Роздiленi кордоном долі

Розорана смуга землi, так звана контрольно-слідча смуга, колючий дрiт – такі усталені символи державного кордону радянської епохи. Союзу вже давно нема, дроти, контрольні смуги та рови залишилися. Мешканці населених пунктів, якими пройшла лiнiя подiлу вже незалежних держав, і досi тим невдоволенi. Кордон роздiлив не лише територiальнi землi, а й людськi долi. У цьому переконався наш кореспондент, побувавши у прикордонних селах на заходi, пiвночi та сходi України.

Однiєю ногою – в Євросоюз!

...Похиленi хати, бездорiжжя, колючий дрiт посеред села, зорана смуга землi. I солдати з автоматами. Кордон! Село Селменцi, що у Закарпатськiй областi, за Сталiна подiлили так, що одна його половина – в Українi, а друга – у Словаччинi. Нинi вже в Євросоюзi. Кордон роздiлив не лише єдину вулицю села. Вiн покалiчив людськi долi, забрав у живих навiть мертвих.

По той бiк – також Селменцi. Їх називають Великi. Нашi – вiдповiдно Малi. Порівняно недавно колючий дрiт зняли, облаштували пiшохiдний перехiд. Разом із ним Селменцi отримали й дорогу, яку одразу охрестили «смугою в нiкуди». Кажуть, що перехiд подiлив село на «бiлих i чорних». Бо сусiди з Євросоюзу приходять у нашi Селменцi щодня, а українцям у їхнi ось так запросто – зась.

«Що вже покiйна сусiдка слiз пролила через той клятий кордон. У неї на словацькiй сторонi два брати, сестра i донька залишилися. Як братiв хоронили, то вона на дрiт колючий падала. Молила солдатiв, щоби дали попрощатися з братиками. Не дозволили. Так бiдна й померла», – журливо вдивляється у сусiдню державу баба Марiя. Вiд її хати до помешкань словацьких Селменцiв рукою подати.

«У 1945-му нас роздiлили. Кордон облаштували за кiлька годин, i нiхто людей до відома не ставив. Дiвчинка наша, Ребуш, пiшла до родини на той край села, а назад прикордонники не впустили. Так i залишилася в колишнiй Чехословаччинi, а батьки – в Українi». Марiя розповідає, що шлюбнi обручки багатьох закоханих тоді враз осиротiли. Досі лежать у комодах.

«Як солдат добрий, то дозволяв через дрiт порозмовляти, а як нелюдяний – автомата до грудей приставляв. Кого на «чехах» ховають, пiсля церкви везуть пiд дрiт. А ми вже зi свого боку до рову йдемо. Й отак усе життя: то на однiм краю села, то на iншiм плач пiд дротом стоїть. Нi син з батьком, анi сестра з братом не попрощаються», – селменчани все голови на цвинтар, що на словацькому боці, повертають.

I смуток, i радiсть дiлило пiд автоматами й колючою стiною роздiлене село. Частенько, аби передати зарубіжній родинi ту чи іншу iнформацiю, мешканцi вдавалися до хитрощів. Коли виходили на роботи в поле, то з обох бокiв спiвом сповiщали, хто народився, у чиїй хатi весiлля, а хто на смертнiм одрi лежить. Спiвали угорською, щоб солдати їхнiх пiсень не зрозумiли...

«Час потроху загоїв рани, – розповідає Олександр Марченко, заступник начальника управлiння з питань європейської iнтеграцiї та туризму Закарпатської облдержадміністрації. – Нині Закарпаття тiсно спiвпрацює зi Словаччиною, Угорщиною, Румунiєю, Польщею, Бiлоруссю. Щороку в нашому гірському краї проводяться днi добросусiдства та Європи. Мiжнародний фонд видiлив Закарпаттю кошти для втiлення проектiв, якi спрямованi на розвиток інфраструктури держави та туризму. Областi вдалося виграти чотири мiжнароднi гранти. Зокрема, під проект «Чиста вода» отримали 662 тисячi євро, 891 тисячу євро на боротьбу з паводками, ще 593 тисячi євро на полiпшення стану мiжнародних трас».

Справді, життя бере своє. Нині словаки щодня ходять у Селменцi. Проте їхнi відвідини, на відміну від українців, «безвiзовi». Купують у нас хлiб, пиво й цигарки. У словакiв модний одяг, на устах усмiшки i в очах немає тієї туги, як в українських родичів. Запитую, як їм у Євросоюзi. Кажуть, що життя на тому боцi кордону краще. Лише продукти дорогi. Зарплати й пенсiї високi, але й витрати великi.

Колись у Малих Селменцях хату можна було купити задешево. Пiшохiдний перехiд унiс свої корективи: за стареньку будівлю нинi просять 50 тисяч «зелених». За сусідство з Євросоюзом.

До вбиральнi – у Бiлорусь

Коли таксисти почули, куди їду, то розглядали мене, наче чужоземного агента-розвідника, а тодi назвали таку цiну, що вже я дивилася на них, як на ворогiв народу. Тож довелося автостопом, а далi сердешний дiдуньо взяв на воза. Зсадив мене посеред шляху i показав пужалном на лiс. Згiдно з батiжком-дороговказом селянина i мапою в руках я на правильному шляху. Волинь. Село Кошари. Позаду – Україна. Попереду i праворуч – Бiлорусь. Лiворуч – Польща.

Прикордонна зона.

Старенький кошарiвець повiв мене до сiльського «штабу»-магазину на нiчлiг прилаштувати. Та завiдувачка крамницi, як справжня донька прикордонного села, винесла вердикт: «Це – не кореспондент, а шпiйон». Добре, що цього дня якраз хлiб завезли. Тож, окрiм продавця та прикордонникiв, тут були старожили – як із українських Кошар, так i з бiлоруських Ритиць. «Який шпiйон? Маєте розум? Чи ж шпiйонiв не бачили? Дитя з дороги, втомилося. Ходи, переночуємо», – мої старенькi захисники зневажливо стукають цiпками об пiдлогу.

Йду з бабою Ганною. Бабуся каже: «Повечеряємо i пiдемо в гостi до куми у Ритицi». – «Бабо, а хiба можна? Кордон же». – «Ая! Буду на їхнi рови дивитися. Понакопували, трясця б їх узяла», – одказує.

Із сорока сільських хат половина – пустки. Он у тiй, ближче до Бiлорусi, дiд Федько самотньо вiку доживає. В iншiй – баба Поля, хiба до курки заговорить. На краю села Марiя живе. «Ще рiк-два й нiкому буде труни з хати винести. Весiль не гуляємо, сходимося хiба на похорон i поминки. То й наговорюємося», – старенька склала натрудженi руки, розповiдає про своє життя-буття.

«У 1941-му які тут кордони були? Голе поле i лiс стiною. У землянках та куренях жили. Хлiбом дiлилися, парубкували й дiвували разом, кошарiвськi дiвчата виходили замiж за ритицьких хлопцiв, дiтей хрестили. I ось маєш: куми тепер – бiлоруси, а ми залишилися українцями, – все повертає розмову до «ровiв», тобто прикордонної смуги. – Бодай їх, із тим кордоном. По гриби чи ягоди йдемо – як зайцi через рови скачемо. I як злодiї чи шпiйони крадемося через лiс до дiтей у Бiлорусь, а дiти до нас в Україну. Хоч би стежку нам лишили. Хіба ж ми не люди?»

Баба Ганна наварила картоплi й розлила в наперстки самогону. Хвалиться: кума з Бiлорусi принесла. «Нашi прикордонники цiлу нiч у кущах сидiтимуть. Перевiрятимуть, чи ви не шпигунка, – хитрувато дивиться на мою реакцію і продовжує. – Йду до куми, а вони менi: «Заборонено – кордон». А що ж менi, летiти? До куми через лiс – пiвкiлометра, а через митницю – усі 40 кілометрів. Я стара, кума стара. Все життя ходили і раптом «не йди», – сердиться співрозмовниця.

Кордон роз’єднав не лише країни, а й сiм’ї. Та селян перекопаним ровом i табличкою «Стiй! Державний кордон» – не залякаєш. Лiсовi стежки з України в Бiлорусь травою не заростають. У бiлоруських Ритицях магазину немає, тож по хлiб люди йдуть в українськi Кошари. У Кошарах телефон один i той поламаний, а в Ритицях – у кожнiй хатi. Як не пiдеш? Перетинають кордон не лише партизанськими стежками, а й пiдводами. Лiсовi дороги прикордонники перекривають стовбурами спиляних дерев, а селяни пiдбирають їх на дрова...

Слухаючи бабу Ганну, подумки повертаюся до недавньої розмови з начальником управління з питань європейської інтеграції та туризму Волинської облдержадміністрації Андрієм Ломагою. За його словами, Республіка Білорусь є дев’ятим за обсягом зовнішньоторговельного обороту партнером області. Двосторонній товарообіг торік становив майже 53 мільйони доларів. На Волинi працює 12 спiльних українсько-бiлоруських пiдприємств. Волинськi суб’єкти господарювання беруть участь у спiльних виставкових заходах, зокрема у щорiчнiй мiжнароднiй виставцi-ярмарку «Брест. Спiвдружнiсть». Спiльнi мистецькi фестивалi, спортивнi змагання, турнiри проводять на територiї і Волинської, i Брестської областей.

Устигаю тільки подумати, що всього цього, на жаль, не знають ні баба Ганна, ні її сусіди, й одразу засинаю. На ранок баба Ганна вирiшила таки провiдати своїх білоруських товаришок. Каже, оскільки шлях через село далекий, бабi важко, то майнемо навпростець – через кордон. «Нам кордон хоч поза городами провели, а он Лук’янчукам – через подвiр’я. Ото кордон, кури смiються: хата в Українi, туалет i цибуля на грядцi – у Бiлорусi. Якiсь люди приїжджали, совiтували їм убиральню в Україну перенести. А чоловiк Ольги, вже покiйний, казав: лiпше хату в Бiлорусь перетягне, бо там про пенсiонерiв дбають, більшу пенсію дають». Баба й мене пiдбиває йти в гості до куми в білоруські Ритицi. Каже, погранцi вночi висидiлися в кущах, то тепер сплять. Увічливо відмовляю своїй співбесідниці – не годиться журналісту солідного видання бути звинуваченим у незаконному перетині кордону. На цьому прощаємося.

На танцi – до Росiї

За руїнами колгоспної ферми села Новоборовиці, що у Свердловському районі на Луганщинi, – державний кордон. Росiйська сторона, що притулилася до України, така ж обдерта та зруйнована. I ферми такi само, як у нас: вибитi вiкна шкірять зуби. I землi бур’яном заростають. Хай i злиденна, та все-таки – рiвнiсть. А то мали б з чого нашi сусiди потiшатися.

Коли солдати за балкою рiв копали, селяни з Тузлова, Новоборовицi та Леонова прибiгали дивитися. Не кожен день таке побачиш: вiдкопують Україну вiд Росiї. I Леоново заодно. Молодi спокiйнiше сприймали, їм що: за потреби рiв перестрибнуть, а старi голосили, як над покiйником. Чутки були, що вiдтепер до сусiднього Леонова лише через Москву дiставатимуться. Та ще й вiзу треба. Де Луганськ – а де Москва! Ото й журилися. Бо там, уже за кордоном, залишилися батьки, брати, сестри, доньки із зятями, сини з невiстками, племiнники, куми та внуки.

Українсько-росiйський кордон охороняє прикордонник Микола. Вiд чужих. Свої ходять вiльно. Вiднедавна дозволено. «Ой, що тут дiялося, як рiв прокопали. Солдати нiкого не пускають. По обидва боки галас стоїть. Люди не сприймали того кордону. Бо ж усе життя i сiльрада одна на два села була, і молодь до одного клубу на танцi ходила. Переженилося багато. Робота i тут, і там. Та що казати – жили всi, як в однiй хатi. Нiхто ж не чекав, що рiв викопають – раз, i все обiрветься», – кидає погляд по той бiк кордону З4-рiчна Люба. Там – її батькiвщина.

«То ви громадянка Росiї?» – допитуюся. «Нi. України. А батьки вже росiяни. Замiж за Василя я вийшла ще до кордону», – посмiхається. До її росiйського Леонова з української Боровицi сiм кiлометрiв ходу. Двi пiснi – i вдома.

Ще торік до Росiї через державний кордон ходили i їздили всi, хто хотiв. Щоправда, були часи, коли й українська влада забороняла перестрибувати через рiв до сусiдньої держави. Але луганцiв, якi породичалися iз сусiднiми селами, указом не зупинити. Спершу топтали стежку через рiв у дiбровi, а пiзнiше й там, де ближче до хати. Щоби було зручно переїхати пiдводою чи автомобiлем, прикордоннi рови засипали гравiєм та землею.

Нинi українсько-росiйський кордон охороняють солдати контрактної служби, якi родом із цих же прикордонних сiл. Така тут практика. «Державi вигiдно, бо квартири не потрiбно давати, адже вдома живуть. I хлопцям непогано – зарплату як для села мають непогану та й батькам на господарцi допоможуть», – син лiтнього селянина також на цiм кордонi служить. Мешканці прикордонних сiл ходять у Росiю «за паспортом». Усi разом, українцi й росiяни, збираються на танцях у клубі то в однiй, то в iншій державі.

Панi Марiя з Новоборовицi восьмий десяток розмiняла. Багато на своєму вiку бачила. «Що нам дiлити? Земля й повiтря однакове: що в Росiї, що в Українi. I життя важке по обидва боки. Хай би ліпше їхня й наша влади не рови копали, а дбали, щоб цiни не зростали й люди роботу мали. Тодi буде мир та спокiй i без кордонiв, ровiв та колючого дроту», – розсудливо каже старенька. З її мудрими словами важко не погодитися.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ.