№15, серпень 2009

Специфіка висвітлення пам’яток архітектури та містобудування історичних міст у «Зводі пам’яток історії та культури України»

Багатотомне енциклопедичне видання «Звід пам’яток історії та культури України» – запланований на державному рівні своєрідний 28-томний серіал літопису історичного досвіду попередніх поколінь через нерухомі пам’ятки історії, археології, архітектури та містобудування й монументального мистецтва.

Базовою організаційною структурою підготовки «Зводу» було визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАНУ. 2006 року цей підрозділ переформовано на Центр Зводу пам’яток історії та культури України.

Робота над багатотомним виданням вже в 1980-х роках піднесла на якісно новий рівень проблему вивчення, охорони й використання історико-культурної спадщини. Практика підготовки коротких довідок і нарисів про населені пункти до томів «Зводу» виявила низку невирішених у науковому плані питань. Головними з них є визначення єдиних і науково обґрунтованих критеріїв віднесення міст і сіл до пам’яток історії та культури й характеру змісту написання довідок і нарисів про населені пункти1.

Сучасний процес підготовки томів «Зводу пам’яток історії та культури України» триває в усіх областях, місті Севастополі, Автономній Республіці Крим і спрямований на комплексне дослідження й охорону матеріального довкілля в цілому. Адже «Звід» – праця багатопрофільна. Він охоплює всі нерухомі пам’ятки археології, історії, архітектури, містобудування та монументального мистецтва й дає комплексне уявлення про них. Саме в комплексності представлених матеріалів полягає цінність «Зводу»2.

Істотною особливістю «Зводу пам’яток історії та культури України» є те, що до нього можуть бути занесені не лише вже визначені пам’ятки за відповідними категоріями національного чи місцевого значення, а й так звані щойно виявлені об’єкти культурної спадщини, які відповідно до п. 2. ст. 14 Закону «Про охорону культурної спадщини» до вирішення питання занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток України підлягають охороні згідно з вимогами зазначеного закону як цінні об’єкти культурної спадщини3. Адже вони найперше потребують охорони. На жаль, відомо, що за час формування й випуску перших двох книг тому «Київ» деякі щойно виявлені об’єкти культурної спадщини, занесені до Зводу, припинили своє існування. Хоча Звід первісно мав набрати повноважень офіційного державного документа, в якому вміщено об’єкти культурної спадщини, котрі вже перебувають або повинні перебувати під охороною держави.

За сучасним термінологічним визначенням, історичні міста пов’язані з охороною історико-культурної спадщини, оскільки вони уособлюють цінності, притаманні традиційним міським цивілізаціям, і зберегли впродовж віків неповторне обличчя, традиційну планувальну структуру, відповідне культурне, історичне й архітектурне середовище4.

Поняття «історичне місто» вперше з’явилося в ухваленій 1987 року Міжнародною радою з питань пам’яток і визначних місць (IKOMOS) Вашингтонській Міжнародній хартії про охорону історичних міст5. Вона доповнює Венеціанську Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам’яток і визначних місць, прийняту 1964 року.

На терені колишнього Радянського Союзу рух за охорону стародавніх населених місць тісно пов’язаний із розвитком масової індустріальної забудови та її агресивним вторгненням в історичне середовище. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років у рамках тематики науково-дослідних інститутів України (КиївНДПІ містобудування та КиївНДІТІАМ) був покладений початок передпроектним і методичним розробкам, спрямованим на збереження цінної спадщини минулого в нерухомих пам’ятках і спадковість у містобудівному розвитку.

У 1968 році Держбуд УРСР затвердив список 300 стародавніх міст, селищ і сіл, що мають історико-архітектурну, археологічну, історичну цінності. 1978-го ухвалено Закон Української РСР про охорону і використання пам’яток історії та культури, де було виділено як вид пам’ятки містобудування, підкреслено необхідність встановлення меж охоронних зон, зон регулювання забудови й охоронного ландшафту. Безпосередньо в Києві згідно з рішенням Київського міськвиконкому № 920 від 16.07.1979 р. були визначені й затверджені ці межі. Співробітники КиївНДІТІАМ розробили й поділили на категорії перелік населених місць із цінною історико-культурною спадщиною. У ньому виділено чотири категорії цінності населеного пункту, де бралися до уваги ступінь збереженості та комплексності архітектурно-містобудівної й історико-культурної спадщини; історична значущість (роль) населеного пункту; категорія охорони (тоді загальнодержавного, тепер національного чи місцевого значення) розміщених на його території пам’яток, їх унікальність; наявність цінних історичних і природних ландшафтів.

До першої категорії виключно цінних увійшли населені місця, де збереглися первинні містобудівні композиції, схеми просторової організації; історичне планування, монументальні споруди як просторові й функціональні домінанти, цінна житлова забудова. Було виявлено 50 населених місць, які мають райони, що відповідають статусу заповідників і заповідних місць.

Узагалі, було запропоновано 39 міст означеної категорії. Серед них особливо виділено шість: Київ, Львів, Одеса, Луцьк, Харків, Чернігів. Звісно, столиці України в цьому переліку немає рівних.

Друга категорія – населені місця, де збереглись основні особливості первинної містобудівної композиції та просторової організації території, характер історичного планування, частина раніш існуючих монументальних споруд громадського призначення, окремі комплекси історичної житлової забудови. 91 населений пункт цієї категорії потребує встановлення в межах історичного центру суворого режиму регулювання, визначення заповідних територій або охоронних зон.

Третя категорія – 323 населені місця, котрі мають частково збережену первинну містобудівну композицію з фрагментарним історичним плануванням і забудовою, поодинокі історичні монументальні споруди.

Четверта категорія – 930 населених пунктів з поодинокими пам’ятками історії та культури, окремими фрагментами історичного середовища.

За попередніми підрахунками, на території України є близько 1400 населених місць із цінною історико-культурною спадщиною. У тому числі 657 міст і селищ, 211 поселень, які в минулому мали статус міста або містечка, 743 села з архітектурними, археологічними, парковими й історико-культурними комплексами6.

На жаль, змістовно та прискіпливо складений фахівцями означений перелік населених місць, де враховувалися здобутки всіх історичних епох, їх соціального, політичного, культурного і територіального розвитку, залишився незатвердженим відповідними державними структурами і не має юридичної сили при розв’язанні проблем, пов’язаних зі збереженням історичного середовища й характерного вигляду старовинних населених місць.

За уточненими даними, нині в Україні налічується 1399 міст і селищ та понад 8 тисяч сіл із цінною історико-архітектурною спадщиною. Її фонд у цих населених пунктах, за підрахунками фахівців, перевищує 70 тисяч об’єктів. Особливо зваженого підходу, звичайно, вимагають сьогодні історичні міста України. Процеси їхнього розвитку, реконструкції, забудови, інвестиційна діяльність в історичних ареалах мають ґрунтуватися на засадах збереження й оптимального використання об’єктів нерухомої культурної спадщини, охорони історико-архітектурного середовища7.

У період становлення української державності та відродження нації, коли Україна має ввійти до спільноти європейських країн, особливої уваги набуває справа цивілізованого, шанобливого ставлення до історичних міст та архітектурної й містобудівної спадщини, осередками якої вони є. Йдеться про охорону та збереження традиційного характеру середовища як «чітко локалізованого в структурі міста або селища матеріального простору, який сформований просто неба реально існуючими спорудами, зеленими масивами, малими архітектурними формами тощо. І якщо об’єкт фігурує в якості пам’ятки містобудування, то прагнучи дотримуватись міжнародних стандартів, треба в першу чергу професійно аналізувати саме простір»8.

Вихід у світ перших двох книг тому «Київ» «Зводу пам’яток історії та культури України» наочно ілюструє образну пріоритетність об’єктів архітектури й містобудування як осереддя культурної спадщини безпосередньо в нерухомих пам’ятках, що з часом набуває відповідної цінності «з антропологічного, археологічного чи художнього поглядів і зберігає свою автентичність»9.

Об’єкти культурної спадщини згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» за видами поділяються на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, науки і техніки, садово-паркового мистецтва й ландшафтні. Хоча і об’єкти науки та техніки, і садово-паркового мистецтва, і ландшафтні фактично є елементами архітектурної та містобудівної спадщини в цілому, тобто визначають традиційний характер середовища. Як правило, вони зосереджені в населених місцях або на прилеглій до них території. Звичайно, можуть існувати й осібно. Найчастіше це стосується пам’яток археології та архітектури.

Загрозою для самобутності історичних міст завжди було втручання нової забудови в історичне середовище. У наш час існує небезпека того, що зростаюча універсальність методів будівництва й архітектурних форм здатна призвести до створення одноманітного оточення в усьому світі. Збереження історичного або традиційного середовища в такому разі може стати видатним внеском у справу охорони культурних і соціальних цінностей країни й таким чином одночасно сприяти збагаченню світової культурної спадщини в галузі архітектурного та містобудівного мистецтва10.

Не випадково в Законі України «Про охорону культурної спадщини» виділено спеціальний розділ VІ «Захист традиційного характеру середовища та об’єктів культурної спадщини», ст. 32 якого зобов’язує встановити в історичних населених місцях зони охорони пам’яток, охоронні зони регулювання забудови, зони охоронного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі й режими зон охорони пам’яток визначаються науково-проектною містобудівною документацією та затверджуються центральними органами виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини11. Нещодавно вперше запроваджено Державні будівельні норми України (ДБН Б.2.2-2-2008) «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження науково-проектної документації щодо визначення меж та режимів використання зон охорони пам’яток архітектури та містобудування», чинні з 1 січня 2009 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. № 878 затверджено Список історичних населених місць України (міста та селища міського типу). Він налічує 401 населений пункт із цінною історико-культурною спадщиною12.

Наразі існуючі видання про пам’ятки архітектури й містобудування, зокрема, чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» (1983–1986 рр.), включають лише пам’ятки місцевого й національного значення13. Так само складено й Довідник Державного реєстру національного культурного надбання «Пам’ятки архітектури і містобудування України» (подарункове видання 2000 року). Щоправда, в останньому вже присутні загальні відомості про архітектурно-містобудівну спадщину кожної області та міст Києва й Севастополя. Наприклад, про Київ сказано, що найціннішими в ньому є пам’ятки епохи Київської Русі, доби Гетьманщини (українське Відродження і бароко), часів класицизму й історизму. Архітектурна спадщина радянського періоду визначається найпрестижнішими урядовими будівлями.

Невипадково саме книгами про Київ як зразкове історичне місто – столицю держави Україна – розпочато видання «Зводу». Том «Київ» складається з двох книжок: перша – у трьох частинах, друга – Київський некрополь. Дві частини першої вже побачили світ, третя, підготовлена до друку, чекає фінансового забезпечення в редакції «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана.   

У Києві на державному обліку налічується 675 пам’яток, з яких 390 – загальнодержавного, тобто національного значення. Два комплекси – собор Св. Софії з прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська Лавра занесені ЮНЕСКО до Списку всесвітньої спадщини. За матеріалами «Зводу» в Києві вже нині відомо понад тисячу нововиявлених архітектурних і містобудівних об’єктів культурної спадщини. Після відповідних досліджень їх слід узяти на державний облік як пам’ятки архітектури й містобудування.

На базі комплексів історико-архітектурної спадщини в місті створено чотири заповідники та два музеї: Національний заповідник «Софія Київська», Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ», Державний історико-меморіальний заповідник «Лук’янівське кладовище», Музей народної архітектури та побуту України і музей «Київська фортеця». Вочевидь, архітектурна й містобудівна спадщина столиці нашої держави охоплює широкий хронологічний діапазон пам’яток ХІ–ХХ століть14.

Фактично «Звід пам’яток історії та культури України» виступає як своєрідна розширена наочна комплексна програма з виконання Закону України «Про охорону культурної спадщини». Однак відсутність державного фінансування видань «Зводу» практично унеможливлює нині виявлення, збереження й охорону архітектурної та містобудівної спадщини історичного міста. Водночас пам’ятки архітектури й містобудування – це матеріалізована пам’ять кожного народу. Вони повсякденно оточують людину і в комплексі з природним ландшафтом формують духовну культуру нації. Ці матеріальні структури крізь віки несуть інформацію про соціально зумовлену поведінку людей та їхнє уявлення про навколишній світ, а також про події, що відбувалися в минулому й відбуваються у сьогоденні. Ця інформація пов’язує різні покоління, різні епохи, вона становить важливу частину колективної пам’яті етносу і має бути зафіксована на сторінках багатотомного енциклопедичного видання, яким є «Звід пам’яток історії та культури України».

До речі, Указу Президента України «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України» від 11.12.2000 року № 1328/2000 ніхто не відміняв. А відповідно до нього Кабінет Міністрів України має «забезпечити підготовку і випуск до 2010 року багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України» за участю Національної академії наук України (головним призначено Інститут історії України НАНУ. – Авт.), Міністерства культури і мистецтв України, Міністерства освіти і науки України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України (тепер Міністерство регіонального розвитку та будівництва України. – Авт.), Державного комітету архівів України».


Джерела

1 Горбик В. О., Кот С. І. До питання про висвітлення історичних міст і сіл у «Зводі пам’яток історії та культури» // Дослідження історії малих та середніх міст України в контексті дальшого розвитку історичного краєзнавства. – Чернігів, 1990. – С. 53–62.

2 Горбик В. Багатотомний «Звід пам’яток історії та культури України» – наукова база складання Державного реєстру нерухомих об’єктів історико-культурної спадщини // Пам’яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. Наук. вид. – К., 2007. – С. 98.

3 Закон України «Про охорону культурної спадщини». Офіційне видання. Парламентське видавництво за станом на 15 березня 2005 року. – К., 2005.

4 Верменич Я. В. Історичне місто, термін // Енциклопедія історії України. – Т. 3, Е-Й. – К., 2005. – С. 573–574.

5 Охорона культурної спадщини. Збірник міжнародних документів. – К., 2002. – С. 75–77.

6 Трегубова Т. А., Водзинский Е. Е. Изучение и учет исторических населенных мест Украины // Строительство и архитектура. – 1990. – № 10. – С. 8–9.

7 Вечерський В. Актуальні проблеми нормативного й організаційного забезпечення збереження архітектурної та містобудівної спадщини України // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. Зб. наук. праць з мистецтвознавства, архітектурознавства і культурології. – Вип. І. – К., 2004. – С. 47–64.

8 Тимофієнко В. Висвітлення містобудівної спадщини у Зводі пам’яток та забудова Пушкінської вулиці в Одесі. // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. Зб. наук. праць з мистецтвознавства, архітектурознавства та культурології. Вип. II. – К., 2005. – С. 271–294.

9 Закон України «Про охорону культурної спадщини». Офіційне видання. Парламентське видавництво за станом на 15 березня 2005 року. – К., 2005.

10 Рекомендація із збереження і сучасної ролі історичних ансамблів (1976 р.) // Охорона культурної спадщини. Збірник міжнародних документів. – К., 2002. – С. 44.

11 Закон України «Про охорону культурної спадщини». Офіційне видання. Парламентське видавництво за станом на 15 березня 2005 року. – К., 2005. – ст. 32, п. 1, 2.

12 Постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 142. – http://www.heritage.com.ua/reestry/index.php?id=77

13 Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Ил. справ.-каталог. В 4-х томах. – К., 1983–1986.

14 Пам’ятки архітектури та містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання; За ред. А. П. Мардера та В. В. Вечерського. – К., 2000. – С. 4.

Автор: Раїса Бондаренко

Останні новини

Прем'єр Словаччини сказав Шмигалю про холодне ставлення до вступу України у НАТО, але не в ЄС Сьогодні, 07 жовтня

Нідерланди виділять 400 млн євро на розробку безпілотників для України Сьогодні, 07 жовтня

Фіцо каже, що ніколи не погодиться на членство України в НАТО Сьогодні, 07 жовтня

Президент Естонії закликав Захід знести стіну обмежень навколо України Сьогодні, 07 жовтня

Байден відмовляє Ізраїль від ударів по нафтових об’єктах Ірану 05 жовтня

"Торгова війна" ЄС і Китаю, Молдову лякають путчем, рішення ЄС про сосиски: новини дня 05 жовтня

Литва визнала Корпус вартових ісламської революції терористами і закликала ЄС брати приклад 04 жовтня

Оборонний бюджет Польщі на 2025 рік буде рекордним 04 жовтня

Фіцо мріє про "нормальні відносини з РФ" після війни в Україні 03 жовтня

Україна отримала систему Patriot від Румунії 03 жовтня