Казкар…

У селі Довгопіллі Путильського району на Буковині проживає літній учитель-пенсіонер Микола Антонович ЗІнЧук, який 35 років тому сподвигся на фантастичну працю – зібрати
народні казки з різних куточків України. Відтоді невтомно їх записує, а останніми роками ще й сам упорядковує й видає, переважно власним коштом та своїх синів. Три роки тому, коли ми познайомилися, в його нотатках було їх понад 3800, саме на 24 томи (декілька книжок уже встигли побачити світ). Тепер, каже, зібраного матеріалу – на 40 томів, а вийшло друком лише 20.

– Знаєте, чого найбільше боюся? – глянув Микола Антонович на стосик тек із рукописами. – Що можу не встигнути їх видрукувати, адже мені вже 85-й рік…

Я спробував підбадьорити його, мовляв, коли з головою поринаєш в улюблену роботу, то часу немає, аби на роки оглядатися. Тим паче, коли ця робота потрібна людям.

Учитель задумався. Запала тривала мовчанка, тільки чути було гомін Черемоша, що неподалік котить свої хвилі. З гір уже потягло вечірньою прохолодою, час було лаштуватися у зворотну дорогу, а мені ще так хотілося поговорити з цією, без перебільшення, унікальною людиною.

Перші казки Микола Антонович записав у Рукшині Хотинського району, де викладав історію і німецьку мову. Від батьків, дідусів та бабусь своїх учнів почерпнув багато цікавих оповідок, легенд, переказів. Здивувався, що село таке багате на поклади скарбів мудрості народної, і відтак кожну вільну днину проводив в експедиціях до сусідніх сіл. А там і дальших…

Спливали роки у безкінечних пошуках, без вихідних і відпусток. Нині доробок сільського вчителя прирівнюють до напрацювань цілого підрозділу профільного інституту. Втім, це визнають в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, де Микола Зінчук уже декілька років числиться старшим науковим співробітником, навіть отримує відповідну платню, яку, правда, відразу вкладає у друкування казок. На цю благородну справу пожертвував і грошову компенсацію від Німеччини, що належала йому як в’язневі фашистських концтаборів. Науковці ставлять його в один ряд із такими славними збирачами народних перлин, як Михайло Максимович, Павло Чубинський, Борис Грінченко, Володимир Гнатюк. Підготовлене Миколою Антоновичем фундаментальне видання казок завідувач відділу згаданого інституту Микола Дмитренко назвав «унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій фольклористиці, визначним внеском у вітчизняну науку й культуру». Додамо, що нині цією працею уже зацікавилася ЮНЕСКО, на її адресу буде надіслано перші 20 томів.

Згруповано казки за етнографічними регіонами, наприклад, «Казки Гуцульщини», «Казки Покуття»…  Перші були зібрані ближче до Буковини – на Бойківщині, Закарпатті, в Галичині. А там дістався Волині, Полісся, зокрема рідної Житомирщини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, Черкащини. Представлені вже Дніпропетровщина й Кіровоградщина. Бракує ще півдня України, тож невтомний збирач сподівається на допомогу тамтешніх освітян, яким надіслав листи-прохання. Просить не зволікати, бо не так уже й багато цікавих оповідачів зосталося, а «живу» казку малечі частіше заступає телевізійний мультик.

Не раз згадує про талановитого носія скарбів народної мудрості Грицька Колобейчука з Косівського району Івано-Франківської області, від якого записав більш як півсотні казок і легенд. Шкодує, що небагато їх устиг вихопити з чорнобильського попелища, бо людей звідти вже переселяли, однак дещо занотував.

А от видавництва за ним не встигають. Часом пригальмовує і матеріальна скрута – уже видрукувані казки доводиться здебільшого самому розповсюджувати через школи, бібліотеки. Щоправда, поділився приємною новиною, недавно ректорат Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича організував йому зустріч із викладачами й студентами гуманітарних факультетів, які пообіцяли допомогти реалізовувати книги, щоб на виручені кошти міг видавати нові. Надійшла гарна звістка і з Гарвардського університету (США) – цей престижний заклад удостоїв Миколу Зінчука спеціальної премії. Теж піде на добру справу.

Шкода, що у вітчизняній програмі державної підтримки українського книгодрукування не знайшли коштів на унікальне видання, яке може гідно репрезентувати нашу націю у світі. Не гірше, мабуть, ніж збірка дитячих і так званих сімейних казок братів Якоба й Вільгельма Грімм, яку ЮНЕСКО визнала світовою культурною спадщиною. Аргументувала тим, що вона є «найвідомішою і найпоширенішою у світі книгою німецької культурної історії».

А наша автентична казка, джерело етнічної культури, залишається невідомою, бо навіть через рідний поріг переступити не може.

Автор: Зенон МИХЛИК