Історичні передумови становлення німецько-російських відносин в енергетичній сфері

Промисловість ФРН, що почала стрімко розвиватись у 1950-х роках, потребувала відносно дешевого та надійного постачальника енергоресурсів. Ним міг стати Радянський Союз.
Але в умовах холодної війни така співпраця набувала значного політичного підтексту.
Попри це в 1952 році, вже через сім років після завершення Другої світової війни, у ФРН було створено Східний комітет німецької економіки, до компетенції якого належало встановлення торговельних зв’язків між Сходом і Заходом, зокрема обмін технологіями [5].

Наприкінці 1950-х років СРСР виходить на західноєвропейський енергетичний ринок, зокрема західнонімецький, уже на той час стаючи другим після США експортером нафти. Радянський Союз зміг розпочати її експорт до Західної Європи завдяки не лише демпінговим цінам, а й укладенню бартерних угод (дуже часто товаром були новітні західні технології). У розпал холодної війни ця стратегія сприймалася країнами західного блоку як справжня політична атака. «Хрущов не раз загрожував закопати нас у землю. Сьогодні стає дедалі очевиднішим: якщо йому дати волю, він охоче втопить нас у нафтовому океані», — заявив тоді американський сенатор Кеннет Кітінг [2]. Провідні нафтові компанії Заходу були змушені зменшувати ціни. Багато аналітиків вважають, що саме СРСР, який штучно занизив ціни на нафту заради виходу на європейський ринок, сприяв створенню у 1960 році ОПЕК.

1962 року, відразу після Карибської кризи, США запровадили економічні санкції проти СРСР: у лютому в рамках НАТО було схвалено ембарго на постачання сталевих труб великого діаметра, потрібних Радянському Союзові для будівництва трубопроводів. Як відомо, Конрад Аденауер — один із найбільш проамериканських канцлерів в історії Німеччини. Західнонімецький уряд звернувся до великих сталеливарних компаній, що уклали з СРСР угоди на постачання 130 тис. тонн таких труб, із проханням анулювати контракти. Однак деякі європейські країни, наприклад, Велика Британія та Італія, відмовилися підтримати санкції [3].

Зі свого боку, СРСР унаслідок ембарго налагодив власне виробництво труб великого діаметра. Тоді й було споруджено найдовший у світі (5 500 км) транс’європейський нафтопровід «Дружба». За легендою, на першій трубі, яка зійшла в березні 1963 року з конвеєра Челябінського заводу на Уралі, робітники написали: «Труба тебе, Аденауэр!». Санкції затримали будівництво нафтопроводу лише на рік: першу гілку ввели в експлуатацію вже в 1964-му (нею нафта пішла до Чехословаччини, Угорщини, Польщі та НДР, які уклали домовленості з Москвою в грудні 1959 року). У 1969 році ембарго врешті-решт було скасовано [5].

Тим часом у СРСР значно зріс видобуток природного газу: відкриття наприкінці 1960-х років нових величезних родовищ у Сибіру (приміром, Уренгой, 1968) та розширення потужностей у Середній Азії зумовили збільшення за десять років загального виробництва газу в чотири рази, яке досягло в 1970-му 198 млрд. кубометрів. Тоді газові ресурси СРСР оцінювали приблизно в 40% світових запасів, що забезпечувало лідерство на світовому енергетичному ринку. Однак транспортування газу, порівняно з нафтою, мало свої особливості, бо потребувало будівництва магістральних газопроводів.

Окрім того, нові родовища були розташовані у важкодоступних і малопридатних для проживання регіонах, у високих північних широтах. Країні довелося сконцентрувати колосальні ресурси за рахунок інших галузей промисловості та добробуту населення, що було можливе лише в умовах радянського ладу. Зокрема, велику проблему становила нестача труб, компресорів та іншого обладнання для створення інфраструктури. Для розбудови газотранспортної системи було потрібно стільки труб, що їх не могла самотужки виробити жодна країна. Тож співпраця з промислово розвиненими західними державами, зокрема ФРН, зумовлена не лише технологічним відставанням СРСР, а й неабияким обсягом робіт, що їх потрібно було виконати в установлені терміни. СРСР змушений був шукати постійних партнерів у Західній Європі [2].

Як уже зазначалося, відносини між СРСР і ФРН в енергетичній сфері протягом 1960-х рр. складалися не дуже вдало. Вони ускладнювалися політичними суперечностями: відверта антирадянська риторика урядів Конрада Аденауера та його наступників — Людвіга Ерхарда та Карла Кізінгера, доктрина Хальштейна 1955 року, яка унеможливлювала встановлення дипломатичних відносин між обома країнами, вступ 1954 року ФРН до НАТО, що його різко засудив СРСР, друга берлінська криза 1961 року й інші чинники [3].

Перші позитивні зміни у відносинах між Західною Німеччиною та соціалістичним табором сталися під час перебування при владі «Великої коаліції» (1967—1968). Тоді за ініціативою міністра закордонних справ Віллі Брандта було скасовано сумнозвісну доктрину Хальштейна [1]. Це певною мірою уможливило участь найбільшого німецького енергетичного концерну Ruhrgas в укладенні першого широкомасштабного контракту СРСР на експорт газу до Європи.

Так 1968 року радянський газ уперше потрапляє в Австрію, нейтральну країну. Перші важливі торговельні переговори з країнами європейського блоку відбулись у 1969 році: партнерами, як уже зазначалося, були німецький концерн Ruhrgas та італійський ENI. Того ж року ENI за посередництва Snam Rete Gas уклав перший контракт на постачання газу, що передбачав закупівлю 2,5 млрд. кубометрів на рік. Поставки почалися з 1974 року завдяки введенню в експлуатацію газопроводу, що проходив територією Австрії [5].

Прихід до влади в 1969 році Віллі Брандта й започаткована ним «нова східна політика» стали переломним моментом і в загальному розвитку радянсько-німецьких відносин, і в їх енергетичному напрямі.

1 лютого 1970 року Карл Шіллер, міністр економіки ФРН, та Микола Патоличев, радянський міністр зовнішньої торгівлі, підписали безпрецедентний контракт з постачання природного газу до Західної Німеччини — близько 3 млрд. кубометрів на рік [1]. Зі свого боку, Німеччина через концерн Mannesmann отримане паливо оплачувала поставками 1,2 млн. тонн труб великого діаметра для розбудови газопроводу. Договір ухвалили в готелі «Кайзерхоф» у Гессені, його сторонами були західнонімецьке акціонерне товариство Ruhrgas і радянське зовнішньоторговельне об’єднання «Союзнефтеэкспорт». Пізніше, в липні 1972 року, умови договору переглянули. Сторони домовилися, що СРСР протягом двадцяти років поставить у ФРН 120 млрд. кубометрів газу. В обмін на це Радянський Союз отримає 2,4 млн. тонн сталевих труб великого діаметра. Цю найбільшу за всю історію економічних відносин між СРСР і ФРН угоду фінансував консорціум західнонімецьких банків на чолі з Deutsche Bank [5].

1 жовтня 1973 року Герберт Шельбергер, президент Ruhrgas, в урочистій обстановці відкрив вентиль у Вайдхаусі, на кордоні між Чехословаччиною та німецькою Баварією.

У вересні 1970 року тодішній федеральний міністр економіки Фрідеріхс в інтерв’ю газеті «Welt am Sonntag» заявив, що енергетична концепція федерального уряду передбачає подвоєння долі природного газу в загальному обсязі енергозабезпечення ФРН. «Радянські поставки є бажаним і важливим внеском у цю політику», — наголосив він. І далі зауважив: «Значення договорів із СРСР з постачання природного газу, як мені здається, окрім цих безпосередніх ефектів, полягає в тому, що вперше завершилось успіхом під’єднання величезного східноєвропейського родовища до західноєвропейської газотранспортної системи. Із цього можуть виникнути  важливі довгострокові процеси в енергетичній структурі Європи» [5].

Нові перспективи експорту привели до створення того ж року об’єднання «Союзгазэкспорт». Радянський Союз вів із ENI, Ruhrgas та NAM (Нідерланди) переговори щодо будівництва гілки, яка проходила б територіями Чехословаччини та ФРН.

Протягом 1970-х рр. експорт російського природного газу до Західної Німеччини становив приблизно 4,9 млрд. кубометрів на рік і був основною статтею радянського експорту. Саме на ФРН припадала й третина радянського імпорту (високотехнологічне обладнання здебільшого для енергетичної галузі). Отже, у 1970-ті роки ФРН стає головним торговельним партнером Радянського Союзу в Європі й залишається ним донині вже для Російської Федерації [3].

Розвиток торгівлі  в енергетичній галузі супроводжувався розбудовою великих транс’європейських енергосистем. До Німеччини російський газ потрапляв через німецько-чехословацький кордон у Вайдхаус                                    (енергосистема MEGAL), до Австрії — через австро-чехословацький кордон у Баумгартен (енергосистема WAG). Ці дві мережі забезпечували транспортування всього об’єму палива, купленого в Радянського Союзу концернами GDF, EMV та Ruhrgas. Розбудована мережа газопроводів міцно зв’язала Західну Німеччину з Радянським Союзом. А довготермінові контракти з постачання газу зміцнили ці «сталеві» зв’язки [5].

Світові нафтові кризи 1973 та 1979 років підштовхнули Німеччину, з одного боку,  на поглиблення енергетичної співпраці з СРСР (нестабільність близькосхідних постачальників), а з другого — на використання енергозбережних технологій та розвиток атомної енергетики. Але, безперечно, вони значно зміцнили «дружбу» між ФРН і СРСР. Недаремно В. Брандт казав: «Тільки спільний економічний проект інтегрує краще, ніж роки дипломатії» [1].

У середині 1970-х років Австрія, ФРН і Франція взяли участь у прокладанні газопроводу, що мав з’єднати країни-імпортери з іранським родовищем Канган. Договір, укладений між країнами Західної Європи, СРСР та Іраном у 1975 році, передбачав схему, відповідно до якої Іран купував європейське обладнання та продавав газ СРСР. У свою чергу, Західна Європа купувала вже радянський газ. Предметом цього тристороннього договору було будівництво магістрального газопроводу IGAT-II (Iranian GAS Trunkline) завдовжки 1 440 км, котрим газ із півдня Ірану мав іти до термінала Астара на радянському кордоні. Газопровід планували прокласти через Тегеран і Грозний до Ужгорода, звідки газ через Вайдхаус надходив би на європейські ринки збуту. Завершити проект передбачали в 1980—1981 роках. Однак цього не сталося через ісламську революцію 1979 року в Ірані [3].

Завдяки освоєнню величезних родовищ газу в Західному Сибіру (Ямбург, Уренгой) Радянський Союз виявився єдиним постачальником, здатним замінити Іран. До того ж через ціновий конфлікт із Алжиром Франція була змушена відмовитися од свого традиційного постачальника та, як і Західна Німеччина, орієнтуватися на блакитне паливо із СРСР.

Так наприкінці 1979 року було розроблено новий проект газопроводу, що мав з’єднати родовища Сибіру з європейськими ринками збуту та збільшити попередньо запропоновані об’єми поставок природного газу (з 24 млрд. кубометрів у 1980 році до 60 млрд. у 1990-му). До цього часу вже було побудовано два газопроводи, що з’єднували Ямбург («Північне сяйво») й Оренбург («Союз») із Ужгородом на чехословацько-радянському кордоні з відгалуженнями до кордонів Німеччини й Австрії [5].

За масштабами новий проект відрізнявся від попередніх: передбачалося не тільки безпосереднє забезпечення західних ринків, а й дворазове збільшення поставок газу до 1990 року. Радянська сторона розраховувала завдяки зростанню експорту газу компенсувати нестачу нафти, збільшити видобуток якої наприкінці 1970-х було неможливо через деякі труднощі.

У 1979 році СРСР розпочинає переговори з Німеччиною, Францією, Італією, Бельгією, Австрією та Нідерландами про участь у будівництві газопроводу завдовжки 5400 км. Вони тривали у двосторонньому форматі — між СРСР і консорціумами банків та енергетичних компаній кожної із зацікавлених країн. Найактивнішу участь узяла ФРН: концерн Ruhrgas та Deutsche Bank виділили 4 млрд. німецьких марок на закупівлю компресорних станцій та іншого обладнання. Цікаво, що за попереднім планом газопровід мав пройти територією Східної Німеччини, але ФРН виступила проти цього, побоюючись, що НДР може припинити поставки газу в разі політичної кризи. Надійнішим вважався маршрут через Україну та Чехословаччину.

Прихильники будівництва газопроводу стверджували, що він дасть змогу збільшити й стабілізувати газозабезпечення, а отже, зміцнить енергетичну безпеку як загалом Європи, так і ФРН. Сполучені Штати були проти, вважаючи, що валютні надходження сприятимуть військово-економічній могутності СРСР. Окрім того, зближення західноєвропейських держав із Радянським Союзом могло б значно послабити Північноатлантичний блок. І, нарешті, СРСР мав можливість використовувати енергоресурси як засіб політичного тиску, за потреби припинивши поставки.

Урегулювання конфлікту між членами західного табору стосовно будівництва газопроводу відбулося на початку 1980-х років. Коли ФРН, Франція та Німеччина виступили єдиним фронтом проти політики Вашингтона [4].

Підбиваючи підсумки, можна зазначити: інтенсивна енергетична співпраця між Росією (СРСР) і ФРН триває вже не одне десятиліття й розпочалася майже одразу після створення Федеративної Республіки Німеччина у вересні 1949 року. Якісні показники цієї співпраці безпосередньо залежали від політичного діалогу між двома країнами. Так, енергетичне співробітництво набуло глобального виміру після приходу у 1969 році до влади Соціал-демократичної партії Німеччини на чолі з канцлером Віллі Брандтом і запровадження ним «нової східної політики», що уможливила налагодження нормальних політичних стосунків між обома країнами. Цікаво, що укладення договору від 1 лютого 1970 року про постачання природного газу до ФРН майже на півроку випередило підписання Московської угоди від 12 серпня 1970 року, яка заклала основоположні підвалини для нормалізації двосторонніх стосунків. Розвиваючи цю тезу, можна дійти висновку, що  політичній співпраці передувала насамперед економічна, яка найвиразніше проявилася саме в енергетичній сфері [4].

Насправді переломним етапом в енергетичних відносинах СРСР і ФРН стала ідея будівництва нового потужного газопроводу, який дав би змогу постачати газ із родовищ Сибіру європейським споживачам. Проект був багатостороннім: у ньому взяли участь майже всі провідні країни Західної Європи. Можливо, саме тому він став приводом для жорсткої критики з боку Сполучених Штатів політики як європейських країн, так і СРСР. Уже тоді намітилася тенденція: США жорстко протистоятимуть будь-якому посиленню присутності СРСР у Європі, особливо енергетичному. Американська позиція залишилася незмінною й стосовно нинішньої енергетичної політики Російської Федерації на європейських ринках.

У 1950—70-ті роки окреслилася структура енергетичного експорту СРСР до Західної Німеччини, в якому частка природного газу в декілька разів перевищувала частку нафти. З одного боку, поставки нафти було легше диверсифікувати, з другого — світові енергетичні кризи 1973 та 1976 років привели до значного збільшення частки природного газу в енергобалансі Німеччини, зробивши СРСР партнером номер один у цій галузі. Цікаво, що більшість угод, укладених у цей період, мала бартерний характер: СРСР в обмін на природний газ отримував не гроші, а труби великого діаметра, технології та обладнання [5].

Протягом  1970-х років у відповідь на енергетичну кризу керівництво ФРН активізувало програму будівництва атомних електростанцій і всіляко сприяло запровадженню енергозбережних технологій, але це аж ніяк не вплинуло на зменшення залежності від радянського експорту. Водночас, скажімо, Франції за рахунок інтенсифікації запровадження атомної енергетики вдалося мінімізувати залежність від імпорту енергоресурсів.

Джерела

1. Брандт В. Воспоминания / Пер. с нем. — М.: Новости, 1991. — 526 с.

2. Власов С. Н. Европейская безопасность в контексте германских интересов. — К.: Наукова думка, 1991. — 200 с.

3. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980—2000): Підручник / Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень, Л. В. Губерський та ін. — К.: Либідь, 2001. — 624 с.

4. Павлов Н. В. Внешняя политика ФРГ: концепции и реалии 80-х годов. — М.: Международные отношения, 1989. — 255 с.

5. Павлов Н. В., Новиков A. A. Внешняя политика ФРГ от Аденауэра до Шредера. — М.: ЗАО «Московские учебники СиДиПресс», 2005. — 605 с.

Автор: Дар’я Костюченко