До Європи – «латиноамериканським шляхом»?

Десятиліття тому ми застерігали, що до Європи нам ніколи не дійти «латиноамериканським шляхом» [4]. Хоча і в Європі — ринок, і в Латинській Америці — теж ринок, та й українську економіку також визнали ринковою. Але є критерії ООН спеціально для латиноамериканських бідних країн: у них половина й більше всіх споживчих витрат населення спрямовується на купівлю продуктів харчування. Якщо виходити з цих критеріїв, то 40—50% населення України в 2005 році жило за латиноамериканською межею бідності: 43,6% респондентів однозначно не вистачало можливості купувати найнеобхідніші продукти, а ще 17,3% опитуваних сумнівалися, вистачало чи ні.  Вистачало повністю лише 37,5% населення, а ще 1,6% опитуваних це питання взагалі не цікавило — їм нічого не бракувало. Над цією проблемою нашому правлячому класу варто було б задуматись, бо таке різке розшарування населення і є характерною ознакою «латиноамериканського шляху».

Бюрократичний корпоративізм

Саме різке соціальне розшарування населення і є, на нашу думку, основним «цивілізаційним розламом» та свідченням того, що один із найбільших експериментів останнього століття — курс на радикальний перехід України й інших держав СНД до ринкової моделі економіки — фактично провалився як через відсутність верховенства права й розгул корупції, так і через погано проведену приватизацію ще в перші роки незалежності.

Ми ще в 1996 році застерігали: або Україна піде шляхом інноваційного економічного розвитку, або залишиться під свавільною владою. Наш прогноз на  перспективу був невтішний: «Нині Україні, на превеликий жаль, загрожує саме другий шлях бюрократичної інтеграції, який, самоочевидно, не сприятиме нашому входженню до європейського співтовариства» [5]. До першого шляху ми просто ще не визріли.

Чи означає це, що ми зайшли в глухий кут бюрократичного капіталізму, з якого немає виходу? Історичний досвід доводить, що бюрократичний капіталізм в умовах периферійних і напівпериферійних країн може бути як творчим, так і паразитичним. Наприклад, у нових індустріальних країнах Східної Азії у 60—90-х роках минулого століття йшлося про перший варіант, а в Росії або Україні — може йтися радше про другий. Але це вже оцінки з позиції досвіду дня сьогоднішнього. Хоча ще в середині 1990-х років ми наголошували (і це підтвердилося), що «збереження бюрократично-корпоративних структур, як би це не суперечило ліберально-ринковій  риториці, є необхідною умовою, що гарантує спадкоємність курсу на реформи» [6].

Це тоді було головним. Перший етап становлення пострадянського бюрократичного корпоративізму був пов’язаний із інтенсивним розвитком торговельного капіталу переважно у сфері міждержавного обміну — імпорт сировини, металу, продуктів хімічної промисловості. Водночас особисті зв’язки в колишньому апараті влади заміняли неіснуючі механізми гарантування кредитів і контрактів. Другий етап супроводжувався інтенсивним використанням номенклатурним капіталом інститутів прихованого фінансування, «ренти влади» для отримання інформації, ліцензій і привілейованих умов діяльності. Третій етап позначився зростанням рівня організації капіталу: відбулися процеси утворення й концентрації фінансово-промислових груп. Їхнє завдання — мобілізація капіталу й успішна конкуренція з капіталом розвинених країн. Урешті-решт домінуючою політичною лінією стала боротьба організованого капіталу за вигідну для нього інфраструктуру ринку й винятковий доступ до інститутів влади, які забезпечують зниження витрат під час ділових операцій. Саме на цьому етапі бюрократичний капітал розділився на групи з протилежними інтересами. Став наростати розрив між великим організованим бюрократичним капіталом, з одного боку, і дрібним та середнім капіталом — з другого. Економічні конфлікти перейшли у фазу політичної боротьби, розпочалася кампанія навколо порушення прав і свобод громадян у ході президентських виборів 2004 року, що й вилилося в «помаранчеві» події у великих містах України.

Але загалом під час усіх трьох етапів відбувалися трансформаційні процеси з подолання радянського минулого. Хоча й не такі якісні, як очікувалося, насамперед через інерцію старої економічної структури, непослідовність влади, її схильність до реставраційних моделей, панування корупційного типу управління на користь близького до влади «політичного бізнесу». Врешті-решт, завдання циклу трансформації себе вичерпали, приріст ВВП за рахунок перезавантаження здебільшого старих виробничих фондів вивів Україну в лідери серед пострадянських країн. На порядку денному постали завдання утвердження нових практик — економічних, політичних і духовних. З’явилися сподівання, що українське суспільство  нарешті подолає спадщину так званої радянської цивілізації й свідомо стане на шлях нового цивілізаційного вибору — європейського. За експертними оцінками, «помаранчева революція» за характером була проєвропейською й спрямованою не проти Росії, а — радянської спадщини.

Криза довіри

Слід визнати прямо й недвозначно: з поставленими завданнями Україна не впоралася. Колотнеча між трьома владними гілками довела неефективність державної влади й підірвала довіру громадян до політиків. Держава виявилася безсилою гарантувати людям головне — безпеку й справедливість. За результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова у квітні 2009 року, від 75,8% до 85,8% опитаних вважали себе незахищеними від стихійних лих, терористичних актів, воєнної агресії, техногенних катастроф, спроб відчуження власності, епідемічних захворювань. Особливу стурбованість викликає те, що, оцінюючи внутрішні й зовнішні загрози безпеці України, половина (50,6%) опитаних вважали, що головна загроза походить від… влади! Рівень такої загрози вони оцінювали вище, ніж рівень загроз, які, на їхню думку, походять від НАТО (30,9%), США (27,6%), Росії (21,4%). Ще один вражаючий показник: такий внутрішній чинник, як протистояння між регіонами, на переконання громадян, так само небезпечний для країни, як і міжнародний тероризм (35,6% і 36,7%  відповідно).

Особливо непокоїть негативна динаміка у ставленні до влади: порівняно з жовтнем 2006 року частка громадян, які вбачали головну загрозу для України в «рідній» владі, збільшилася на 10,6%. Водночас кількість тих, хто «боїться» НАТО, зменшилася на 6%, а США — на 9,2%. Баланс позитивних і негативних відповідей стосовно Росії після воєнного конфлікту на Кавказі в серпні 2008 року дещо погіршився: на 3,4% зросла частка опитаних, що сприймають великого сусіда як загрозу Україні, тоді як практично не змінилася частка тих, хто дотримується протилежної думки.  Привертає увагу й те, що бачення громадянами найкращої моделі забезпечення національної безпеки України, як і раніше, істотно відрізняється від офіційного державного. Лише 13% вважали, що Україна «має стати членом НАТО», що на 3,2% менше, ніж у 2006 році. На 8,2% зросла частка прихильників приєднання до оборонного союзу за участю Росії та країн СНД. Спостерігалася чітка тенденція до зменшення кількості прихильників позаблокової політики чи політики нейтралітету. Кількість тих, хто бачить Україну позаблоковою державою, зменшилася за останні три роки майже на 10%.

Дистанціювання громадян від влади непокоїть, але не дивує. За умов нинішньої фінансово-економічної кризи людей турбує насамперед реальна політика. Люди почали розуміти, що гратися з антикризовими законами так, як наші політики досі гралися з передвиборними програмами,  неприпустимо.

У суспільстві складалося певне розуміння, що нинішня фінансово-економічна криза є явищем світовим і природа її загалом зрозуміла. У США та Західній Європі вона розпочалася з проблем у фінансовому секторі. Банківські активи на 50–80% були сформовані  цінними паперами, що знецінилися. Уряд США спробував такі активи викупити, витративши на це понад 400 млрд. доларів, а потім зрозумів, що ресурсів катастрофічно бракує, застосував рефінансування і вдався до націоналізації фінансових установ. З фінансового сектору криза на Заході перейшла в реальний: підприємства перестали отримувати ресурси, адже банки спрямували вільні кошти на латання дірок у власних балансах.

В Україні ситуація розвивалася за принципово іншим сценарієм. Іще в жовтні 2008 року банківська система була більш-менш у задовільному стані. Її активи сягали 755 млрд. гривень, при цьому частка активів у цінних паперах була вкрай незначною. У нас криза розпочалася не так з фінансового, як з реального сектору. Різке зниження попиту на експортовану сировину спровокувало зменшення обсягів  промислового виробництва й формування дефіциту поточного платіжного балансу. Як наслідок — гривня почала девальвувати. За таких умов погіршилося фінансове становище підприємств, виникли проблеми з обслуговуванням боргів перед банками. Падіння курсу гривні до долара США підірвало платіжну спроможність фізичних осіб, яким ставало дедалі важче повертати кредити. Ресурсні кондиції банківської системи погіршувалися: фінансові установи не кредитували реального сектору. Підприємства отримували менше ресурсів, менше виробляли продукції, менше експортували, їхні доходи знижувалися. А найголовніше — була втрачена довіра вкладників до банків і гривні. За цих умов, як заявив директор Інституту економіки і прогнозування НАН України В. Геєць на урядовому «круглому столі» 28 квітня 2009 року, «будь-які антикризові заходи уряду приречені на невдачу, оскільки в суспільстві превалює тотальна недовіра до державних інститутів, які виявилися нездатними ефективно виконувати свої функції» [1]. 

Для такої недовіри були підстави. Формування капіталу за умов штучно обмеженої конкуренції на основі суперконцентрації, поглинання й вертикальної інтеграції бізнес-груп призвело врешті-решт до двох головних  наслідків.

По-перше, могутні бізнес-групи виявилися вкрай нестійкими до змін зовнішнього середовища. По-друге, такий бізнес може успішно функціонувати лише в олігархічному форматі злиття з владою. А це означає, що вся українська політика, незалежно від формату коаліцій, націлена на захист інтересів надпотужних бізнес-груп.

Крах лібералізму?

На думку відомого економіста В. Черняка,  «ця криза є крахом лібералізму в тому вигляді, як він існував раніше, і також світової фінансової системи — в тому вигляді, як вона існувала досі. Уже останні років 10—15 було очевидно, і багато економістів про це писали, що треба щось робити — далі так бути не може. Ця грандіозна світова фінансова мильна булька, в якій тільки на 20% покриті матеріальним продуктом усі ці гроші, цінні папери, акції, облігації… Фактично відбувся грандіозний відрив цієї маси фіктивного капіталу, який жив за своїми законами. Тут не виконали своєї ролі Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Я сказав би так: державні регулятори провалили свою роботу, а тепер ті люди, які провалили, і говорять про безпрецедентність кризи» [12].

Отже, немає чого дивуватися, коли тотальна недовіра суспільства до дій влади призводить до відсутності ефективної взаємодії держави й недержавного сектору. Проблема тут не лише в недовірі до внутрішньої політики Української держави — йдеться про недовіру до всієї моделі відносин, що ґрунтується на ліберальному економічному фундаменталізмі. І не лише в нашій державі, а й у міжнародному масштабі. На підтвердження цієї тези академік В. Геєць наводив такий приклад: нещодавно у Франції провели цікаве дослідження, об’єктом якого стали 133 держави, за винятком «великої двадцятки» (G-20). Результати засвідчили, що «лише 20 країн змогли за останні 50 років скоротити своє відставання від G-20. Решта 113  не змогли просунутися. Більше того, 43 країни, тобто мало не половина, мають виключно формальну державну атрибутику, потрапивши в цілковиту залежність від транснаціональних і регіональних корпоративних кланів». Академік вважає, що Україна перебуває нині серед цих 113 відстаючих і опинилася перед більш ніж очевидною загрозою потрапити до кола 43 квазісуверенних держав саме через недовіру громадян до державних інститутів. Дефіцит суспільної довіри, на думку вченого, не дає змоги бодай частково вивести з «тіньового» обігу щонайменше 40% ВВП (близько 400 млрд. грн.), а також повернути на банківські рахунки заощадження громадян (від 30 до 60 млрд. дол.), яких сьогодні так потребує економіка.

Такі результати «лібералізації» економіки в її латиноамериканському варіанті  боляче вдарили по добробуту народу. Як ми вже зазначали, частка витрат на харчування в загальних споживчих витратах є індикатором економічного розвитку й добробуту.  Нині 46-мільйонна Україна посідає останнє місце серед 10 країн Східної Європи за рівнем витрат на ведення домашнього господарства. У бюджеті української сім’ї понад 50% витрат іде на продукти харчування, тоді як, наприклад, словенці витрачають на харчування лише 17% своїх видатків. Для порівняння: поляки витрачають на харчування близько 30% коштів домашнього бюджету, 20% — на транспорт, а 10% — на оплату комунальних послуг. У 2008 році журнал «Forbes» склав рейтинг найвитратніших статей населення світу, згідно з яким частка витрат на харчі в сімейному бюджеті жителів Ефіопії в 9 разів перевищує цей показник у США: 55% проти 6%. України в цьому рейтингу немає, але, згідно з даними Держкомстату, витрати на продукти харчування становлять 51,4% сімейного бюджету українців. Ці цифри говорять самі за себе: згідно з європейськими нормами забезпеченими можна вважати громадян, котрі  витрачають на продукти харчування менш як 20% свого місячного бюджету. Якщо ж цей показник перевищує 30%, вже можна говорити про матеріальну неспроможність людини.

Нам не хотілося б драматизувати ситуацію. Створювати враження безнадійності. Для успішного розвитку України є низка позитивних передумов. Насамперед привертає увагу факт, що навіть за нинішніх кризових умов вона посідає 68-ме місце в шерегу благополучних країн світу за двома вагомими показниками. Перший – економічна конкурентоспроможність, другий – якість умов проживання. Серед країн СНД тут найліпше місце (56-те) посів Казахстан (у першій графі — 40-ве місце, а у другій — 74-те). На 57-му місці опинилася Росія (34 і 82 відповідно); Україна посіла 68-ме місце (45 і 91); Білорусь — 78-ме (70 і 81); Узбекистан — 80-те, а Молдова – 83-тє.

Звернімо увагу: щоб стати «заможною» чи навіть «процвітаючою», зовсім немає потреби бути «великою державою». Згідно з цим рейтингом, найбільш процвітаючою державою світу визнано Австралію (у першій графі — 6, а в другій — 10). Другу й третю позиції розділили Австрія (9-те і 8-ме місця) та Фінляндія (12-те і 5-те місця). До десятки кращих увійшли Німеччина, Сінгапур і США (4—6-та позиції), а далі Швейцарія, Гонконг, Данія й Нова Зеландія (7—10-та позиції). Перше місце в категорії країн з найбільш конкурентоспроможною економікою посів Сінгапур, а з найліпшими умовами для життя — Норвегія. У цьому рейтингу, який охоплював 104 країни світу, останнє місце посіли Ємен, Замбія та Малі.

Отже, середина списку як у світовому масштабі, так і серед країн СНД — це ще не свідчення цілковитого занепаду й безперспективності. Проблема в іншому — разючій несправедливості в перерозподілі доходів серед населення. За оцінкою координатора ООН в Україні Френсіса О’Доннелла, в нашій державі 28% населення живе за межею бідності. Однак, на думку експерта, слід зважати й на те, що в Україні модель бідності різко відрізняється від поширених світових. Парадокс полягає в тому, що «в Україні бідність існує за умов розвиненої промисловості, висококваліфікованої робочої сили й відносно низького рівня безробіття» (доповідь було зроблено ще до кризи, 16 квітня 2008 року). Найважливіша теза доповіді: «Для України бідність є достатньо новим явищем, причиною якого є перерозподіл ресурсів під час історичних змін у країні на шляху до ринкової економіки» [3].

Бідність

Проблема не обмежується наявністю тих, хто живе за межею бідності. Згідно з даними Держкомстату, опублікованими в жовтні 2007 року, 84,5% громадян України вважали себе бідними. На думку директора Інституту демографії і соціальних досліджень Елли Лібанової, така суб’єктивна бідність є небезпечнішою, ніж об’єктивна, підтверджена офіційними даними. Лібанова вважає, що провина цілковито лежить на політичній та економічній еліті, яка «всіляко демонструє свій добробут, не розуміючи, що її поведінка провокує, тисне на мозок середньої людини. Що я маю на увазі? Україна посідає в Європі третє місце з кінця з ВВП на душу населення, але при цьому за кількістю продажів дорогих автомобілів ми в першій європейській п’ятірці» [8]. Найближчими роками, судячи з усього, проблема майнової нерівності загостриться: за умов наростання інфляції й зростання безробіття найбідніші верстви населення змушені будуть «проїдати» понад 70% доходів.

Основою суспільства й гарантом стабільності традиційно вважається середній клас. В Україні, на жаль, «середняків» украй мало — близько 10—15%. Для порівняння: у США цей показник коливається від 60 до 65%.  У Росії, згідно з оцінкою експертів, кількість тих, хто належить до середнього класу, збільшилася до 30%. Найбідніші 10% населення Росії отримують доходи в 17 разів менші, ніж 10% найбагатших. За даними ООН, в заможних Балтійських державах — Естонії й Литві — різниця в доходах становить 10 разів. Найбільший показник соціального розшарування суспільства в Бразилії: «верхівка» має доходи в 58 разів більші, ніж бідняки, в Аргентині — у 35 разів.

Низка країн шляхом державного регулювання дотримується принципу «соціально відповідальної держави», не допускаючи різкого соціального розшарування. Найнижчий поріг демонструє Японія: найбагатші жителі країни мають доходи лише в 4,5 разу більші, ніж найбідніші. Низький соціальний поріг і в Скандинавських країнах: малозабезпечені шведи й норвежці в 6 разів бідніші за багатіїв. У Білорусі, де нажити багатство досить складно, різниця в доходах сягає 5–6 разів. В Україні, де офіційно встановити суму доходів багатіїв практично неможливо («тіньова» економіка ніяк не легалізується), офіційна різниця в доходах становить 9 разів, хоча експерти припускають, що  реальна цифра сягає латиноамериканського рівня. Принаймні, за оцінками Світового банку, у 2005 році доходи 10% найбільш забезпеченого населення України перевищували доходи 10% найменш забезпеченого у понад 47 разів. Що відбувалося наступними роками, невідомо. Точно можна сказати одне: розшарування суспільства лише збільшується. 

За даними Інституту соціології НАН України, «характерною рисою системи установок українського населення у наш час є «підозрілість» стосовно бізнесу… Українці — за державний контроль над диференціацією доходів. Близько двох третин громадян України вважають, що держава має контролювати процес розшарування населення за рівнем доходів і вживати заходів з метою скорочення різниці доходів людей» [9]. 

Настрої українського населення цілком зрозумілі, адже середня тривалість життя в Україні на 11 років нижча, ніж у країнах Європи. На думку міністра охорони здоров’я В. Князевича, така ситуація склалася насамперед через умови праці чоловіків, які зайняті в галузях з високим рівнем травматизму (зокрема, в металургійній, хімічній промисловості), а також поширеність шкідливих звичок — тютюнопаління й  надмірного вживання алкоголю. Хоча бюджетні витрати на охорону здоров’я щорічно зростають (5,4 млрд. грн. в 2001 р. і 21,1 млрд. грн. — у 2007-му), кількість смертей від інфарктів, інсультів, захворювань шлунка й туберкульозу зростає. Крім того, вчетверо більше українців, ніж мешканців країн Європи, помирають від нещасних випадків, отруєнь і різноманітних травм. Більша частина з них припадає на дорожньо-транспортні пригоди й виробничі каліцтва.

Не дивно, що серед європейців українці найменш задоволені своїм життям: таких у 2008 році виявилося всього 29% (для порівняння: в Росії цей показник вищий — 43%). Але загалом рівень вдоволеності населення окремими сторонами життя у своїх країнах є досить схожим: лише 16% росіян і 11% жителів України задоволені станом економіки (в Європі подібні настрої в Португалії та Болгарії); 26% в Росії і 22% в Україні задоволені системою освіти; і лише 17% в Росії та 8% в Україні – тим, як працює система охорони здоров’я. Це найнижчі показники в Європі. Як зауважує директор соціологічної служби Центру імені Разумкова А. Биченко, слід брати до уваги чинник поступовості в житті європейців: «Коли людина говорить про вдоволеність, вона з чимось порівнює. Найчастіше з тим, що вже було. В Європі ситуація за 20 років помітно поліпшилася. У пострадянських державах у багатьох сферах ситуація погіршилася» [11].

Зокрема, погіршується демографічна ситуація в Україні й унаслідок масової трудової міграції. Офіційна кількість тих, хто виїхав за кордон, всього 50 тисяч осіб, адже емігрантами вважають лише тих, хто офіційно заявив про бажання виїхати й виписався в паспортному столі. Реальна цифра трудових мігрантів достеменно невідома. За словами завідувача відділу міграційних досліджень Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України О. Позняка, «за експертними оцінками, з країни виїжджає від 2 до 3 мільйонів трудових мігрантів» [11]. На думку Френсіса О’Доннела, «в наступні 25 років Україна може зазнати демографічної катастрофи, порівнянної з Голодомором». За цей час населення скоротиться на 25%. Звичайно, вина України за  зміну клімату не найтяжча — вона посідає лише 18-те місце серед 30 країн з найбільшою кількістю шкідливих викидів у атмосферу. Але бідою України є те, вважає експерт ООН Рукен Такеш Калікусу, що значна частина її населення (46,8%) перебуває на межі бідності, а 14,7% українців проживають в умовах крайніх злиднів [7].

Згадані процеси спричинили кризу довіри до влади. Більше того, призвели до очевидної десакралізації влади. Її вже не сприймають як вічну й всемогутню. Складається враження, що єдиною турботою влади є утримання ситуації до майбутніх президентських виборів і врятування олігархічного бізнесу. Реальні дії влади, які допускають замороження зростання зарплат, видачі депозитів, підвищення комунальних платежів, сприймаються суспільством насторожено.

Джерела

1. Антикризисным мерам правительства пророчат провал из-за недоверия народа. — http://rus.newsru.ua/ ukraine/02may2009/geecz_print.html

2. Волошин О. Государство только начинается (о взглядах Ф.Фукуямы) // Эксперт. Украина. — 2006. – 23—29 октября. — С.64—69.

3. За чертой бедности живут почти 30% украинцев. Скоро их станет больше. — http://www.rus.newsru.ua/ finance/16 apr2008/za_chertoy_print.html

4. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. —  С. 521.

5. Там само. — С. 529.

6. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе… — С. 367.

7. ООН: за 25 лет население Украины может сократиться на 25%. — http://www.rus.newsru.ua/ukraine/ 27nov2007/global_print.html  

8. Социальная пропасть в Украине растет. — http:// www.rus.newsru.ua/financt/06may2008/v_9_raz_print.html 

9. Соціологія і суспільство. «Круглий стіл» соціологів і журналістів на тему презентації проектів «Соціологія — це не лише рейтинг». — http://www.festival.nas.gov.ua/ 2007/Measures/Pages/3010.aspx

10. Украина заняла последнее место по расходам на домашнее хозяйство. — http://www.rus.newsru.ua/ finance/01may2009/vytrat-print.html 

11. Украинцы вымирают. Причины: болезни, экология и ДТП. — http://www/rus.newsru.ua/ukraine/ 08apr2008/nazia_minus_print.html 

12. Черняк В. Бі-Бі-Сі: «Криза — то шанс на оновлення». — http://www.bbc.co.uk/ukrainian/indepth/story/ 2009/01/printable/09...

Автор: Василь ТКАЧЕНКО