передплата Українською | In English

№15, серпень 2009

Про трьох слуг Українського народу

Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса видано двотомну працю Миколи Михальченка та Віктора Андрущенка «Україна розділена в собі: від Леонідії до Вікторії». Ця книга, як зазначають автори, не є «науковим документальним дослідженням» [с. 9]. Це – досвід політичної філософії.

Завдяки текстам Миколи Бердяєва, Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі, Самюеля Гантінґтона й інших авторів усталився дискурс й особлива стилістика політичної філософії. Це, зазвичай, історіософія з ухилом у геополітологію. Михальченко й Андрущенко уникають цього класичного канону. Вони звертають погляд на відносно короткий відтинок історії – другу половину ХХ століття, а докладно аналізують лише вісімнадцять років незалежності України. Не вдаються й до піднесеного риторичного форте, яке притаманне метафізичним розмислам. А в просторі споглядають винятково українські терени. Однак їм вдалося поєднати своєрідний мікрополітичний аналіз і політико-філософські узагальнення.

Ця книга про трьох українських Президентів. Уже відійшли в минуле марксистські дискусії про статус особистості в історії. Зазираючи в бібліотеку початку минулого століття, може здатися, що списи, зламані марксистами довкола цієї проблеми, від древка до наконечника геть схоластичні. Але це не зовсім так. Це була вчена суперечка про те, чи має право політик ламати через коліно суспільство. А також про те, чи можна, впавши в кому, якоїсь чудової днини отямитись у світлому комуністичному майбутньому. Фактично, йшлося про сенс політики, революції та політичної науки. Складність марксистської позиції полягала в тім, що суспільно-політичний розвиток проголошувався закономірним. Тож флегматична бездіяльність була б найдоречнішою. Водночас, вважалося, що суспільно-політичні суперечності можуть долатися лише революційним шляхом. Тож і уникання революційного ентузіазму ставало втіленням, якщо не реакційності, то принаймні опортунізму. Розгребтись у цих протиріччях можна було тільки за допомогою діалектики. Відтак і виходило: закономірності – річ корисна, але передусім як мотивація й етичний обов’язок для політичних звершень. Ніби зерно з Ісусової притчі. Начебто і здатне прорости, але пустить коріння й проб’ється зеленим штришком лише за умови, якщо його не склює гайвороння та не випалить сонце, а потрапить воно у придатний ґрунт.

Ці самі дискусії відбувалися й у середньовічну епоху. Царство Боже прийде. Жодних сумнівів. Одначе, коли? І за яких умов? І чи не варто християнам стати тим придатним ґрунтом, на якому заколоситься грядуще Царство? Міркування середньовічних богошукачів і марксистів на межі ХІХ–ХХ століть цілком тотожні. Й одні, й другі відцурались од агностицизму. Й одні, й другі, повіривши в неминуче, схотіли стати його творцями. Але історія триває.

Микола Михальченко та Віктор Андрущенко, споглядаючи політичний вир довкола постатей трьох Президентів, торкаються саме цієї, ветхої, як світ, проблеми: а чи залежить щось од людини? А чи здатна особа на щось більше, окрім як пливти за течією обставин? І чи не є в покірності волі хвиль найбільша мудрість? І поготів, можливо, це лише здається, що видатні особистості подавалися за течією, а все відбувалося геть навпаки: хвилі подій підкорялися могутнім помахам їхніх рук – історія пливла слідом за ними?

«Президент, – пишуть автори монографії, – це не тільки історія, а й особистість, яка творить історію разом зі своїм народом, у свій історичний час» [т. 1, с. 4]. Слова «особистість» і «свій історичний час», безперечно, ключові в цитованому реченні. Історичний час – це сила інерції, це поштовх минулого, частиною якого і є людина. Особистість – здатність людини творчо визначати майбутнє власне й оточуючих людей. Це здатність на кроки, що стають кроками історії. Особистість бачить політичні альтернативи. А тому і її свідомість вільна від історичної інертності. А її творчою діяльністю є творення свідомості громадян. Бачення альтернатив і здатність до творення – ось два критерії, за якими вирізняють видатних політиків. Чи були такі здатності в трьох Президентів, про яких ідеться в праці Михальченка й Андрущенка?

Останній фарисей

Постаті Леоніда Кравчука присвячено весь перший том видання. І це зрозуміло. Один із авторів монографії, Микола Михальченко, «належав до складу «президентської команди» Кравчука і, звичайно, є причетним до рішень, що входили до кола його повноважень і компетенції». А Віктор Андрущенко – «займав неофіційну посаду – «радник при раднику» [т. 1, с. 11]. Тож і факти, наведені в монографії, безперечно, достовірні.

Автори розпочинають оповідь про Леоніда Кравчука з біографічних відомостей. Підрозділи «Райдужні горизонти: пролог долі» й «Апаратник ЦК» – така собі розповідь про останнього фарисея. Волинський хлопчина, котрий лише в 1939 році став громадянином СРСР, бо ж народивсь у Речі Посполитій, десь глибоко, в підкірці головного мозку, сховав релігійне й національне виховання. І лише згодом, із настанням незалежності, зважився розповісти, як дитинчам носив харчі в лісові криївки для вояків УПА. Та доки над урядовими будівлями майоріли червоні прапори, намагався бути зразковим комуністом.

За присудом долі він став першим Президентом України. Але чи волів такої долі? Чи прагнув? Звісно, ні. Доки політичні вири кидали його хвилями подій, доти він був спроможний на роль національного лідера. Коли ж політична ситуація почала потребувати не комунікативних ігор, не лише вмінь маневрувати між протиборчими течіями, а здатності самому ставати рушієм політичних подій, – доля зрадила його. Тож і спитаймося: чи є логіка в політичному шумовинні?

Про Леоніда Кравчука мовлено без пієтету. Однак треба визнати, що, напевно, він був потрібен історії. Наділений здатністю до психологічної адаптації, маючи пристойну освіту (навчався на економічному факультеті Київського університету, а також в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС в Москві), він умів дивитися на життя не лише крізь артикули партійних інструкцій, а годен був сприймати нові ідеї, знаходити слушність навіть у тих політичних тезах, які за службовим обов’язком мусив би трактувати як єресь. Кравчук – знахідка для епохи перебудови. Умів поєднати перебудовчі хвилі, що йшли з московського епіцентру, з вимогами національного відродження. Кравчук – людина діалогу. У позитивному й, на жаль, негативному сенсі. Державне будівництво неможливе без переконань. Бо діалог – не мета, а лише засіб.

«Можливо, в чомусь наша книга буде для Кравчука образливою» [т. 1, с. 11], – пишуть Михальченко й Андрущенко.

Про користь фарисейства

Та попри все варто визнати, якби на початку 1990-х років на чолі України перебував не Кравчук, а особа рішучіша та послідовніша в справі утвердження незалежності, то цієї незалежності, цілком імовірно, ми й не дочекалися б. Поступ України був обережний2. Імперія боролася з процесами відторгнення. Згадаймо криваві події в Ризі та Тбілісі. Однак годі й уявити, до яких засобів «збереження громадського спокою» вдалися б охоронці «єдиного й неподільного», якби перспектива відокремлення України стала цілком реальною. Нині можна досхочу винуватити Віктора Ющенка в погіршенні відносин із Росією, але слушно також визнати: дуже важко погіршити те, що завжди перебувало за межею ганебності. Ось факти, згадувані в монографії:

– у договорі між УРСР і РРФСР од 19 листопада 1990 року за наполяганням російської делегації зазначено: територіальна цілісність взаємовизнається «в рамках кордонів СРСР»;

– уже 26 серпня 1991 року (себто через день після проголошення Україною незалежності) прес-секретар Бориса Єльцина повідомив: «Росія залишає за собою право поставити на порядок денний невирішену проблему кордону з республіками, котрі проголосили незалежність»;

– 29 жовтня 1991 року газета «Московские новости» сповістила: в Білому домі Російської Федерації відбулося засідання, на якому обговорювалася можливість ядерного конфлікту між Росією й Україною [т. 1, с. 47–48].

І про таку історію добросусідства не треба забувати.

Саме в ситуації спротиву центральних органів СРСР і Росії йшла підготовка першогрудневого референдуму та виборів президента. Боротьба за владу, яка відбувалася в Москві, об’єктивно посприяла утвердженню незалежності. І не лише України, а й Прибалтійських республік. Тож цілком імовірно, якби невизначеність, що зумовлювалася протиборством Михайла Горбачова та Бориса Єльцина, не затягнулася, якби вже на початку 1991 року був знайдений формат «оновленого Союзного» (а такою спробою, фактично, й став заколот ГКЧП), то події в СРСР розгорталися б геть інакше. Не варто забувати, що Джордж Буш і Маргарет Тетчер, перебуваючи в Києві, закликали до збереження Союзу. Чи сприяла б міжнародна громадськість виникненню нових держав? Дуже сумнівно. Водночас, як зазначається в монографії, командування військових округів в Україні, Чорноморського флоту, керівництво органів внутрішніх справ, номенклатура й обласні організації КПУ підтримували ГКЧП. Вони утрималися від активних дій лише з суто психологічної причини: з Москви не надійшло чітких вказівок. А пасивність й острах проявити ініціативу – це зворотний бік дисциплінованості, що притаманна управлінцям командно-адміністративної системи. Чи могло в цій ситуації керівництво УРСР забезпечити рішучий і організований опір ГКЧП? Звісно, ні. Адже влада, яку мав Кравчук, обмежувалася доступом до мікрофона в сесійній залі Верховної Ради. Чи могли націонал-демократи закликати до непокори путчистам? Могли. Але які були б наслідки таких закликів? Єльцин знав про майбутній заколот і тому підготував засоби для протидії. У Києві ж навіть ЦК КПУ дізнався, що Москву «пучить», із телевізійних новин. Тож і кроки, до яких вдався Кравчук (вимога правопорядку й негайне скликання позачергової сесії Верховної Ради), наголошують автори монографії, були єдино правильними.

Вибори
як технологія

У книзі докладно описано підготовку першогрудневого референдуму та роботу передвиборного штабу Леоніда Кравчука. Саме Микола Михальченко дав теоретичне обґрунтування доцільності запровадження президентства в Україні3. Відтак закономірно, що саме він став одним із організаторів і керівників виборчої кампанії Леоніда Кравчука. Книга дозволяє зазирнути за лаштунки політичної драматургії.

Читачам варто звернути увагу на подану аналітичну записку, яку за підписом Миколи Михальченка (тоді – завідувача відділу Інституту соціології АН УРСР) отримав Леонід Кравчук. Документ під назвою «Про стратегію і тактику майбутніх президентських виборів в Україні» датований липнем 1991 року [т. 1, с. 65–67]. Це, мабуть, перший текст такого штибу, створений в Україні. І він, безперечно, цікавий як класичний зразок передвиборної аналітики. По-перше, політолог констатує: передвиборна кампанія фактично триває. По-друге, застерігає добродія «N» од передчасного вступу в неї: оголошення про участь у перегонах має відбутися як наслідок «а) відповіді на ініціативу зовнішню, б) роздумів про відповідальність й історичну долю України в цей переломний період». (Погодьмося, за 18 років політична риторика, що пояснює наміри балотуватись у президенти, не змінилася. Класика!) По-третє, «ініціатива може виходити від профспілкових, молодіжних, позапартійних, громадських організацій, поміркованих партій.., але у жодному разі не від ЦК Компартії. … Її (ініціативну групу. – В. Б., В.Є.) поступово можна було б перетворити на Рух «Суверенна демократична Україна». (Десь ми вже таке бачили. І, либонь, не так давно.) Далі йдеться про організацію «Комітету», себто виборчого штабу. Зазначається навіть, що очолювати його має «українець, 45–55 років, колишній чи функціонуючий менеджер високого рангу». Додається, що той має бути «двомовним», а також знати іноземну, зі зв’язками, самостійний у прийнятті рішень, але обережний тощо. Окреслюється структура Комітету, напрями роботи, актуальні гасла. Звернімо увагу на таке міркування: «Велике значення матимуть лапідарні заклики-гасла голосувати за N: «Вільній республіці – демократичного, компетентного президента». (Це про масовку, «простих громадян» із натовпу, котрі професійно екзальтують юрбу й щиро освідчуються перед телекамерами, що вірять у свого кандидата.)

І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, можемо з упевненістю сказати, що за 18 років у царині політичних технологій нічого істотно не змінилося. Чого немає в записці, то це згадок про речі, які нині іменуються «чорним піаром»4.

Відзначу, що тоді Микола Михальченко радив орієнтуватися на електорат, котрий остерігається як націоналістичного, так і комуністичного екстремізму. Конфліктогенним є мовне питання. Тож його варто уникати. І загалом, треба покладатися на виборців, які завжди схильні підтримувати чинну владу. Скільки вже тих виборів було в Україні! А поради на часі. Тож і виходить, жоден із трьох Президентів, жодна з політичних сил, що опановувала печерський пагорб, так і не подолали ані примарного страху націоналізму, ані мовної суперечності.

1 грудня українці схвалили Акт проголошення незалежності України й обрали Президентом Леоніда Кравчука. Про подальші події автори оповідають у другій і третій главах із промовистими назвами: «Маємо те, що маємо» та «Пан Купон: Діяльна бездіяльність». Сумні глави.

Прикро, але саме в три роки президентства Леоніда Кравчука до вічних проблем України (відносин із Росією та мовного протистояння) додалися нові: економічний колапс, крах соціальної сфери, занепад науки, корупція та формування мафіозних структур. У монографії подано чималий фактаж, що характеризує переможну війну, яку бандитизм оголосив Україні. Є трагічні згадки про замахи на життя народних депутатів і громадських діячів. Є й кумедна – про викрадення автомобіля в міністра внутрішніх справ. Та найганебніша історія тих років – банкрутство АСК «Бласко», компанії, котра була створена за указом Президента, діяла під його дбайливою опікою й спочила вічним сном за його ж таки благословенням. Не проросійська риторика Леоніда Кучми й не PR-ролики на його підтримку на російському ОРТ, а передусім лаконічне запевнення – я покладу край організованій злочинності – визначило вибір електорату 1994 року [т. 1, с. 418]. Ось воно, гучноголосе: «Бандитам – тюрми!».

Прощавай, Президенте України Леоніде І! Згортується перший том.

Здрастуй, Президенте Леоніде ІІ!

А втім, чому саме Кучма став переможцем? Успіхи та помилки Президента фактично визначають, хто здобуде владу після нього. Леонід Кравчук передчасно увірував у власну перемогу. Він, зауважують автори, по суті відмовився вести «класичну» виборчу кампанію. Штабу як такого не було. Інтереси Кравчука в регіонах мали відстоювати чиновники, котрі передусім дбали про власне майбутнє. У книзі згадується й цікава деталь. Процитую: «9 липня 1994 року народ України голосував. … Із запізненням надійшли дані з Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей і АРК (читачам в Україні відомо, для чого організовуються такі запізнення). О четвертій ранку стало зрозуміло, що переміг (за підрахунками бюлетенів!?) Л. Кучма» [т. 2, с. 22–23].

Перемогла людина, котра представляла сама себе. Адже «червоні директори» – це не політична партія5. Кучму привів до влади люмпен. (Див. підрозділи: «Загроза охлократії», «Маргінальне суспільство» та «Міфологія «відкритого суспільства» [т. 2, с. 90–135].) Але цей союзник вигідний на час здобуття влади. Однак вельми обтяжливий, коли цю владу треба здійснювати. Тож і цілком закономірно, що Кучма по суті втілював передвиборну програму Леоніда Кравчука. А балотуючись у Президенти вдруге, опирався вже на електорат свого попередника.

Леонід Кучма ввійде в історію під милим прізвиськом «папа», як творець олігархічної системи та гнобитель вільної преси. Він запам’ятається як недорікуватий маніпулятор, авторитарний управлінець, за якого Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Саме в десятиліття його президентства розгорнулася бурхлива діяльність Павла Лазаренка. Приголомшили світ справа Гонгадзе, «касетний скандал» й акція «Україна без Кучми», а під завісу – Помаранчева революція.

Чому так сталося? Річ, мабуть, в особистості Кучми. Його спосіб мислення усталився в радянську епоху. Це була епоха своєрідного «нового середньовіччя». Марксизм використовувався як релігія, а КПРС – виконувала роль церкви. КПРС виробила мілітаристську державу, в якій усе було підпорядковане боротьбі з ворожим світом. Партія стежила за стерильністю мислення. Керівникам промисловості, аграрної сфери, армії були доручені чітко визначені функції. Однак про мету «соціалістичного будівництва» їм було зась заїкатися. Ця ситуація зумовила формування «дитячого мислення», як охарактеризував його Великий Інквізитор Федора Достоєвського: послух у справі й трохи гріховності в особистому житті. Саме такою «великою дитиною», випестуваною Великим Інквізитором, і був Леонід Кучма. Та напевно й не лише він. Звідси й невизначеність геополітичних орієнтацій, і заяви, ніби «національна ідея не спрацювала», і спроби створити безідеологічну державу, і пристрасть до маніпуляторства, і схильність до братання зі злочинним світом. Кучма ніколи не був політиком. Специфіка політичної діяльності та сенс державного будівництва для нього так і залишилися незбагненними.

Так безславно завершилася «Леонідія».

Яка ж ти кумедна, Вікторіанія!

Нова епоха розпочалась із вікторії. Але ця краля виявилася вередливою. Вікторія шанує сильного. Того, хто її здатен здобути і… втримати.

Про Віктора Ющенка кортить писати саркастично. Автори монографії написали абстрактно-відсторонено. Передусім вони аналізують чинний політичний режим, відзначаючи два чинники, котрі зумовлюють його неефективність: системний і ситуативний. Перший визначає умови, за яких «елементи політичної системи, гілки влади «працюють» … на знищення один одного або послаблення. Звідси – системна криза влади». Ситуативний чинник проявляється як особистісний: «Якщо група політичної еліти, клан приводить до влади персону, не спроможну примусити органи влади діяти в інтересах бодай більшої частини народу, то ця персона й ті сили, які привели її до влади, приречені на поразку» [т. 2, с. 447].

Чому ж існує неефективний режим? Спрацьовують знову ж таки два чинники: перший, інтереси бюрократії; другий, «ущербність» соціальної психології. Бюрократія в посттоталітарних країнах завше потребує сильного лідера. Себто політичної системи цезаристського типу. Коли ж цезаризм зникає, щойно лідер сходить з трибуни, «то почет і бюрократія починає цинічно й аморально грабувати країну, граючи псевдохаризму свого лідера. Наполегливі спроби підтримати харизму слабкого лідера набувають карикатурного вигляду й призводять до саморуйнування режиму». Відмітною ж рисою соціальної психології є жадання від держави благ, які та об’єктивно не може дати: зарплат, квартир, безкоштовної освіти тощо. «З іншого боку, протестна енергія поки не направляється на нові форми експлуатації: напівкримінальні фінансові й промислові групи, мафіозні клани, які отримують надприбутки й не платять цивілізованої зарплати. … Міф про зрілу духовність і політичну культуру населення України виявився лише ілюзією, далекою від дійсності, що наглядно демонструють численні вибори» [т. 2, с. 449]. Кінець цитати. (І не лише цитати.)

Підбиваючи підсумки президентства Леоніда Кравчука, автори згадали євангельську притчу про лінивого слугу та закопані таланти. В України таких слуг вже троє.

---
* Рецензія на монографію: Михальченко М., Андрущенко В. Україна розділена в собі: від Леонідії до Вікторії. У 2-х т. – К: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2008.

Автори: Володимир ЄВТУХ, Валентин БУШАНСЬКИЙ

Плакат - брат барикад

Архів журналу Віче

Віче №7/2016 №7
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата