№11, червень 2009

Юрій КЛЮЧКОВСЬКИЙ: Конституцію варто змінювати лише за наявності суспільної підтримкиЮрій КЛЮЧКОВСЬКИЙ: Конституцію варто змінювати лише за наявності суспільної підтримки

Старт президентських виборів ще не оголошено, але Україна живе дискусіями: як обирати, кого обирати? Ведуться розмови і про можливість скасування прямих виборів, бо ті, мовляв, розколють країну, тож главу держави ліпше обирати в парламенті. Гостро стоїть і питання легітимності парламенту, обраного за закритими партійними списками. Тож зміна виборчої системи цілком імовірна. У Верховній Раді зареєстровано й низку відповідних законопроектів, зокрема, «Про вибори народних депутатів» та «Виборчий кодекс». Про заплановані зміни виборчої системи наша розмова з народним депутатом, членом Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Юрієм КЛЮЧКОВСЬКИМ.

– У законопроекті «Про вибори народних депутатів» ви пропонуєте змінити чинну пропорційну виборчу систему й запровадити рейтингову систему обрання за відкритими списками. Як свідчать численні інтерв’ю народних депутатів, парламентарії вважають, що такі зміни виборчої системи вкрай потрібні. Однак чомусь так виходить, що вони завше не на часі: то криза заважає, то є нагальніші справи. Тож чи буде ухвалено запропонований вами законопроект?

– Нині працює робоча група з підготовки виборчого кодексу. Тож наразі важко сказати, яку саме виборчу модель запровадять. Я не робив би трагедії з того, що Верховна Рада не поспішає ухвалювати новий закон про вибори народних депутатів. По-перше, я не поділяю ідеї доцільності дострокових парламентських виборів. По-друге, не вважаю, що дострокові вибори варто проводити за новим виборчим законом. Такі вибори завше швидкоплинні. Й експерименти в такій ситуації шкідливі. Зміна ж бо виборчої системи впливає на психологію громадян. І якщо з’ясується, що вони не готові до нової системи, то навіть слушна система може бути дискредитована. Це інструмент, який можна використати на благо або на шкоду.

Тому мені здається, що дискусія щодо системи виборів є корисною. Ухвалюючи нові правила здійснення народного представництва, не варто керуватися якимись суб’єктивними преференціями, як-от партійна вигода чи ймовірність проходження певного кандидата до законодавчого органу. (На жаль, є приклади законопроектів, орієнтованих на політичну кон’юнктуру.) Ця проблема стоїть не лише перед Україною.

Є три критерії, за якими слід створювати виборчу систему. Перший – конституційний. Вона має відповідати європейським нормам виборчого права та чинній Конституції, а також гарантувати права громадян. Я хотів би звернути увагу: за Конституцією громадяни обирають народних депутатів. А чинна система створена для формування складу Верховної Ради. Це – нюанс. Але він важливий.

Другий критерій – визнання її громадянами. Якщо громадяни не визнаватимуть виборчої системи, вона не може бути застосована. І сьогочасне несприйняття виборчої системи зумовлене саме її низькою легітимністю.

Третій критерій – доцільність. Перед чинною системою теж ставилися певні цілі. Вона мала структурувати парламент, зменшити кількість фракцій, стимулювати створення загальнодержавних політичних партій. Нині політичні партії провадять роботу навіть у тих регіонах, де мають незначну підтримку, бо здобуті там голоси не пропадають.

Нині треба думати, як модифікувати виборчу систему, аби усунути хиби. Передусім це суспільне несприйняття (кота в мішку ніхто не хоче обирати). Тим паче, що наші партії не тільки з огляду на виборчу систему, а й під впливом імперативного мандата перетворюються на вождистські, орієнтовані на лідера, його одноосібну волю. А це  неприйнятно для демократичного суспільства.

Тож у суспільстві є запит на персональне обрання народних депутатів. Варіантів є чимало. Це й повернення до мажоритарної системи. Але тоді забудьмо і про структурований парламент, і незначну кількість партій. Це й повернення до виборів за пропорційною та мажоритарною системою одночасно. Але пригадаймо, як не сприйняли результатів виборів 2002 року.

Звідси питання, як забезпечити участь партій у виборчому процесі та персональний характер обрання. Також потрібно брати до уваги й технологію голосування: як має голосувати виборець, яким має бути бюлетень, як відбуватиметься підрахунок голосів, скільки часу це забере, яким буде протокол, які результати має встановити комісія? Усі ці питання мають значення для того, щоб перетворити голоси виборців на депутатські мандати.

– Чинна виборча система, звісно, виконала своє завдання: сформовано потужні загальнонаціональні партії, подолано поліпартійність. Нині потрібно вдосконалити виборчу систему. А чи готова Верховна Рада до такого «вдосконалення»? Адже нині абстрактний народний депутат звітує перед вождем, од якого він є залежним, а виборець за цієї ситуації  – узагалі зайва складова. Тож чи знайдеться в парламенті достатня кількість охочих зламати ситуацію, до якої всі вже призвичаїлися?

– Так, нині спостерігається відрив партії та вождя від людей. Звісно, якщо є енергійний вождь, котрий вміє працювати з виборцями, то це на користь партії. Але виникає запитання: навіщо всі інші партійці, може, їх «ампутувати»? Хай залишається тільки вождь, наділений певною кількістю голосів, і тоді Верховна Рада перетвориться на акціонерне товариство, в якому голосуватимуть кількістю акцій. Та чи буде це демократія? Чи буде це краще для людей?

А що робити, коли лідер нас розчарує? Що тоді робити? Річ у тім, що партія – не лише лідер. Це – ідеологія, світогляд, певний напрям політики. Хай партія й асоціюється з певними діячами, але за нею стоять й інші особи, і, що важливо, – цінності. Чи слушно відмовлятися від ідеології та цінностей, розчарувавшись у лідерові?

– Юрію Богдановичу, до наступних дострокових чи «строкових» виборів до парламенту буде змінено виборчу систему?

– Мені хотілося б, щоб це сталося. Однак не знаю, чи це гарантується наявною ситуацією. Утім, обнадіює те, що є суспільний запит на такі зміни. А політика має реагувати на суспільне воління. Навіть якщо суспільні інтереси суперечать чиїмось забаганкам, навіть якщо хтось остерігається, що він особисто не здобуде мандата, партії змушені будуть зважати на суспільний запит.

Нині суспільство реагує переважно на інші питання: коли відбудуться вибори Президента, хто стане Президентом, чи буде відставка уряду? Але згодом суспільство зверне увагу і на ситуацію з виборами народних депутатів.

Мене обнадіює те, що всі демократичні спільноти стикалися з кризою парламентаризму й усі її подолали. Приміром, наприкінці ХІХ століття в Іспанії дві партії змовилися й почергово вигравали вибори, почергово керували урядом. Але й від цього була певна користь: вони перестали боятися залишитися в опозиції. Однак нині, можливо, тому, що демократичний режим існує порівняно недовго, є страх потрапити в опозицію. Як, я в опозиції, я не при владі!? – і це трагедія. Можливо, це наслідок певного розуміння влади: влада – це сила, що душить свого ворога. Якщо ми звикнемо, що влада – це не ворог, а лише конкурент, до того ж конкурент не економічний, а партнер з керування державою, то «дитяча хвороба» страху перед владою мине. І не страшно буде залишатися в опозиції. Навпаки, в опозиції залишатися легше.

– Ви запропонували й проект виборчого кодексу. Його доцільність обґрунтована тим, що й президентські, й парламентські вибори, й вибори до місцевих рад, і процедура референдуму базуються на однаковій процедурі волевиявлення. Тож доцільним є й узгодження нормативно-правових актів, котрі регулюють усю сукупність цих відносин. Як ви бачите перспективу ухвалення виборчого кодексу?

– Запропонований варіант виборчого кодексу не є остаточним. І робоча група продовжує працювати над текстом. Гадаю, що до кінця сесії ми внесемо допрацьований варіант. А за деякими аспектами він істотно відрізнятиметься.

Потреба в уніфікованому законодавчому акті є нагальною. Досі вибори певного виду відбувалися за окремим законом. Але ці закони приймали за різних часів. І тому тотожні речі врегульовувалися в них неоднаково. Якщо зіставити закони «Про вибори народних депутатів» та «Про вибори Президента», ми побачимо відмінності в розумінні одних і тих самих питань. Тож постає запитання: вдаватися до узгодження чи створити однакове регулювання тотожних процедур. Ідея кодифікації полягає у тому, що коли ми щось змінюватимемо, то одночасно для виборів усіх видів. До загальної частини кодексу увійдуть усі спільні норми, а до спеціальної – усі специфічні. Адже процедура президентських виборів (висунення кандидатів, агітація, голосування і таке інше) різниться від процедури виборів до місцевих рад.

Завдання створення такого кодексу стоїть перед Україною вже давно. Більшість посткомуністичних держав мають виборчі кодекси, навіть Білорусь. Молдова, Хорватія, Грузія, Вірменія, Азербайджан – у всіх цих країнах діють виборчі кодекси. Кодифікація свідчить про ступінь зрілості законодавства.

Але щоб створити такий кодекс, недостатньо просто зібрати всі однотипні нормативно-правові акти, потрібна й уніфікація виборчих процедур. Іде складний пошук єдиного бачення цих процесів і єдиної термінології.

– Які перспективи формування єдиного реєстру виборців?

– Як на мене, він нині на фінішній прямій. І сподіваюся, що до осені, принаймні до початку виборчої кампанії його буде створено.

Подолано декілька критичних моментів, зокрема з програмним і матеріально-технічним забезпеченням. Залишилася робота з наповнення бази та її перевірки. Перевірка буде дещо задорога. Бо передбачає звернення до кожного виборця, щоб той підтвердив або змінив відомості про нього, які містяться в реєстрі.

– То на наступних виборах, сподіватимемося, перекручених прізвищ і «мертвих душ» уже не буде?

– Не повинно бути. Принаймні, буде значно менше. Зрозуміло, що відомості реєстру трохи відставатимуть од життя. Але у цій справі багато що залежатиме від кожного виборця, від того, чи хоче він, аби в реєстрі про нього була правдива інформація.

– Чи враховуватиметься в реєстрі такий чинник, як міграція й еміграція?

– Це не найстрашніша річ. Важливіше інше: скільки, приміром, людей нині мешкає в Києві, а зареєстровані деінде.

Щодо міграції, то дані реєстру уточнюватимуться щоквартально на підставі відомостей від різних органів, які збирають інформацію про переміщення громадян. Щороку мають робити уточнення зі зверненням до кожного виборця. Тому щорічно кожен виборець зможе повідомити про своє місцезнаходження.

Інша проблема з особами, які перебувають за кордоном. Де їм бути зареєстрованими? На консульський облік стає дуже мало людей. Тому що це дорого і нічого їм не дає. На жаль, Україна не забезпечує ефективного захисту своїх громадян за кордоном. Як ми можемо це робити, якщо свої національні інтереси належно захистити не можемо? Іноді навіть не знаємо, що люди перебувають за кордоном. У 2007 році обов’язок реєстрації виїзду-в’їзду в Україну було покладено на прикордонну службу. Я не хочу згадувати про ту кількість дурниць, які спричинила недбалість прикордонників.

Приміром, трупа Львівського оперного театру поїхала на гастролі за кордон. Прикордонна служба про це повідомила. А про те, що актори повернулися, – ні. Коли цю справу розглядали в суді, то з’ясувалося, що суддя, за даними прикордонників, теж досі перебуває за кордоном.

Тож я не впевнений, що Держкордон має вести такий облік. Урешті, Україна – не тоталітарна держава. Радше створити умови, щоб громадяни зголошувалися звертатися до консульських установ. І такий законопроект зареєстровано у Верховній Раді, але досі його не розглядали.

– А як забезпечуватиметься голосування осіб, котрі мешкають не за місцем реєстрації?

– До реєстру вноситиметься інформація про місце не лише реєстрації, а й  перебування. Громадянин, подавши відповідну заяву, отримає право проголосувати там, де перебуває, хоча й не зареєстрований.

– Лунає чимало критики на адресу чинної Конституції. Проект Основного Закону запропонував Президент. Є відповідні проекти й у провідних політичних партій. Чи варто найближчим часом очікувати конституційних змін?

– Цю ситуацію дуже важко коментувати.

Щодо чинної Конституції є декілька проблем, які потребують врегулювання. Наприклад, дата президентських виборів. Що означає відповідне формулювання в Конституції? Юристи сперечаються з цього приводу. Отже, щось негаразд із текстом.

Інше питання: існування чи неіснування коаліції. Є декілька рішень Конституційного Суду. І суд має правильну позицію: він може тлумачити конституційне положення, але не може додумувати за законодавця.

Далі, питання місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою. Є певна колізія між 133 і 140 статтями Конституції.

Питання прокуратури.

Питання призначення керівників судів – не записано в повноваженнях Президента, а також  у повноваженнях Верховної Ради. Чиє це повноваження?

Питання референдуму. Зокрема, чи має Президент або Верховна Рада призначати референдуми інші, аніж з питань, прямо передбачених Конституцією? Які референдуми не дозволені? Ми знаємо, за Конституцією не може бути референдуму з питань податків, держбюджету й амністій. Але 2000 року Конституційний Суд скасував два питання, котрі обговорювалися на референдумі, як неконституційні, але вони не стосувалися ні податків, ні держбюджету, ні амністій. Тож є ще якісь питання, котрі не можуть обговорюватися на референдумі. Що  з цим робити? Немає відповіді в Конституції.

Я не можу сказати, що Конституція ідеальна. Та й немає, мабуть, у світі ідеальних конституцій. Але те, що зміни 2004 року розбалансували відносини між вищими органами влади (та й виписані вони «неохайно» й спричинюють різні трактування), визначає істотні хиби Конституції.

Чи потрібно ускладнювати структуру парламенту, запроваджувати двопалатність на основі різного представництва? Щодо цього можна дискутувати. Я розділив би цю проблему на декілька. Річ у тім, що змінювати Конституцію, зрештою, як і виборчу систему, варто лише за наявності суспільної підтримки. Якщо її бракує, то такі зміни не визнаватимуться справедливими. Суспільство не хотітиме таких змін. А нав’язувати їх народу шкідливо, бо це зле відгукнеться. Мені взагалі не подобається теперішня ситуація, коли з Конституцією починають гратися, вигадувати кон’юнктурні зміни.

– Чи не варто нині, ще до початку президентських виборів, установити чіткі норми відносин між інститутом Президента та Кабінетом Міністрів, бо конфлікт між цими інституціями істотно дестабілізує політичну ситуацію?

– Є проблема у відносинах між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою. Я хотів би нагадати ідею, яку свого часу запропонував Микола Оніщук – нині міністр юстиції. З одного боку, повернутися до одноканального формування Кабінету Міністрів. Відібрати в Президента повноваження вносити кандидатури двох міністрів. А з другого – забезпечити Президента реальними повноваженнями здійснювати свої функції. Адже він є гарантом Конституції, захисником суверенітету, захисником прав людей. Як Президент має все це робити? Які в нього є реальні важелі? За такого інституційного розмежування треба було б чітко зазначити, що місцеві адміністрації підпорядковуються Кабінету Міністрів.

Вирішувати ці питання потрібно, не орієнтуючись  на те, хто є Президентом і Прем’єр-міністром. Це найважливіше.

– Якою ви бачите оптимальну систему виборів Президента: прямі вибори, вибори в парламенті, комуністи пропонують взагалі відмовитися від посади Президента?

– Те, що пропонують комуністи, є традиційним для радянської системи. Радянській системі президент був не потрібен, адже був Генеральний секретар. Він і був главою держави. Але глава держави є в кожній країні.

Інша річ, який обсяг повноважень у глави держави. Він – церемоніальна фігура чи має значні повноваження. Мені більше імпонує останнє.

Але я хотів би нагадати норму Основного Закону: всі вибори є прямими. Про це йдеться в третьому розділі Конституції. А зміна положень третього розділу може відбуватися лише шляхом референдуму.

Конституція забороняє й звужувати реальний обсяг прав громадян. Нині громадяни мають право обирати Президента. Вибори Президента в парламенті – це і непрямі вибори, і звуження повноважень громадян. Закриті списки на парламентських виборах звужують права громадян, а непрямі вибори глави держави – й поготів.

– Дякую, Юрію Богдановичу, за змістовну бесіду.

 

Інтерв’ю взяв Валентин Бушанський.
Фото Миколи БІлокопитовА.

Архів журналу Віче

Віче №3/2016 №3
Реклама в журналі Інформація авторам Передплата
Останні новини

Прем’єр Бельгії: Деякі євродепутати поширювали роспропаганду за гроші Сьогодні, 29 березня

1 млн снарядів навесні, новий пакет зброї з Німеччини, переговори з урядом Польщі: новини дня Сьогодні, 29 березня

Прем’єр: Україна домовилася з ЄС про пріоритетний скринінг законодавства у сфері агрополітики Сьогодні, 29 березня

Рада Україна-НАТО зібралась у Брюсселі через останні удари РФ по інфраструктурі Сьогодні, 29 березня

Зеленський розповів про розмову зі спікером Палати представників США Джонсоном Сьогодні, 29 березня

Польські ЗМІ розповіли, як Туск переконав Макрона змінити умови імпорту не на користь України Вчора, 28 березня

Шмигаль прибув на міжурядові переговори до Варшави Вчора, 28 березня

Болгарію чекають дострокові вибори: ще одна партія відмовилась формувати уряд Вчора, 28 березня

Вибір ідеальних чоловічих шкарпеток. Поради Вчора, 28 березня

Вибір майстер-класів у Києві Вчора, 28 березня