекали на суворий вирок журі: «Най дозрівають!». Однак із численної виконавської пропозиції, скомпонованої відбірними конкурсами по областях, таки було, з кого вибирати.

У тодішньому інтерв’ю член журі музикознавець Анатолій Калениченко нарікав на порівняно слабкий рівень поп-музикантів, на зародковість української співаної поезії, що зробила лише перший крок до поєднання авторського начала з національними засадами, та ще чимало на що. Однак саме тій «Руті» завдячуємо яскравими переможцями, серед яких Марійка Бурмака, Андрій Миколайчук, «Сестричка Віка», «Брати Гадюкіни», Андрій Панчишин, Василь Жданкін... Перший фестиваль потребував від конкурсантів небанальності (!). Нагадаємо, що Ірина Білик, якій не відмовиш в артистизмі й екстравагантності та яка натомість у 1989-му «пролетіла» над усіма призами, згодом викристалізувалася в сценічну примадонну. 

Життя, замішане на контрастах, провокує появу особистостей і хітів. (У цьому сенсі українцям пощастило: контрастів їм, мабуть, ніколи не бракуватиме.) Тло, на якому квітнула перша «Червона рута», було щиро збагачене абсурдом і благодатне для новацій. 

«Нагорі» фестивалю боялися, як чуми. Однак більшість організаторів та учасників прибули на Буковину за путівками обкомів комсомолу. На запитання фестивального вісника про засновників форуму художній керівник дирекції «Червоної рути» Тарас Мельник відповідав: «Тільки ЦК ЛКСМУ по-справжньому ним (фестивалем. – Авт.) займається».  До слова, вісник «Червона рута» (в його збірній редакції працювала й автор цих рядків) виходив під гаслом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Хмари над містом розганяв карпатський мольфар Михайло Нечай, запрошений тим-таки самим ЦК комсомолу!

Справжні ж хмари найчастіше з’являлися в образі міліціонерів, які шматували заборонені жовто-блакитні прапори та били кийками дівчат у блакитних спідницях і жовтих блузках. Траплялися й хмари невидимі. Це вони в присмерковому лісопарку під час бардівських змагань підступно «вирубали» світло: тодішня авторська пісня, помножена на громадянську позицію, жахала стражів системи відвертістю. Тому цей конкурс і запхали подалі від народних мас. Але маси сунули й сунули в чорні хащі безкраїм караваном.

Так само далеко від центру подій поселили закордонних гостей, переважно   діаспорських. Комфортний як на той час готель-інтурист на околиці майже унеможливив спілкування з іноземцями, котрого вони так прагнули і яке в СРСР було неписаним табу.

Доба метаморфоз

Із 1991 року передислокована на східний та центральний ґрунт уже незалежної України, «Червона рута» щосили підтримувала статус першовідкривача вітчизняних пісенних талантів, але поступово зів’яла. Останні, київські, фестивалі ледь чутно зойкнули – немов знову з якогось підпілля.

Двадцять років мало для історії, але достатньо для того, щоб нівелювати правдиві цінності або довести країну до ручки. Зрештою, залишаються запитання, більшість яких не має відповідей. 

На кшталт такого: що сталося з Батьківщиною та нами?

Чому доля поімпровізувала (часто жорстоко) з деякими найвиразнішими талантами? Що чекало б на Віку Врадій («Сестричка Віка») тут, в Україні, якби вона не шукала щастя у Штатах? Що змусило Василя Жданкіна сховатися від соціуму в монастирі? Чому смерть передчасно забрала Тризубого Стаса?..

Чому останніми роками виконавці дедалі частіше співають російською? Не бачать майбутнього в рідних широтах?

Чому бардів замінив блатний чужорідний шансон, а рок-гурти безликі та схожі один на одного, наче клони? Попса… Про неї ліпше промовчати. (Культура – проекція суспільних перемін.)

Урешті, що сталося з тією крихкою мрією про розкріпачення слів та пробудження пісні? З усіма іншими мріями? Їх заялозили, затріпали, спорожніли?

Для українців, які за два десятиліття не втекли у ситі цивілізовані країни, земля – ні, не перевернулася, – але захиталася під ногами.

…Реанімувати «Червону руту», повернувши її до Чернівців, – резонний задум. Цього вересня його втілюють подвижники, котрі стояли біля витоків фестивалю. Як ті мушкетери 20 років по тому, вони вдивляються в сивини колег і влаштовують похід за молодістю. Спостерігають за юними ровесниками першої «Рути», які вже самотужки спроможні розкрутити щось таке своє. Можливо, й грандіозне.  

Звісно, та бунтівна «Червона рута» не повториться ніколи. Зате буде інша. І може, навіть знайдеться для неї переконлива єднальна ідея. Як у того, першого фестивалю, що оповитий флером ностальгії.

---

Із фестивального вісника «Червона рута» (1989 р.)

…«Ми забули рідну мову», – лунає зі сцени, і почувши, ми киваємо схвально: так, так, актуально, важливо, гостро!

«Мову батьківську забули», – звучить за кілька пісень, і ми ще раз радіємо душею. Але коли ця фраза в тому чи іншому варіанті повторюється вдесяте, раптом приходить думка, що мові було б значно приємніше, щоби не товклася в ступі її проблема, а лунали просто гарні пісні з просто гарними словами, – і тим би вона поліпшувалась.

Бо десь ніби загубилися грані між болем за проблему та кон’юнктурністю, бажанням, аби звучала мова, і бажанням «прозвучати» самому на її фоні». 

…«Учора вночі закінчилося змагання в жанрі поп-музики. Як сказав заступник директора фестивалю з інформації Кирило Стеценко, міф про неспроможність української естради розвіяно».

***

…«Не сподобалося комусь, що Петриненко на відкритті не ту пісню заспівав. От і заборонили йому виступати на заключному концерті. На недавньому засіданні дискусійного клубу вже підписувалися учасники й гості під протестом проти цього демократичного акту часів застою».

***

…«На фестивалі акредитована кореспондент радіо «Свобода» Марта Зілик, відома слухачам під псевдонімом Наталка Мартенко…
– Пані Марто, вашу радіостанцію називають підривною. Чи не збираєтеся підірвати наш фестиваль?
– Невже я маю вигляд підривної бомби?»

Автор: Ольга КЛЕЙМЕНОВА