На кладовищі не все спокійно

Цвинтар… в  оренді

Одна з околиць великого нині міста Дніпродзержинська – це колишнє самостійне селище Романково. Під назвами Романків Курган або Романкове Урочище воно відоме ще із середини XVIII століття. Багато цікавих та драматичних подій пережило воно за свій вік. Було і «запорозьким займищем», і «військовою слободою». А на початку минулого сторіччя стало звичайним селом, у якому «разом із дітьми та старими батьками мешкало понад чотири тисячі душ селян». А ось позаторік саме з цієї околиці до міського голови Дніпродзержинська раптом надійшло несподіване та дуже дивне клопотання. Пенсіонерка Людмила Циганок просила передати їй в оренду земельну ділянку «площею близько трьох гектарів, яка територіально примикає до садиби мого приватного житлового будинку і значиться як закрите кладовище, на якому заборонено хоронити померлих».

Зрозуміло, що це клопотання у міській раді викликало сум’яття і навіть розгубленість. Та, врешті, рада таки погодилася задовольнити прохання. Позаторік у липні Людмила Циганок отримала документ, за яким «земельну ділянку старого кладовища» їй передано терміном на п’ять років «у повне розпорядження на умовах укладеного договору». Владу спокусило те, що жінка у графі «мета використання» зобов’язалася «доглядати і в належному стані утримувати цвинтар». І найперше – «більше нікому не дозволяти здійснювати на ньому «свіжі» поховання». Адже хоч кладовище справді вже ледве не півстоліття вважається недіючим, та це – особливо останнім часом – не зупиняє городян.

Мало хто знає, що міська рада нині має «делікатну халепу», про яку не кажуть уголос, тим паче не привертають до неї уваги. Тут є два десятки закритих за різних часів кладовищ. Уважай, «безгоспних», занедбаних. А нині мешканці міста знову почали ховати на них своїх близьких та рідних. В захаращені закутки та на околиці на зразок Романкового везуть покійників навіть із центральних мікрорайонів. Чому? А це сьогодні набагато дешевше, ніж ховати небіжчиків на «офіційних» кладовищах. Не кожному по кишені повернути в лоно землі своїх померлих батьків і матерів, інших родичів там, де це роблять «на законних підставах». Якщо вірити городянам, які були причетні до цього, тільки викопати яму коштує вже понад тисячу гривень. Тому й зростає кількість підпільних, несанкціонованих захоронень. Ще виникли «всілякі «Скорботи» – приватні похоронні бюро, – що «за доступними цінами» на правах «підзахоронення» ладні поховати «відлетілих у вирій» де завгодно. Там, точніше, де забажає рідня покійного. І зупинити «неконтрольований процес» владі не вдається. Виставляли й міліцейські пости – не допомагало. Та кожен закритий цвинтар під охорону не візьмеш!

А тут літня Людмила Циганок добровільно береться практично сторожувати гробки, де вже майже й не видно зарослих травою та кущами могилок. Розгледіти можна не більше сотні. Уціліли лише чотири хрести. На одному табличка: «Симоненко Марія Павлівна, 1910–1933». Пенсіонерка Людмила Циганок, статки якої, зрозуміло, не кучеряві, у міську скарбницю сплачує тепер ще й по 113 гривень орендного податку на рік. Ну й дивна, правда? Але й це ще не все. Витративши всі свої заощадження – вісім тисяч гривень, які берегла на власні похорони, – Людмила Іванівна взяту в «користування» земельну ділянку ще й обнесла парканом. Хоча її власне подвір’я досі залишається неогородженим – отака вона, ця жінка. І дуже прикро та шкода, що міська влада досі так і не знайшла за потрібне з’ясувати, з яких же міркувань Людмила Циганок зважилася на такий неординарний вчинок?

Пояснює його, звичайно, тим, що не змогла терпіти більше наруги над покійниками, похованими тут колись. Спочатку «сучасні» ями копали між давніми могилками. Та «резерв вільних місць у тісняві швидко вичерпався», і нові могили почали рити на старих. З’ясувалося, що останні зовсім не глибокі і «якісь дивні» – немов похапцем, не по-людськи ховали в них небіжчиків. Чи не в кожній тепер «потурбованій» лежало по кілька тіл. Одначе це мало кого хвилювало й зупиняло. Як спокійно сприймали й те, що вийняті та викинуті на поверхню людські останки, черепи й кістки, собаки тягали й розносили ближніми вулицями.

– Такого страхіття, святотатства й відвертого знущання над пам’яттю померлих, – каже Людмила Циганок, – я й не могла стерпіти. Скільки  просила і молила, що побійтеся Бога, люди добрі, схаменіться, не чіпайте праху тих, хто відійшов на той світ, – як горохом об стінку. Все одно, що люди подуріли й забувають про найсвятіше на землі. А я ще й знаю страшну таємницю цих гробків, те, чому вони нині бездоглядні, наче й не існують. Для мене не секрет, чому стежки й доріжки до них чагарниками поросли ...

Далі Людмила Іванівна розповідає: тільки-но надумала вона брати кладовище в оренду, приснився їй сон. Наче йде вона довгою-довгою, нескінченною дорогою. Степ кругом, а по обидва боки, на узбіччях, напівголі і босі бабусі й дідусі, жінки та чоловіки, маленькі й доросліші діти. Худі, як марево, і світяться наскрізь, мов невидимі. Простягають до неї руки – теж прозорі й тоненькі, як палички. І просять, благають Людмилу Іванівну: «Візьми нас, візьми нас, візьми нас, не забудь і не кидай». А правда полягає в тому, що на цьому кладовищі лежать заморені голодом 1932–33 років. Від старожилів Людмила Циганок знала, що лише в січні 1933-го в селі померло 589 людей. А потім Людмилі Іванівні трапилися на очі й геть виняткові письмові свідчення Євдокії Шкварченко, котра народилася в Романковому. Та пам’ятала, як «довго складали реєстр померлих від голодомору романкцівців», бо «з тих, хто не тікав звідси подалі, живими залишитися нікому не вдалося». Тобто в самому селі живих свідків «на літо 34-го і не було». Шкварченко пригадала й геть жахливий випадок. Одна сім’я з відчаю зарізала «найсправнішу» рідну дитину, щоб нагодувати її м’ясом інших своїх виснажених діточок, але це не допомогло врятуватися усім…

Цими фактами Людмила Циганок намагалася пробудити й сколихнути совість та викликати елементарне почуття обов’язку живих перед мертвими в тих, хто тепер глумився над могилами загиблих від голоду. Але де там! Тільки навертала на себе гнів. На неї злостиво гримали за те, що наче заважає хоронити нині померлих. Нині, мовляв, теж голодомор – хіба не бачиш? І сьогодні люди мруть, як мухи, і сьогодні в людей нестатки та горе, безвихідь, а «ти зі своїми давніми небіжчиками лізеш, як мара в очі». Геть!

– Гірко до сліз, бо те, що чула, я й не заперечу, справді, в нас нині мре більше, ніж народжується, і померлих не встигаємо оплакувати та й не завжди маємо змогу гідно їх ховати, хоча про це мало хто кричить, але є у мене мрія, – промовляє Людмила Циганок, – наше старе кладовище зберегти й обсадити кущами калини-жалібниці, мов зеленими обелісками обставити. Зберу грошей і неодмінно це зроблю заради вічної пам’яті. Бо на те вона ще з часів наших далеких пращурів і називається вічною. Інакше і на сьогоднішні поховання, гадаю, чекатиме таке ж безбожне й крамольне забуття, якому прощення не повинно бути. Нічого вічного немає на землі, все тлінне, скороминуче, але крім пам’яті…

Запали свою непогасну свічку

Торік у Дніпродзержинську оголосили конкурс на кращий проект пам’ятника жертвам Голодомору та політичних репресій. Пам’ятник цей планують поставити поблизу музею історії міста, де нині майдан і невеликий сквер. Конкурс незабаром завершиться. Є цікаві подані скульпторами, архітекторами та художниками проекти.

Поміж усіх цих надто красивих, з претензіями на монументальність макетів та ескізів якось несподівано бачиш і вирізняєш один, скромний і некричущий, теж ніби нічим новим не наділений, але такий, що зворушує, хвилює й примушує у смутку схиляти голову. Це шестигранна скляна церква-каплиця діаметром п’ять метрів і з хрестом на куполі заввишки понад 12. В середині чаша-лампада із запаленими свічками, світло яких віддзеркалюється на склі усіх граней – зовні, тобто здалеку, бачиш ці свічки. А заходиш усередину, запалюєш свою й начебто усамітнюєшся, залишаєшся зі своїми думами та переживаннями, якщо хочете, то і з власною совістю. І з Богом, який наповненими болем очима дивиться зверху. Тим паче, що каплиця оточена зеленими ялинами скверу – і на виду, якщо перед вашим зором весь майданчик та багато люду на ньому, і водночас прихована, якщо ви прийшли сюди побути на самоті. Автор цього проекту – відомий у Дніпродзержинську архітектор Іван Власенко.

– Християнство за свою тисячолітню історію знайшло дуже виразну і глибоко святу форму скорботи по загиблих і померлих, – каже Іван Федорович, – коли кожен має ставити свою свічку за упокій душ тих, хто залишив земне життя. Жодні віртуозно і найталановитіше виліплені чи вирізьблені образи та бетонно-металеві стели й монументи неспроможні краще увічнити пам’ять і відтворити жалобу, ніж свічка в каплиці.

Іван Федорович далі говорить про речі, згадувати про які в нас тепер не квапляться – не зважуються або й остерігаються. Він говорить про те, що в Україні сьогодні вимирає населення. До того ж, на переконання Власенка, нині здійснюється,  «планомірне очищення України-території від українців».

Можна сперечатися й доводити, наче дніпродзержинський архітектор передає «куті меду» чи й, як мінімум, «необачно» кидає в нього ложку дьогтю. А можна просто пильніше придивитися до того, що насправді відбувається в нашому суспільстві. Ось у нас у Дніпропетровську нещодавно, кілька літ тому, склалася патова ситуація з похованням померлих. Цвинтарів стало бракувати. Одне з основних кладовищ, що на Запорізькому шосе, давно закрили, а тепер збиралися закривати і друге основне – Сурсько-Литовське. Ще більш ніж на двадцяти інших – значно менших, «локального значення» – також заборонили здійснювати похорони. У місцевих газетах – дискусії, від яких хололо серце. Керівники міського бюро ритуальних послуг питання ставили руба…

Ясно, що проблему цю невдовзі розв’язали. До Сурсько-Литовського додали понад 20, якщо не більше, гектарів. А ще у місті відкрили два нові кладовища – одне на околиці Самарського району, інше теж майже в степу, на виїзді у бік Кривого Рогу. А тепер я й хочу поділитися аж ніяк не радісними власними враженнями та спостереженнями. Трапилося так, що на першому нововідкритому взимку в лютий мороз мені довелося поховати дуже близького товариша, а того ж року в дощову осінню негоду – шанованого старшого віком колегу. І там, і там могили моїх знайомих стали, скажемо так, одними з перших. І було це ніби вчора – якихось п’ять літ тому. А навідався я на обидва кладовища цієї весни, і, ой ле-ле, не впізнав їх. Кінця-краю кладовищам уже не видно. За день навряд чи їх обійдеш – надто швидко «заселилися», якщо дозволите так сказати, небіжчиками.

Спробував я дійти до кінця того, що обабіч криворізької траси, та краще б цього не робив. Метрів за триста трохи вбік угледів щось страшне: ціле поле наритих екскаватором свіжих могил-ям. Ще вільних. Одна побіля одної густо та щільно так, що між ними і не пройти. Не знаю, як би ви зреагували, а мені здалося, що бачу конвеєр смерті. Ще я там подумав про те, про що мої земляки поки що, може, і не здогадуються. Дніпропетровськ належить до міст, де мешкає більш як мільйон осіб, чим, звісно, пишається. Але якщо й далі такими темпами вимиратиме тут народ, то вже за два роки з цим гордим статусом місту доведеться розпрощатися. Про це наразі бояться навіть заїкатися. Один-єдиний депутат міської ради на одному з сесійних засідань з відчаю зважився вигукнути:

– Невже нікого не хвилює, що на час закінчення наших із вами депутатських повноважень – подумайте, колеги! – Дніпропетровськ випаде з обойми мільйонників?

Це потрібно не мертвим

Той же архітектор Іван Власенко звик оперувати та мислити й точними даними. Якщо не менш ніж 20 мільйонів наших співвітчизників справді мають найближчим часом вимерти, каже він, а на кожну могилу за нормативами потрібна земельна діляночка площею 8–10 квадратних метрів, то вже незабаром, майже сьогодні, знадобиться – можете собі уявити? – двісті мільйонів цих квадратних метрів! Але Іван Федорович множить і наводить цифру не лише задля того, щоб справити враження її масштабами. Особливо якщо уявляти цю площу «в натурі». Іван Федорович хоче, аби нині ще живі і сущі збагнули, що їм випадає залишатися поруч з могилами предків, по-сусідству з кладовищами, а те й те – не що інше, як пам’ятники і святині, які треба вміти берегти й доглядати. З того, як ми ховаємо померлих і не забуваємо їх, як утримуємо цвинтарі, не сумнівається Власенко, можна судити, які ми люди.

Років десять тому разом з уже, на великий жаль, покійним театральним діячем і патріотом України Станіславом Левенцем мені випало побувати на місцях давніх поховань запорізьких козаків, які дивом уціліли до наших днів. Але як уціліли? Горбики майже зрівнялися з землею, кам’яні хрести обросли мохом, а написи на них практично стерлися – не прочитати. І похилилися хрести, а то й биті лежать долі. Курай-бур’ян і чагарники вище пояса. Ми переймалися тим, що, як колись козаки, тепер їхні могили зникають. Ще трохи, від них і слідів не залишиться, а землі навряд чи гулятимуть.

Левенець за віком був старшим від мене, і на все це кинув фразу, яку я тоді, каюся, не сприйняв усерйоз: «Останні покоління чимдалі гірше, менш трепетніше і глибше у своїх душах, ніж колишні, зберігають пам’ять про тих, хто відійшов у вічність. У потребах і серцях теперішніх нащадків відбувається небезпечний та руйнівний, спустошливий процес знецінення усього того, що пов’язано з ушануванням пращурів». А я ще й заперечив: та ні ж, завітай та поглянь лише на ті пам’ятники, які зводять сьогодні на могилах Сурсько-Литовського кладовища у Дніпропетровську!

– А біля них хіба можна усамітнитися, поговорити з умерлими рідними та близькими, з матерями чи батьками? – запитав Левенець. – І чи холодні ледве не статуї або кам’яні брили спонукають думати про сенс життя, про те, якого ми роду-племені, про своє коріння і вічне, зрештою? А людство свого часу в першу чергу для цього придумало некрополі, склепи, храми й собори…

Справді: тепер ось тільки я спеціально поїхав на Сурсько-Литовське кладовище, пройшовся його центральною алеєю і «найпрестижнішими», як тут вважають, закутками. Що могила, то ціла архітектурно-скульптурна споруда-композиція.  Не інакше, як змагання, у кого кращий, хто спромігся на дорожчий і вишуканіший. Вони не створюють аури печалі й скорботи, не викликають ні емоцій, ні думок смутку та щирої шани. Біля них ні висповідатися, ні попросити прощення, ні покаятися, ні залишитися з дорогою тобі людиною наодинці.

Я давно помітив, що на невеликих затишних кладовищах, котрі, як правило, на узвишшях або у відокремлених від гамірних перехресть місцинах, куди і не ходять щодня натовпами, але й не заростають там стежини, набагато тривожніше почуваєшся. На нових, сучасних цвинтарях живі, ховаючи мертвих, усе одно, що показилися: не ставлять хрестів – могили натомість оточені масивними високими огорожами з металу чи бетону, мов у кайдани закуті або як темниці за гратами, і голі надгробні споруди, відкриті усім вітрам та дощам.

А тільки ж і на старих, давніх сьогодні не все гаразд. Подалися якось із друзями на одне з таких, щоб уклонитися могилі Василя Макуха, який у далекому 1968 році з вигуками «Геть комуністичних колонізаторів! Хай живе вільна Україна! Вона має бути незалежною!» живцем спалив себе у Києві на Хрещатику, і… Ви давно були у своєму місті бодай на найближчому від вашого дому кладовищі? Сходіть і подивіться. Те, на яке ми потрапили у своєму Дніпропетровську, нагадує сміттєзбірник. І не лише в містах – у селах та селищах також. У Божедарівці Криничанського району селищний голова якось скаржився мені: «Не знаю, що робити – мало не щомісяця наймаю чистити кладовище від сміття. КамАЗами вивозимо непотріб. Хоч як соромлю земляків, гукаю, люди добрі, схаменіться – не допомагає!». А вандалізм «металістів», котрі з могил померлих заготовляють металобрухт – це вже як пошесть чи небезпечна епідемія. Найперше нищать хрести. А в одному із сіл Софіївського району навіть металеву огорожу кладовища знесли й здали на переплавку…

Людство з різних куточків планети та різних віросповідань із давніх- давен має й неоднакові звичаї поховання померлих.

Християнський одвічний звичай зводився до інгумації небіжчика – повернення його в лоно землі. До того ж наші пращури далекі, слов’янські народи почали ховати в ями-могили ще задовго до прийняття християнства. Пригадайте лишень земляні кургани сарматів та скіфів – вони досі розкидані по наших степах. І нині вважаються історичними пам’ятками старовини.

– А нам і досі невтямки, – резонно зауважує архітектор Іван Власенко, – що й наші сучасні кладовища є не чим іншим, як музеями під відкритим небом.

Іван Федорович знає, що каже. Свого часу у ВНЗ він захищав дипломну роботу, темою якої були планування, створення й забудова місць поховань померлих. Працюючи над нею, Власенко-студент знайомився не лише з відомими кладовищами та меморіалами Києва, Москви, Ленінграда й інших міст колишнього Радянського Союзу, держав світу, передусім Європи, а й зі звичайними сільськими в нашій Україні. Тоді вже переконався, хоч яке кладовище візьми, воно є сховищем історії народу, музеєм пам’яті геть про кожного, хто там чи тут жив і творив. Це не той випадок, коли літописці відбирають, фільтрують події та факти й аж ніяк не всі імена вважають за потрібне згадувати на сторінках своїх скрижалей. Це той випадок, коли ім’я кожного, кому випало прожити свій вік серед людей, занесено до граматки «За упокій» – нікого ця участь не минає. І кожен гідний, аби його не забували. Бо радості й муки, діяння та набутки, думи й мрії кожен, помираючи, залишає для живих. «Я готовий, – писав витязь української поезії Василь Симоненко, – повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб у землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда».

От і міркує Іван Власенко, що мало сьогодні відбудовувати та будувати повсюди церкви, храми і собори – треба, щоб каплички поверталися на кладовища. За канонами християнства померлих на той світ проводжали зі священиками. Це не лише пом’якшувало горе рідні покійного – це таїло в собі великий сенс земного буття, прощення гріхів усім смертним та рівним перед Господом і давало можливість відчути повинність кожного перед тими, кого Бог забирає.

Водночас існують чіткі забудовні вимоги і до кладовищ, які передбачають різні типи могил – низькі надгробні плити, вертикальні тумби, звичайні хрести, – але завжди скромні, не строкаті, траурні. Ті ж вимоги, запозичені зодчими з церковних традицій, передбачають і зелені насадження, тінисті алеї-доріжки і неодмінну віддаленість від населених пунктів чи вируючих доріг, а також санітарні смуги. Не нейтральні, не смуги відчуження, а зони розмежування. Могили предків не можна ні тривожити, ні виставляти напоказ. Ними не хизуються – ними причащають власні душі.

У мене з дитинства перед очима запруджені народом майдан та прилеглі до нього вулиці у моєму райцентрі Покровському. Ходив я у перший чи другий клас, коли у нас ховали авторитетну і шановану людину. Проводжати її зібралося безліч людей, не менш як десять тисяч, – мабуть, увесь район. Такого похорону я до того ще не бачив. І від здивування запитав, малий, маму, хіба може в одного чоловіка бути стільки родичів та знайомих, які любили його? А поруч стояв білий, як сніг, дідусь. Почув і пояснив мені те, що й запам’ятав я назавжди.

Похорони влаштовують, сказав дідусь, не для мертвих. Похорони влаштовують для живих. Усі ми повинні надіятися і вірити, що ось так і нас проведуть у вічну пам’ять. Інакше немає сенсу жити.

Автор: Микола НЕЧИПОРЕНКО