передплата Українською | In English

№12, червень 2009

Державна політика України щодо церкви й релігійних організацій. Їхнє місце в політичній системі суспільства

Створення правових, економічних і соціальних основ демократичної держави є невід'ємною умовою розбудови державності України, розвитку її політичної системи. Роль церкви й релігійних організацій як соціально інтегруючого чинника в житті українського суспільства, а, отже, і в політичній системі держави, визначає соціальну спрямованість державної політики в цій сфері. Україна багатонаціональна, багатоконфесійна держава. Тому від тонкощів державного регулювання державно-релігійних відносин залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина—релігійна організація—держава—суспільство.

Метою статті є дослідження особливостей державного регулювання, державної політики України щодо церкви й релігійних організацій, визначення її місця в політичній системі суспільства.

До системи взаємин держави й церкви в Україні застосовують два основні підходи. Перший ґрунтується на цілковитій рівності релігій і релігійних організацій, котрі існують і виникають у країні. Специфікою, наприклад, США, є порівняно невеликий період існування й відсутність домінуючої етнічної конфесійної спільноти. Жодна з конфесій не може претендувати на особливу значущість для держави, тобто в держави однакове ставлення до всіх релігійних організацій. Другий підхід (деякі європейські країни, приміром, Греція) — це особливі відносини з деякими релігійними організаціями, котрі мали великі заслуги в становленні держави й суспільства.

Політика держави тісно пов'язана з мораллю, духовністю, релігією, бо є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин. Своєю чергою, релігійні організації підпадають під вплив державної політики, що виражає й реалізує інтереси суспільства в цілому й окремої людини зокрема. Таким чином держава й релігійні організації впливають одне на одного. Від якості їхньої взаємодії залежить формування гармонійних і плідних відносин у системі: людина—релігійна організація—держава—суспільство. Одним із ключових інструментів з боку держави є її політика в сфері релігійних відносин.

Українська держава стосовно релігійних організацій так само, як і стосовно об'єднань громадян і політичних партій, здійснює політику невтручання. Це забезпечує нейтралітет у питаннях світогляду й віросповідання, виконання зобов'язань із гарантування свободи віросповідання й водночас створює рівні умови для захисту прав і свобод усіх громадян. Однак ця політика передбачає певні важелі, щоб свобода не перетворювалася на неконтрольовану вседозволеність, за якої порушуються права інших громадян, громадського порядку [2].

Для досягнення цих цілей створюється правове поле й органи, що здійснюють державну політику в цій сфері.

Права людини на свободу думки, совісті й віросповідання, на свободу переконань, на інформацію, а також неможливість обмеження інших прав особи з огляду на її релігійні переконання зафіксовані в Загальній декларації прав людини.

Відносини релігійних організацій і держави визначені нормами Конституції, законами України й міжнародних правових актів.

Правові основи релігійної політики держави сформульовані в Конституції України [12], де закріплено право кожної людини на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає волю сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, безперешкодно відправляти одноосібно або колективно релігійні, культові й ритуальні обряди, проводити релігійну діяльність.

Детальніше правовідносини релігійних громад і держави виписані в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [13], Указі Президента України «Про Положення про Державний комітет України у справах релігій» [11].

Головними завданнями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є:

— визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;

— визначення обов'язків релігійних організацій перед державою й суспільством;

— подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви;

— гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадської згоди і співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду та віросповідання.

Закон регулює питання реєстрації статутів, проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій, регламентує участь релігійних організацій у політичному житті суспільства.

Згаданий документ передував прийняттю Конституції й у ньому вже були визнані негативні наслідки попередньої державної політики. Державна політика початкового етапу радянського періоду стосовно релігійних організацій і громадян, котрі сповідують ту чи іншу релігію, характеризувалася різким неприйняттям людей з іншими поглядами (репресії 1920—1930 років, позбавлення виборчих прав, виселення з постійного місця проживання, засудження керівників релігійних громад як інакомислячих під приводом політичних злочинів, знищення культових споруд); післявоєнного періоду — вихованням усіх у дусі атеїзму (передача храмів, які збереглися, під спортивні зали, архіви й навіть під слідчі ізолятори). Законом регламентовано участь віруючих громадян і релігійних організацій у політичному житті суспільства: їм надано право на рівні з іншими громадськими організаціями брати участь у громадському житті суспільства за винятком участі в політичних процесах з формування органів влади: «Релігійні організації мають право брати участь в громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь в політичному житті нарівні з усіма громадянами». Тобто, громадянин, що сповідує ту або іншу релігію, може брати участь в суспільно-політичному житті, як і будь-який інший громадянин, однак як керівник релігійної організації або від імені парафіян він позбавлений такого права.

Майнові питання висвітлені в Указі Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» [9], Розпорядженні Президента України «Про повернення релігійним організаціям культового майна» [10], Постанові Кабінету Міністрів України «Про використання культових споруд — видатних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям» [6], Постанові Кабінету Міністрів України «Про умови передачі культових будівель — видатних пам'яток архітектури релігійним організаціям» [14], Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР щодо релігії й відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».

Передача релігійним організаціям відповідного нерухомого майна з віднесеними до нього земельними ділянками, які перебувають у державній або муніципальній власності, відповідно до ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» здійснюється безоплатно. У такому само порядку, як правило, за рішенням відповідного органу виконавчої влади, конфесійне об'єднання наділяється й окремими повноваженнями власника. Передача у власність релігійним об'єднанням культових будинків і споруд спричиняє й майнові обов'язки щодо їхнього функціонального використання. Конфесійні об'єднання мають право володіти, користуватися й розпоряджатися культовими будинками й спорудами лише з метою здійснення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній, передбачених внутрішніми статутами. У цьому зв'язку існують певні обмеження повноважень власника. Законом забороняється використовувати культові установи й земельні ділянки для підприємницької  діяльності.

Договори оренди будинків і споруд, переданих державними й недержавними юридичними й фізичними особами у власність релігійним організаціям, повинні передбачати їхнє функціональне використання орендарем і виконання умов орендних відносин. Недотримання зазначених умов спричиняє недійсність договору оренди.

Змінами та доповненнями до цього закону 1993 року частково вирішені питання про почергове користування храмами й культовими спорудами. Відповідно до цього «культова будівля й майно, що є державною власністю, можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею й майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

На державному рівні вирішено питання про виконання військового обов'язку особами, чия релігія не допускає несення служби зі зброєю [4].

Так, згідно зі ст. 35 Конституції України: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». Нормативними актами, що регулюють це питання є: Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» [1]; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» [8] включно з «Положенням про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби» і «Переліком релігійних організацій, віровчення яких не допускає використання зброї».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» від 15.01.09 №875-VI [3] доповнено Земельний кодекс України: право на постійне користування земельною ділянкою, що перебуває в державній або комунальній власності, надано релігійним організаціям для будівництва й обслуговування культових й інших споруд, необхідних для їхньої статутної діяльності. Закон України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [7] передбачає преференції в т.ч. релігійним організаціям на право оренди комунального й державного майна без проходження процедури конкурсу.

Орган у системі державної влади, уповноважений забезпечувати здійснення державної політики щодо релігій і релігійних організацій, — це Державний комітет України у справах національностей і релігій. Його завданням є чітке й послідовне дотримання законодавства про свободу совісті та релігійні організації, сприяння церквам і релігійним організаціям у їхній різнобічній суспільно важливій діяльності на благо українського суспільства. Державний комітет України у справах національностей і релігій сприяє зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань; узагальненню практики застосування законодавства в сфері державно-церковних відносин; розробці пропозицій з його вдосконалення; здійсненню реєстрації статутів релігійних організацій; вирішенню питань, пов'язаних з передачею релігійним організаціям колишніх культових споруд й іншого церковного майна; участі релігійних організацій України в міжнародних релігійних рухах і форумах. Реалізація цих завдань можлива лише за умови співпраці з церквами та релігійними організаціями. Отож на часі подальше поглиблення діалогу між Державним комітетом України у справах національностей і релігій як урядовим органом і релігійними інституціями, у тому числі з використанням можливостей Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Окрім згаданого комітету, суб'єктами, котрі здійснюють контроль за дотриманням законності у стосунках держави й релігійних організацій, об'єднань віруючих, а також в інших суспільних відносинах, у тому числі в сфері свободи віросповідання, є органи, для яких ці повноваження є одним із напрямів їхньої діяльності: місцеві ради й їхні виконавчі комітети, місцеві державні адміністрації, прокуратура, податкова інспекція тощо.

Однак і за цих умов об'єктивною є необхідність удосконалення законодавчої бази з питань релігії. Бо за вісімнадцять років незалежності України як у державно-церковних взаєминах, так і у взаєминах між різними конфесіями виникли нові реалії. Тому розроблено й подано до парламенту законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [5]. Реалізація його положень як закону дасть змогу значно розширити права релігійних організацій на культосвітню й добродійну діяльність, конкретизувати статус церков і релігійних організацій, порядок надбання ними цивільних прав і обов'язків, питання правоздатності церков і організацій як юридичних осіб, питання їхньої економічної діяльності.

Отже, в Україні існує сприятливе правове поле для функціонування діяльності і церков, і релігійних організацій. Національне законодавство про свободу совісті й релігійні організації забезпечує рівноправність існуючих конфесій, реалізацію права громадян на свободу совісті. Керівництво країни докладає значних зусиль для подальшої гармонізації державно-церковних відносин, сприяння духовному розквіту українського суспільства.

Нині в Україні, як і в інших світських державах, жодних істотних розбіжностей між державою та церквою не спостерігається, становище церкви стабільне й не зазнає кардинальних змін. Це досягається спільною роботою органів держави та церкви, результатом якої стає прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони. Діалог між ними налагоджено в конструктивному руслі.

Результати дослідження засвідчують: питання релігії, віросповідання та церкви перебувають у найважливішому спектрі громадського життя, у центрі політичної системи, входять у сферу національних інтересів України, а тому є об'єктом державної політики, спрямованої на створення таких відносин між державою й релігійними організаціями, котрі забезпечували б їхню безпечну життєдіяльність, гармонійний і поступальний розвиток суспільства. Основними завданнями державної політики в цій сфері є недопущення домінування жодної релігії, створення умов для гармонійного розвитку всіх конфесій, що врегульовано нормативно-правовими актами, які потребують певного вдосконалення з огляду на сучасні умови розвитку суспільних відносин у країні.

 

Джерела

1. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України вiд 12.12.1991 № 1975-XII // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 15. — ст. 188.

2. Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації»: Закон України вiд 23.12.1993 № 3795-XII. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою: Закон України від 15.01.2009 № 875-VI. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

4. Про внесення зміни до пункту 33 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби: Постанова  Кабінету Міністрів України вiд 15.03.2006 № 313. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

5. Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: Проект закону. Реєстр. № 1276 від 25.12.2007.— Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

6. Про використання культових споруд — визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 09.08.2001 № 1005. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

7. Про Державний бюджет України на 2009 рік: Закон України вiд 26.12.2008 № 835-VI // Голос України. — 2008. — 31 грудня. — № 250.

8. Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 10.11.1999 № 2066. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

9. Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна: Указ Президента України вiд 04.03.1992 № 125. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

10. Про повернення релігійним організаціям культового майна: Розпорядження Президента України вiд 22.06.1994 № 53/94-рп. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

11. Про Положення про Державний комітет України у справах релігій: Указ Президента України вiд 14.11.2000 № 1229/2000.— Законодавча база ВРУ:—  www.rada.gov.ua

12. Про прийняття Конституції України і введення її в дію: Закон України від 28.06.1996 N 254/96-ВР. — Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

13. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон УРСР вiд 23.04.1991 № 987-XII // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 25. — ст. 283.

14. Про умови передачі культових будівель — визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 14.02.2002 № 137.— Законодавча база ВРУ: www.rada.gov.ua

Автор: Марія РОСЕНКО

Плакат - брат барикад

Останні новини

Пентагон оцінює загальні втрати РФ в Україні у 70-80 тисяч Сьогодні, 09 серпня

Ердоган має важелі, щоб стимулювати Путіна до виконання угод - посол Вчора, 08 серпня

Косово оголосило затриману напередодні пропагандистку РФ персоною нон грата 07 серпня

Зеленський попросив ЄС ввести санкції проти атомної галузі РФ за обстріли ЗАЕС 07 серпня

Косово затримало російську журналістку за підозрою у шпигунстві 07 серпня

Ердоган вважає, що "зернова угода" ствоює передумови для ширших перемовин України й Росії 06 серпня

Німецький міністр назвав крадіжку українського зерна Росією "огидною формою війни"  06 серпня

Британська розвідка: РФ масово перекидає війська на південь, починається нова фаза війни 06 серпня

США готують для України пакет військової допомоги на $1 млрд – ЗМІ 06 серпня

ЄС запровадив нові санкції проти Януковича і його сина 05 серпня