Проблеми розгляду індивідуальних трудових спорів у Європейському суді з прав людини

Україна як демократична держава має наблизитися до визнаних у світі міжнародних стандартів у сфері праці. Це спонукає її до ратифікації міжнародних нормативно-правових актів. Тобто взяти зобов’язання привести своє національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів праці. Отже, коли Україна ратифікує певні міжнародні нормативно-правові акти у сфері праці, це означає, що вона їх визнає. Ці акти є підставою для розширення кола трудових прав працівників України, передбачених національним законодавством, що потребує розробки ефективного механізму їх захисту.

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства. У ст. 8-1 Кодексу законів про працю встановлено: «Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди» [5]. Отже, у Конституції й у КЗпП закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.

Тож міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; внесення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. У зв’язку з цим варто наголосити, що в Україні протягом останнього десятиріччя здійснюється планомірна наполеглива робота з адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів [1, с. 169].

Україна як європейська держава визначила для себе євроінтеграційний шлях розвитку. Зокрема й у сфері трудового права. Набувши членства у Раді Європи, Україна ратифікувала основні акти цієї установи — Європейську Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини (1950 рік) і Європейську соціальну хартію (переглянуту) (1996 рік). Законом України ратифіковано й Європейську конвенцію про правовий статус трудових мігрантів, прийняту Радою Європи (1977 рік). Громадяни України здобули також право звертатися по захист до Європейського суду з прав людини, зокрема й у разі невиконання національними судами рішень  щодо виплати роботодавцями заборгованості із заробітної плати. Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини стала в 1950 році для держав, які її підписали, «першим кроком для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації» [8, с. 14].

Конституція передбачає досить великий комплекс трудових прав працівників. Найголовнішою з-поміж інших можна визначити ст. 43, яка проголошує, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Зміст зазначеного права визначено відповідно до міжнародних стандартів. Так, свобода праці є одним з основних принципів трудового права. Але проголошення певних трудових прав працівників і створення відповідних умов для їх щоденної реалізації, як відомо, різні речі. Тому на сучасному етапі розвитку нашої держави, в умовах ринкової економіки, важливе місце посідають правові процедури захисту порушених прав людини, зокрема й трудових. Це стосується випадків порушення індивідуальних і колективних трудових прав. Нині досить гостро стоїть проблема захисту трудових прав працівників. Викликає занепокоєння  виникнення заборгованості із заробітної плати (іноді й за декілька місяців одразу) та факти примушування роботодавцем найманих працівників іти на невизначений термін у неоплачувану відпустку  тощо. Особливо актуальною є проблема створення та закріплення безпосередньо в нормативно-правових актах гарантій і механізмів, за допомогою яких здійснюється правовий захист і охорона порушених трудових прав працівників. Адже в Україні в період світової кризи значно зросла кількість працівників, які працюють за межами нашої держави, шукаючи кращої долі. А такі працівники, безперечно, потребують захисту й охорони своїх трудових прав з боку своєї держави.

Метою статті є дослідження та аналіз діяльності й функціонування Європейського суду з прав людини, а також питань, пов’язаних з проблемами розгляду індивідуальних трудових спорів у Європейському суді з прав людини. Як відомо, значна кількість громадян України звертаються по захист своїх трудових прав до Європейського суду з прав людини. Проте значну  кількість їхніх заяв було визнано неприйнятними. Чому це відбувається?

Об’єктом дослідження є чинне законодавство України, що регулює порядок вирішення індивідуальних трудових спорів і передбачає порядок звернення громадян України до міжнародних судових органів, зокрема й до Європейського суду з прав людини, а також міжнародне законодавство, що регулює порядок захисту прав та основоположних свобод людини.

Предмет дослідження: інститут індивідуальних трудових правовідносин, правове регулювання трудових індивідуальних спорів і за національним законодавством, і за міжнародним законодавством, конституційні гарантії захисту порушених трудових індивідуальних прав працівників.

Проблематиці розгляду індивідуальних трудових спорів у Європейському суді з прав людини присвячена значна кількість наукових праць та досліджень.

Фундаментальне значення, на наш погляд, для вітчизняної науки має праця В. Лутковської, яка у своєму дослідженні приділила увагу не лише проблемам розгляду індивідуальних скарг у Європейському суді з прав людини, а й питанням, пов’язаним з організацією, діяльністю та процесом Європейського суду з прав людини [4].

Важливо наголосити, що досить ґрунтовно цю тему вивчали зарубіжні науковці М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі [2] та багато інших. Проте ми вважаємо, що зазначена тема все-таки потребує додаткового дослідження.

Однією з форм захисту порушених трудових прав найманих працівників є правове регулювання порядку вирішення трудових спорів. Але, на жаль, чинне законодавство України, яке регулює порядок вирішення трудових спорів між працівниками та роботодавцями, нині не відповідає суспільним відносинам, а в деяких випадках — і Конституції. Так, порушується положення ст. 8 Конституції, що встановила правило, за яким закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати її принципам. У трудовому законодавстві також повною мірою не врегульоване конституційне право  звернення до суду для захисту прав і свобод людини та громадянина.

Потрібно зазначити, що ідея щодо використання міжнародного суду для захисту прав людини в Європі виникла ще під час перших обговорень, що передували створенню Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини (її було підписано в Римі 4 листопада 1950 року)  [2, с. 67].

Відомо, що Страсбурзький суд був сформований лише в 1958 році. Привертає увагу те, що нині Європейський суд з прав людини в Страсбурзі — в одному ряду з Міжнародним судом у Гаазі та Європейським судом у Люксембурзі як один із трьох головних судів міжнародного рівня  [2, с. 67].

Лише після вступу України до Ради Європи, а особливо після ратифікації Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, відповідно до якої діє згаданий суд, громадяни України, котрі вважають свої права серед передбачених Конвенцією порушеними діями державних органів та що не знайшли належного захисту на національному рівні, дістали можливість звернутися до Страсбурзького суду з індивідуальною заявою. Відповідно до ст. 34 Конвенції під індивідуальною потрібно розуміти заяву від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення їхніх прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї [6]. Зазначене положення Конвенції має бути забезпечене на державному рівні, що унеможливлює перешкоди для ефективного здійснення такого права.

Відповідно до норм Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини встановлено декілька загальнообов’язкових правил звернення до Європейського суду з прав людини з метою вирішення трудового спору, в разі порушення або недотримання яких  у скаржника можуть виникнути проблеми щодо його розгляду.

Перше правило. Громадяни, які мають намір захищати свої порушені права безпосередньо в Європейському суді з прав людини, мусять надіслати заяву-скаргу на державу—учасницю Конвенції до суду. Детальний механізм подання скарги в Європейський суд з прав людини визначено у Правилах процедури суду, які набули чинності 4 листопада 1998 року. За загальними правилами суд розглядає лише ті порушення прав і свобод людини, які гарантуються Конвенцією [6]; прийнятою може бути лише скарга щодо держави, яка є учасницею Конвенції та ратифікувала відповідні протоколи до неї.

Наголосимо, що Європейський суд з прав людини станом на 23 лютого 2009 року на експериментальній основі надає нову послугу скаржникам щодо заповнення формуляра скарги в суд на своєму офіційному веб-сайті  в режимі он-лайн. Поки що послуга є доступною лише на шведській та голландській мовах [9]. 

У разі, якщо позовна заява-скарга визнається комісією Європейського суду з прав людини прийнятною, вона підпадає під юрисдикцію безпосередньо суду. Критерії прийнятності індивідуальної скарги визначаються ст. 35 Конвенції [6]. За цією статтею  суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення [6]. Як і норма, зафіксована у ст. 35 Конвенції, ст. 55 Конституції України також гарантує право «після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ або… організацій» [7, с. 300].

Положення про те, що заявник має вичерпати всі можливості задоволення своєї скарги на національному рівні, ґрунтується на принципі міжнародного права, який установлює, що держава мусить мати можливість самостійно виправляти ситуацію, задовольняючи вимоги громадянина, компенсувати збитки або в інший спосіб урегулювати спір. Відповідно держави звільняються від відповідальності за свої дії перед міжнародним органом, поки вони мали можливість виправити ситуацію за допомогою своїх правових систем [7, с. 300]. До того ж звернення до омбудсмана не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту, тому що він не має реального права виправити порушення, а скористатися правом звернутися до інших органів з вимогою про розслідування й виправлення порушення він може на свій розсуд (discretionary power) [7, с. 303]. Тим паче, що звернення омбудсмана є необов’язковим для виконання судовими або адміністративними органами.

Правило шести місяців, передбачене ст. 35 Конвенції, тісно пов’язане з вимогою про вичерпання національних засобів правового захисту. Безумовно, воно має переконливе ratio legis і полягає в намаганні сторін відгородити постійне звернення щодо давно вирішених справ. Судді Європейського суду з прав людини вважають, що в певному сенсі  це правило дисциплінує всіх учасників, попереджаючи про неможливість звернення до суду по закінченні шести місяців від часу остаточного рішення щодо спору на національному рівні. Такий достатньо жорсткий підхід до норми шести місяців є виправданим на практиці в певних випадках: єдиною вимогою для скаржника було підтримувати контакт із секретарем суду, інформуючи його про розвиток обставин і направляючи відповідні матеріали. Як показує практика секретаріату суду, ймовірність відмови в розгляді справи значно менша, якщо затримка в направленні повної скарги і відповідних матеріалів спричинена тим, що заявник продовжує використовувати внутрішні національні засоби правового захисту до їх вичерпання. Така затримка вважається поважною і суд може прийняти цю скаргу [7, с. 309]. 

Друге правило. Європейський суд з прав людини може розглядати лише справи, які стосуються прав, перелічених у Конвенції та протоколах до неї (для України це протоколи № 1, 2, 4, 7 та 11). Також Європейський суд з прав людини не може втручатися безпосередньо від імені скаржника у діяльність органу влади, на який скаржиться особа. Суд компетентний приймати скарги лише на ті держави, які є безпосередньо державами—учасницями Конвенції. Він також не може розглядати скарги на приватних осіб або приватні організації.

Третє правило. У випадку, коли скаржник вважає, що його скарга стосується лише одного з прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, і що зазначені вище умови задоволено, йому потрібно спочатку надіслати листа до комісії суду. Скарга до Європейського суду з прав людини надсилається англійською або французькою мовою. Але це правило має виняток. Так, громадянам України надано можливість звертатися до Європейського суду з прав людини рідною українською мовою.

Четверте правило. Скарга повинна містити таку інформацію: короткий виклад змісту; зазначення права, передбаченого Конвенцією, яке, на думку скаржника, було порушене; зазначення засобів правового захисту, які використав скаржник; перелік офіційних рішень у справі скаржника із зазначенням дати прийняття кожного рішення, назви суду чи органу влади, який його прийняв, а також коротко викладені деталі самих рішень. До листа додається оригінал або копія зазначених рішень (тут слід брати до уваги, що зазвичай суд не повертає заявнику зазначених документів).

П’яте правило. Секретар суду обов’язково дає відповідь на лист скаржника. Він може звернутися до скаржника по додаткову інформацію чи документи, або подальше роз’яснення цієї скарги; а також повідомити його про те, як раніше тлумачилася Конвенція у схожих випадках (дія судового прецеденту), і, якщо з’ясується, що є очевидна перешкода для визнання скарги прийнятною, може сповістити про це скаржника. З другого боку, він не може надати юридичну консультацію скаржнику стосовно права, що існує в державі, на яку особа скаржиться.

Шосте правило. У разі, коли в ході зазначеного листування з секретарем суду з’ясується, що скаргу можна зареєструвати як заяву й скаржник виявляє бажання це зробити, то секретар надсилає необхідний бланк, на якому подається офіційна заява, котра доводиться до відома Європейського суду з прав людини.

Сьоме правило. Секретар Європейського суду з прав людини  повідомляє скаржника про хід розгляду його справи. Провадження не є відкритим і на початковому етапі здійснюється лише в письмовій формі. Тому скаржнику не потрібно приїжджати до суду.

Восьме правило. Якщо скаржник має можливість, то може доручити вести свою справу адвокатові. На пізнішому етапі провадження, якщо у скаржника немає достатніх засобів для оплати послуг адвоката, він може отримати право на безкоштовну правничу допомогу. Проте правнича допомога не може надаватися у той час, коли скаржник   подає свою заяву.

Аналіз звернень громадян України до Європейського суду з прав людини щодо захисту порушених будь-яких прав людини свідчить про те, що найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях позбавлення волі. Якщо говорити про захист трудових прав у Страсбурзькому суді, то значна кількість скарг стосується невиплати заробітних плат і пенсій. Привертає увагу те, що останнім часом зростає кількість заяв од відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про порушення їхніх прав, зокрема й трудових [9].

Варто зауважити також, що в Конвенції (та протоколах до неї) як у важливому правозахисному документі не йдеться, наприклад, про захист  прав на житло, охорону навколишнього середовища чи соціальні та економічні права, але трапляються випадки, коли зазначені права були захищені, хоч і не прямо. У зв’язку з демократизацією суспільних відносин у європейських країнах може постати питання про розширення в майбутньому списку прав, передбачених у Конвенції (переважає відомий аргумент, що захисту потребують усі права особистості).

Практика роботи суду свідчить, що, як і в будь-якій галузі права, в сфері захисту трудових прав, зокрема в Європейському суді з прав людини, також є безліч проблем, які привертають увагу та потребують правового вирішення.

Перша проблема — значну кількість заяв, які надсилають до Європейського суду з прав людини, визнають неприйнятними та відхиляють через недоскональне обґрунтування причин скарги та неправильне її оформлення. Не можна не погодитися зі словами М. Ентіна: «Річ у тім, що,  як правило, скарги написані без дотримання  формально-юридичних вимог. Суть деяких із них просто важко зрозуміти. Вони являють собою лише сгусток емоцій. Інші написані до звернення в конкретні інстанції. Треті не мають безпосереднього стосунку до сфери регулювання Конвенції і т. ін.» [3].

Друга проблема — строки звернення до Європейського суду з прав людини. Розгляд судових справ в Україні триває не лічені місяці, а численні роки, хоча вимоги Європейського суду з прав людини зобов’язують скаржника подати скаргу не пізніше шести місяців.

На підставі викладеного можна дійти такого висновку: за всієї поваги до міжнародних судових органів вважаємо за необхідне стверджувати, що краще захищати трудові права на національному рівні, аніж доводити індивідуальний трудовий спір до його вирішення в Європейському суді з прав людини.

Джерела

1. Болотіна Н. Б. Трудове право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2008.

2. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини: джерела та практика застосування / Пер. з англ. — К.: АртЕк, 1997.

3. Энтин М. Л. Международные гарантии прав человека. Практика Совета Европы. — М., 2004.

4. Європейський суд з прав людини: організація, діяльність, процес / За ред. В. В. Лутковської. — К.: Праксіс, 2005.

5. Кодекс законів про працю України. — К.: Видавничий дім «Скіф», 2005.

6. Конвенція про захист прав і основоположних свобод людини (Рада Європи, 1950 р.), ратифікована Україною 17.07.1997 року та протоколи до неї: №№ 1, 2, 4, 7 та 11 Законом України від 17.07.1997 року — № 475/97-ВР (зі змінами). — Zakon. rada.gov.ua.

7. Манукян В. И. Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии. — К.: Изд-во «Истина», 2007.

8. Права людини в повсякденному житті: значущість діяльності Ради Європи в царині прав людини. — К.: Центр інформації та документації Ради Європи в Україні, 1998.

9. Права людини. —  http://www.humanrights.coe.int

Автор: Ірина Ковтун