Юрій ШЕМШУЧЕНКО: Шістдесят років – вік мудрості

Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України – 60 років. За ці роки інститут пройшов непростий шлях свого становлення й розвитку. З 1988 року директором Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України є Юрій Сергійович ШЕМШУЧЕНКО – доктор юридичних наук, професор, академік НАН України, Академії правових наук України й Української академії політичних наук. Про сьогодення української науки – наша розмова з Юрієм Сергійовичем.

– На обкладинці, – каже Юрій Сергійович, проглядаючи березневий номер «Віча», – подано фото Президента й Голови Верховної Ради. Причому на фото Володимир Литвин зображений вище за Віктора Ющенка. І це символічно. Бо в структурі владних інститутів парламент як представницький орган має бути «вищим» за інститут президентства.

Однак, треба сказати, що нині назва парламенту – «Верховна Рада» – не відповідає його сутності. Над чим «верховна»? Незрозуміло. Є три гілки влади. Але жодна з них не панує над іншою. Тож і назва «Верховна…» є, як на мене, недоречною.

– Назва відображає історію, зокрема ідею існування вертикалі рад.

– Це так. Але нині ця назва архаїчна. Бо ніякої вертикалі рад нині немає.

– А як, на вашу думку, може називатися парламент?

– Національні збори – найвдаліша назва. Так само не відповідає дійсності назва «народний депутат». Який він «народний»?

– Не називати ж його «олігархічний депутат»?

– «Олігархічний» – це чи не найточніше. Річ лише в тім, що назва має відображати не лише наявний стан справ, а й той стан, який має бути. І, до речі, у жодній конституції пострадянських країн (не кажучи вже про країни Західної Європи) немає назви «народний депутат». Парламентаріїв називають «депутатами». Я колись говорив про це Івану Курасу, коли той був народним депутатом: «Назва не відповідає дійсності». «Хай буде, – сказав той, – нас це задовольняє».

– Юрію Сергійовичу, інституту виповнюється шістдесят років. Тож напередодні цього свята нашим читачам було б цікаво дізнатися не лише про історію вашого закладу, а й про вас особисто. Бо інститут – це не лише стіни, а й передусім люди.

– Щодо стін і людей я хотів би сказати не про себе, а про ситуацію, яка мене нині турбує. Нещодавно відбулася сесія Національної академії наук. І обговорювалося питання про створення Академії екологічних наук. Президент видав відповідний указ. Але буде вона створена чи не буде – ще невідомо. Мова, у принципі, якраз і йшла про те, стіни прикрашають людину чи людина – стіни. Згадану академію створює Міністерство охорони навколишнього природного середовища. А якщо точніше – його міністр Георгій Філіпчук. Серед кандидатів у члени цієї академії осіб, котрі справді фахово працювали б над питаннями екології, немає. Екологія – синтетична наука. Вона має і правовий, і природничо-науковий, і філософський виміри. Але створювати якусь «зверхню» інституцію, гадаю, немає сенсу. До того ж неминуче розпочнуться й тертя. Кожна з академічних установ почне обстоювати власну прерогативу, опікуватися тими чи тими питаннями. Запропонований підхід суто утилітарний. Дехто бачить у цьому вигоду. Міністр розуміє, що невдовзі може втратити посаду, яку обіймає, і тому готує собі теплу місцинку. Це все прозоро і зрозуміло. Але треба дивитися на ситуацію й з погляду суспільної та державної доцільності. Та цього якраз і бракує. А візьмімо до уваги ситуацію кризи. Національній академії наук жодного разу в повному обсязі не виділяли коштів, передбачених держбюджетом. І нині відчутне недофінансування. І за цих умов вести мову про створення ще однієї інституції – безглуздя. Бо вигоду від цього матиме лише обмежене коло осіб.

У цьому контексті подивімося, приміром, на Київський університет права, створений Інститутом держави і права. Звісно, нам бракує приміщень. Але за фаховим рівнем викладачів університет права є найкращим в Україні. Бо в університеті – викладачі з Національної академії наук. В університеті – 16 академіків. Не кажучи вже про докторів наук. У жодному вищому навчальному закладі немає такої кількості (можна навіть сказати концентрації) досвідчених правників.

Тож, повертаючись до питання, що важливіше – люди чи стіни: добре, коли і те, і те є. Але так, на жаль, не завжди трапляється.

– Юрію Сергійовичу, свого часу, продивляючись «Віче», ви звернули увагу на фото однієї напівзруйнованої будівлі у Глухові: «Це була в’язниця, – сказали ви, – в якій за контрреволюційну діяльність сидів мій дід». Як так сталося, що внук політв’язня отримав фах юриста?

– Мій дідусь просидів у в’язниці десять років. За сталінськими мірками це був дрібний термін. А загалом я не збирався ставати юристом. Я хотів бути художником, як мій батько, котрий написав понад двісті полотен. Але згодом, закінчуючи службу в збройних силах, я вирішив вступити до університету. І склав собі таку ієрархію спеціальностей: на перше місце поставив факультет журналістики, на друге – історичний і лише на третє – юридичний. Але того року на журналістський факультет першокурсників не набирали. З історичного, куди я написав листа, мені не відповіли. І тоді я подав документи на юридичний, бо поміркував собі, що, ставши юристом, зможу займатися історією держави та права.

Роки мого студентства – це була хрущовська відлига. Звідси й відповідне світобачення. По закінченні університету я чотири роки працював в органах прокуратури. Щиро скажу, це була робота, яка не зовсім мені подобалася. І коли в Академії наук було створено Сектор держави і права, я вступив до аспірантури. Моїм науковим керівником був Анатолій Павлович Таранов – чудова людина і досвідчений фахівець. А кандидатська дисертація була присвячена прокурорському нагляду.

Нині сам інститут прокурорського нагляду піддається критиці. Лунають заяви, що в демократичному суспільстві він не має права на існування. Але це – хибний погляд. Держава за допомогою законодавчого органу ухвалює правові норми. Виконавча влада їх реалізує. А прокуратура стежить за їх утіленням. Це логічна система. Чимало безладу в країні зумовлено саме тим, що прокуратура не виконує покладених на неї обов’язків. Вилучивши прокурорський нагляд, ми отримуємо вакуум у сфері реалізації державної волі. Закон перетворюється на риторику. Бо прогалини в системі втілення законності опиняються поза межами уваги державних органів. Мені заперечать, мовляв, усі суперечності мають узгоджуватись у судах. Але постає питання: який механізм судового реагування? За відсутності прокурорського нагляду суди реагують лише на ті суперечності, в розв’язанні яких зацікавлені ті чи ті суб’єкти. Але зацікавленість і законність – різні речі. У сфері стеження за дотриманням законності втрачається системність. А втілення її можливе лише за умови наявності інституту прокуратури.

Нині я розумію, що ми загалом переоцінюємо суспільне значення права. Бо переважна більшість громадян, котрі живуть, не порушуючи закон, за все життя Кримінального кодексу і в руках не тримали, а може, й не знають про його існування. Вони живуть згідно з мораллю. І цього, видається, досить. Тож уже з цього суто функціонального погляду мораль є важливішою за право.

– Ви стали директором інституту в період перебудови й очолювали його під час становлення незалежності України. Брали участь у підготовці багатьох конституційних актів. І нині Україна стоїть на порозі нових конституційних перетворень. У чому, на вашу думку, причини такої правової нестабільності?

– Нині видно спроби використовувати право з метою досягнення певних політичних цілей, можна навіть сказати вигод. Я розумію тих підприємців, котрі звертаються в інститут із проханням надати науково-правовий висновок із тих чи тих питань і водночас зауважують, що скористаються ним, якщо він відповідатиме їхнім інтересам. Але прикро спостерігати, коли такою самою логікою керуються представники влади. Вони замовляють висновок і заздалегідь указують, який саме зміст їх цікавить. Ще жодного разу представники влади не звернулися з проханням надати об’єктивне науково-правове трактування. І це сумно. Звісно, крім об’єктивного, жодного іншого тексту ми надати не можемо. Але ставлення до права як способу досягнення вигоди справляє негативне враження і свідчить про істотну деградацію правової культури.

Нехтування об’єктивними законами організації державної влади видно й у конституційному процесі. Лунають переважно суб’єктивні оцінки. Кожен прагне переінакшити Основний Закон, беручи до уваги лише власні нагальні вигоди. Намагаються змінити повноваження державних органів, бо нині, як декому здається, саме такий формат вигідний. Але з таким ставленням до права ми ніколи не побудуємо стабільної держави та суспільства. І я це розумію. Інституту держави і права, з яким пов’язане моє наукове життя, шістдесят років. А це – вік мудрості.

– Дякую, Юрію Сергійовичу, за цікаву розмову.

Розмову вів Валентин БУШАНСЬКИЙ,

Микола БІЛОКОПИТОВ (фото).