Peter Greenaway

Провокатор-Грінуей жалкує, що не встиг до зоопарку

Мені як перекладачеві надзвичайно пощастило особисто поспілкуватися й попрацювати з Пітером Грінуеєм на Київському міжнародному кінофестивалі. І хоча перебування режисера в місті тривало лише три дні, гадаю, він устиг змінити сприйняття багатьма явища кінематографа. Чи, принаймні, змусити, переглядаючи фільм, бачити саме кінотвір, а не ілюстрований текст. Якщо, звісно, пощастить.

Під час інтерв’ю, ділових вечерь чи майстер-класу пан Грінуей не шкодує парадоксів і провокаційних суджень. Він ніби кидає їх співрозмовникам як м’ячі і, посміхаючись, чекає на реакцію, пас. Та в буденному спілкуванні знаменитий кіномитець справляє враження привітної, доброзичливої, по-британськи ввічливої людини, котра зовсім не претендує на якесь особливе ставлення до своєї персони. Із терплячою мудрістю сприймає помилки інших. Наприклад, не зовсім якісне зображення, замалі субтитри до його фільму, чи навіть непривітне обслуговування в одній із київських кав’ярень.

Відповідаючи на запитання про аргументи на користь участі в українському кінофестивалі, британський режисер сказав, що, по-перше, не бував в Україні, хоча об’їздив майже всю Східну Європу. По-друге, пан Грінуей мав розмите уявлення про нашу державу. На кшталт штампу радянських часів: «житниця Європи», країна кукурудзяних полів і пишногрудих молодиць зі снопами пшениці. Тож хотів перевірити, чи досі щось подібне можна у нас побачити. І по-третє – з метою поширення своїх ідей перетворення кінематографа з того, чим він є нині, на справді дієвий візуальний художній засіб.

Щодо вражень від столиці, то, за його словами, через досить щільний графік зустрічей та інтерв’ю в основному він бачив переважно готелі й ресторани. Не встиг завітати до Київського зоопарку, «де тварини й досі сидять за ґратами». В Європі таких зоопарків майже не залишилось, а подібна естетська проблематика близька П. Грінуею.

На британського режисера велике враження справили монументальні споруди радянського минулого столиці, особливо будівля Міністерства закордонних справ України, що контрастує з Михайлівським Золотоверхим собором. Та й ще на тлі навислих над містом чорних грозових хмар.

На переконання Пітера Грінуея, панування стану пригніченості та злості співвітчизників не полишає Британії від часів розпаду імперії. Чи не тому кавалер ордена Британської імперії Грінуей віддав перевагу Нідерландам? Відповідь проста: причина цього – кохання!

А робочі плани? Це і продовження «оживлення» шедеврів світового живопису, як, приміром, привезена у Київ документальна стрічка «Рембрандт: я звинувачую!», і зйомки провокаційного кіно. Щось на кшталт теми сексу та релігії, інцесту або природи зваблення. Хоча проблематика й не нова, та спонукає до пошуку неординарної подачі в кіно. Пан Грінуей хоче екранізувати історії Старого й Нового Завіту, де з практичною легкістю порушуються фундаментальні моральні табу, але герої при цьому не перестають бути героями. Згадаймо лишень історію Лота та його доньок, котрі єдиними врятувалися з Содому і Гоморри й, аби не закінчити свій рід, мали піти на інцест. Також режисера цікавить життєвий шлях Альми Малер-Верфель, котра звабила композитора Густава Малера, художника Оскара Кокошку, архітектора Вальтера Гропіуса та письменника Франца Верфеля. Уявіть, Оскар Кокошка після розриву з нею майже два роки настільки марив коханою, що на світські прийоми приходив з лялькою Альмою у повний зріст. Дійшло до того, що художника звинувачували в убивстві, аж допоки з’ясували, що помилково сплутали ляльку з живою жінкою. Залишаться ці проекти лише ідеями, чи ми все ж побачимо, як пан Грінуей перетворить гротескні історії на вишукане візуальне кінематографічне явище, – це вже парафія продюсерів.

Загалом, коли режисера запитують, чи не хотів би він знімати комерційне кіно, відповідь зводиться до того, що він, мовляв, не ставить перед собою такого завдання. Однак Грінуей розуміє, що зовсім не прибуткове кіно може обернутися проблемою фінансування наступних робіт. Крім того, режисер переконаний, що до глядача треба ставитись як до інтелектуала, хоча переважно й візуально безграмотного.

Можливо, екранізовані моральні колізії вже трохи приїлися європейському глядачеві, та, на думку режисера, є лише дві одвічні теми, які зачіпають людину, – секс і смерть. Бальзак додавав до цього переліку гроші, але Грінуей вважає, що вони лише спосіб отримати перше і трохи відтягнути друге.

– Та надто відтягувати смерть все ж не варто, – додає пан Грінуей.

На підтвердження своїх переконань він юридично оформив процедуру власної евтаназії у віці 85 років.

Тож у нас, глядачів, залишилося вісімнадцять років, аби встигнути насолодитися унікальним баченням світу людиною, для котрої не існує заборонених тем чи незручних запитань.

Автор: Анастасія Соляник