Формування трипартійної системи в Україні: передумови й перспективи

Стабільне функціонування формально багатопартійних систем із тенденцією домінування двох основних партій (або щонайбільше з додатковою, «баластною», третьою – такі системи називають іще «2,5-партійними») досі подекуди розглядається як ознака загальної досконалості й ефективності політичної системи, її «зрілості». Але здебільшого не береться до уваги те, що успішна двопартійність можлива лише там, де тривала й відносно безперешкодна політична еволюція дозволила побудувати демократію, котра «…ґрунтується на принципі згоди; вільному голосуванні та зверненні до здорового глузду; досягненні результату аргументом, а не силою», тобто переважно в рамках британської (або так званої вестмінстерської) моделі влади [6, р. 151].

Натомість повноцінні трипартійні (і навіть чотирипартійні) системи, які діють у багатьох країнах континентальної Європи, дають змогу значно більшою мірою охоплювати спектр наявних у суспільстві політичних переконань, хоча й здатні дещо ускладнювати надання необхідної парламентської підтримки урядові. А саме підвищення рівня репрезентативності Верховної Ради, забезпечення якнайповнішого відображення нею структури суспільних настроїв і електоральних симпатій нині є одним із провідних напрямів реформування влади в Україні. Тому здійснення об’єктивного аналізу можливих шляхів подальшої трансформації вітчизняної партійної системи видається надзвичайно актуальним із наукового погляду.

Відтак, виокремивши об’єкт і предмет нашого дослідження (якими є партійна система України та чинники її структурування відповідно), кінцевою його метою слід вважати з’ясування передумов і перспектив формування дієздатної трипартійної моделі. Для цього потрібно вирішити такі конкретні завдання:

– виявити найзагальніші політико-ідеологічні критерії поділу вітчизняного партійно-політичного спектра;

– встановити основні тенденції впливу чинного виборчого законодавства на розвиток партійної системи;

– визначити відповідність тричленної структури партійного спектра потребам побудови ефективного врядування в Україні.

Хоча становленню репрезентативного партійно-політичного спектра в Україні приділяють увагу як дослідники-теоретики (К. Бондаренко, О. Гарань, Є. Головаха, В. Небоженко, В. Полохало, В. Фесенко та ін.), так і – що цілком природно – політики-практики (Є. Кушнарьов, В. Литвин, В. Медведчук, Д. Табачник тощо), комплексного аналітичного бачення проблеми в нас досі бракує. Її розгляд часто зводиться до прогнозування «перспективності» конкретних партій чи брендів (у кращому разі – суспільно-політичних орієнтацій загалом) замість обґрунтування доцільності того чи іншого варіанта розвитку самої партійної системи країни.

Одним із перших ідею побудови в нашій державі трипартійної системи висунув 1997 року тодішній лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл. Зокрема, найоптимальнішим сценарієм він вважав утворення трьох потужних структур відповідно консервативного (правого), ліберального (центристського) й соціал-демократичного (лівого) ідеологічного спрямування. «При такому партійному структуруванні.., – зазначав автор публікації, – на марґінесах політичного життя залишилися б крайні праві, крайні ліві (комуністи) й відверто антидержавні сили (...), вплив яких поступово, але неухильно падав би» [5].

Пропонована схема була, по суті, спробою пристосувати до вітчизняної дійсності звичний для континентальних демократій Європи політичний «трикутник» (консерватизм – лібералізм – соціал-демократія). Однак будь-які політичні сили, котрі претендують на роль реальних виразників певних інтересів, мусять спиратися на значущі соціальні групи. Тому потрібно передусім з’ясувати, чи наявний у нашому суспільстві ґрунт для формування трипартійної моделі влади за класичним європейським зразком.

Як відомо, традиційними носіями правоконсервативних орієнтацій вважається так званий середній клас (зокрема, дрібні підприємці та власники фермерських господарств), ліберальних – переважно великий бізнес та інтеліґенція, лівих – наймані працівники й частина інтеліґенції. Складність ситуації в Україні полягає нині в несформованості багатьох із згаданих груп, здатних становити надійну соціальну базу відповідних ідеологічних напрямів і політичних партій. Насамперед надто невизначеним у наших умовах залишається соціально-політичне обличчя «середнього класу» – прошарку достатньо забезпечених і матеріально незалежних громадян, що тяжіють до цінностей стабільності та консерватизму. Так, згідно з результатами одного з опитувань, проведеного на початку поточного десятиліття, 20% тих, хто вважав себе «середньозабезпеченими», не мали окремого помешкання, майже 50% – мобільного телефону, майже 70% – автомобіля, а 94,3% – персонального комп’ютера [3]. Звісно, за минулі майже вісім років майнове становище більшості українських громадян покращилося, що, втім, аж ніяк не знімає з порядку денного питання належної самоідентифікації багатьох груп населення, власне, адекватності оцінки ними свого соціального статусу. Відтак не дивно, що як за своїми ідейними уподобаннями, так і за форматом громадянської активності й політичної поведінки значна частина вітчизняного «мід-класу» тяжіє до лівої частини класичного спектра – у його більш чи менш радикальних різновидах. Зрештою, про загальну несталість соціальних ідентичностей у пострадянських суспільствах і їхню ускладнену кореляцію з імовірними політичними симпатіями ще 1992 року попереджав відомий український соціолог Є. Головаха: «За цієї суспільної ситуації (перехідного періоду) виникає дезорієнтація індивідуальної та масової свідомості, яка виявляється в соціально-психологічній амбівалентності – суперечливому поєднанні взаємовиключних орієнтацій» [1, с. 27–28].

Із цього погляду цілком закономірним стало існування в Україні 1990-х – початку 2000-х рр. своєрідного політичного симбіозу центристської, «ліберально-реформістської» президентської влади та лівої, принаймні за своєю програмовою риторикою, парламентської опозиції. Саме «протистояння» пропрезидентських «реформістів» і антипрезидентських ретроградів становило, без перебільшення, головну сюжетну лінію політичного життя в Україні аж до відставки уряду В. Ющенка у квітні 2001 року та початку парламентської виборчої кампанії-2002. Наприклад, навіть створення на початку 2000 року довгоочікуваної пропрезидентської більшості у Верховній Раді диктувалося не стільки конструктивними мотивами, скільки, як визнавав згодом дехто з причетних осіб, прагненням «…усунення представників лівих партій від керівництва парламентом» [4, с. 196].

І хоча обидва названі табори було представлено кількома партіями, у масовій свідомості поступово утвердилося саме узагальнено-бінарне сприйняття політичного спектра України. Формування, приміром, повноцінного правоконсервативного напряму так і не відбулося внаслідок зумовленого різними причинами (зокрема, загрозою «червоного реваншу» – реальною або удаваною) слідування більшості тодішніх «націонал-демократів» у фарватері ліберального «курсу радикальних реформ» Президента Л. Кучми.

До того ж у межах потенційного «третього табору» завжди гостро стояло питання внутрішньої єдності та координації. Так, у парламентських виборах 1998 року, окрім жорсткого суперництва між кількома його репрезентантами («Громада», «Реформи і порядок», «Національний фронт», «Вперед, Україно!»), траплялися й прецеденти протистояння між учасниками одного (!) блоку (приміром, того ж таки «Нацфронту»). Зрозуміло, що в умовах цілковитої монополізації адміністративного ресурсу союзниками Президента Л. Кучми це мало фатальні наслідки майже для всіх тодішніх претендентів на роль українського «третього»: до парламенту потрапила лише «Громада», а вся неліва опозиція загалом отримала менш ніж 13% голосів проти 40% у лівих партій та 22% у пропрезидентських центристів різного штибу. Розбіжність політичних напрямних і взаємні інтриги зруйнували й «канівську четвірку» під час президентських виборів 1999-го. У річищі нашого дослідження згаданий виборчий проект цікавий саме тому, що його учасники (Є. Марчук, О. Мороз, В. Олійник, О. Ткаченко) ставили за мету свого об’єднання якраз подолання активно нав’язуваної тоді суспільству безальтернативно-двополюсної схеми електорального вибору: між чинним главою держави Л. Кучмою та лідером комуністів П. Симоненком. Питання впливу чинної моделі обрання президента на перспективи національної консолідації загалом і формування партійної системи в Україні зокрема буде розглянуто нижче.

Наразі ж відзначмо, що такий зручний для обох учасників владно-опозиційного симбіозу 1990-х бінарний поділ не міг існувати вічно. Тим паче що тактика постійних компромісів у питаннях подальшого державного розвитку (між вільноринковим і централізованим типами економіки, між європейським та євразійським векторами геополітичної інтеграції) і дедалі відчутніше загравання «центристів» із лівим електоратом за допомогою соціал-демократичної й навіть прорадянськи-ностальгійної риторики створили сприятливі умови для активізації праводемократичних і націоналістичних сил. Утім, основним чинником їхньої консолідації стала поява на політичній авансцені по-справжньому рейтингового лідера з відповідними переконаннями – колишнього Голови Національного банку та Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка.

Завдяки зростанню опозиційних настроїв у суспільстві та популярності лідерів блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка та Блоку Юлії Тимошенко, у межах яких вдалося об’єднати більшість колишніх «національно-демократичних» партій, можливості консолідації третього ідейного напряму в українській політиці нарешті почали набувати реальних обрисів: на парламентських виборах 2002 року ці сили разом отримали майже третину голосів. Щоправда, одночасно «третя» (поряд із владними «центристами» та «демократичною опозицією») сила – Комуністична партія України набула виразних ознак марґінальності.

Маючи значний особистий рейтинг, В. Ющенко цілком прогнозовано розглядав парламентську кампанію як генеральну репетицію своєї участі у президентських перегонах 2004 року. Саме у зв’язку з цим повною мірою виявилися негативи вітчизняної системи виборів глави держави. Запроваджена в нас двотурова мажоритарна модель здатна гранично загострювати будь-які суспільні суперечності й узагалі спричиняти невиправдану напруженість.

Використання системи відносної більшості під час обрання глави держави, по суті, нав’язує Україні британський варіант демократії, котрий ґрунтується на суперництві та різкому розмежуванні між, як правило, лише двома партіями, одна з яких – урядова, а друга – опозиційна. (Але не слід забувати, що в англосаксонських країнах це відбувається в умовах панування докорінно іншої, набагато придатнішої для подібних владних «ігор», політичної культури, про що вже йшлося на початку нашої статті.) Навіть якби загальнонаціональні вибори обмежувалися одним туром голосування, в якому переможець визначався б відносною більшістю голосів, то посилювався б ризик загострення політичного екстремізму внаслідок тактичних поступок кандидатів на користь радикалів. Адже прагнення швидкого виграшу зазвичай штовхає претендентів в обійми найменш конформних груп. У такому разі крайні, «флангові», політичні погляди можуть набувати більшої ваги, ніж це було б можливим за парламентської системи. Проведення другого туру для двох найпопулярніших кандидатів першого туру може полегшити створення союзу поміркованих сил, проте зі ще більшою часткою ймовірності сприятиме конфронтації між двома основними претендентами, що може спричинити небезпечні антагонізми в політикумі й суспільстві загалом. Відтак цілком природно, що в Україні президентські мажоритарні вибори у два тури щоразу лише поляризують країну, а не консолідують її.

Головним чинником чергової поляризації українського суспільства й політичного спектра під час кампанії 2004 року стало питання геополітичного позиціонування та цивілізаційного вибору між Заходом (НАТО, ЄС) і Сходом (Росія). Саме навколо цих двох векторів міжнародної інтеграції й відбувалося партійне блокування як у ході, так і після останніх президентських перегонів. Експлуатація відповідних гасел дає стабільний результат. Натомість політичні сили, що не акцентують своєї зовнішньополітичної ангажованості (наприклад, «Віче» у виборах-2006, Блок Литвина) мають досить скромні електоральні здобутки.

Однак звернення до інших, не пов’язаних із зовнішньою кон’юнктурою, критеріїв структурування вітчизняного соціуму (а відтак і політикуму) нині взагалі не дає будь-якої певної картини. В Україні немає, приміром, чіткої троїстої суспільної структури на зразок ізраїльської, де соціалісти, світські несоціалісти та релігійні ортодокси являють собою стійкі та надзвичайно організовані у громадсько-політичному сенсі сегменти, кожен із яких репрезентовано великою партією та кількома дрібними [2, с. 166].

Єдине, що можна передбачити майже напевно, – це подальше зростання протестних настроїв серед громадян унаслідок розгортання кризових процесів у національній економіці. Збільшення кількості безробітних, зменшення реальних доходів населення, банкрутство багатьох суб’єктів підприємницької діяльності призводитиме до подальшого розмивання соціальної структури суспільства, переходу частини представників потенційного «середнього класу» до кола знедолених, загострення майнового розшарування та соціальних контрастів. Вочевидь, спрямованість соціальної мобільності визначатиме й характер ідейно-політичних запитів та пріоритетів. Украй актуальними для українців знову стають питання соціального захисту та справедливості. Отже, можна було б прогнозувати появу потужної соціал-демократичної (а можливо, й іще лівішої за ідеологічною належністю) політичної сили без однозначної пропагандистської прив’язки до одного з двох вищезгаданих геополітичних векторів. Утім, будь-які прогнози нині слід вважати суто теоретичними.

Тож головною передумовою постійної бінарної поляризації вітчизняного партійно-політичного спектра треба визнати загальну неструктурованість суспільства, несформованість груп інтересів і взагалі будь-якої сталої системи ідейно-ціннісних орієнтацій. Це, своєю чергою, значно полегшує маніпулювання масовою свідомістю, її міфологізацію і, зокрема, штучне насаджування елементів дуалістичного або так званого маніхейського світогляду з притаманним йому спрощеним, «чорно-білим», баченням навколишньої дійсності. Особливо яскраво це виявилося під час двох останніх (1999 та 2004 років) президентських виборчих кампаній, коли «свій» кандидат однозначно уособлював «добро», тоді як його основний суперник – «зло».

Проте проблеми партійного будівництва в Україні пов’язані не лише з об’єктивно недостатньою структурованістю нашого суспільства, а й із суто організаційними аспектами. Адже підґрунтя виникнення абсолютної більшості сучасних українських партій було й залишається суто кон’юнктурним. Не таємниця, що майже всі вони створювалися аж ніяк не з метою формування широкої та – головне – стабільної соціальної бази, а на підставі певних вузькокорпоративних (якщо не приватних) цілей, симпатій чи навіть спільних антипатій. Низька функціональна ефективність таких партій як репрезентантів реальних суспільних позицій призводить до переважання егоїстичних мотивів електоральної мобілізації. Партійна активність здебільшого виявляється безпосередньо у зв’язку з виборами, в розрахунку на здобуття одномоментного успіху задля потрапляння до владних структур. Така «багатопартійність» навіть потенційно не спроможна відображати фактичного поділу суспільства.

За таких умов схема обрання Верховної Ради – найвищого представницького органу, що формується представниками політичних партій на пропорційних засадах – не впливає вирішальним чином на еволюцію вітчизняної партійної системи. Партійні структури залишаються заручниками своїх «брендових» лідерів і фінансових спонсорів, експлуатуючи певні ідеї та гасла переважно з метою здобуття ситуативної підтримки з боку виборців. За будь-якого прохідного бар’єра політичний спектр тяжітиме до групування навколо кількох найрейтинговіших «облич» (найчастіше двох), які для мобілізації своїх прихильників муситимуть акцентувати всі наявні в нашому суспільстві лінії поділу. Так, за нинішнього тривідсоткового порога парламентського представництва в Україні за підсумками виборів до Верховної Ради 2006 та 2007 років поступово оформилося домінування двох політичних сил – Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко – із популярними лідерами на чолі. Саме їхні взаємовідносини визначатимуть найближчим часом загальний алгоритм політичного життя країни. На роль «баластного» (або взагалі зайвого) «третього» в цій ситуації претендують «Наша Україна», комуністи та Блок Литвина. Підвищення ж виборчого бар’єра за нинішньої картини суспільних настроїв та очікувань лише посилюватиме поляризацію, залишаючи дедалі менше шансів на побудову навіть «2,5-партійної» системи. Адже тоді електоральний ресурс ще більшою мірою концентруватиметься в руках імовірних фаворитів другого туру президентських виборів, хоч би хто ними був.

Водночас саме поява на політичній авансцені самодостатнього і впливового третього гравця дала б змогу значно послабити об’єктивно наявну в межах будь-якої двополюсної структури напруженість, що в умовах розділеного українського суспільства перманентно накладається на всі без винятку соціальні, регіональні та етнокультурні контрасти.

Джерела

1. Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання. – 1992. – № 1. – С. 24–39.

2. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 287 с.

3. Паливода О. Кто у нас средний класс? // Власть и политика. – 2001. – 19–25 октября. – С. 1.

4. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001) / Н. П. Барановська, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін.; Під ред. В. М. Литвина. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2001. – 704 с.

5. Чорновіл В. Скільки партій потрібно Україні? // Час-Time. – 1997. – 9 січня. – С. 2.

6. Harvey J., Bather L. The British constitution. – London etc.: Macmillan; New York: St Martin’s press, 1966. –
572 p.

Автор: Валерій Колюх