Реліквії повертаються. Зі скрипом

18 квітня – День пам’яток історії та культури

Нещодавній «круглий стіл» у Дипломатичній академії при МЗС організатори з Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності присвятили поверненню культурних цінностей в Україну.

Прологом до розгорнутої бесіди між відомими дипломатами, вченими, посадовцями стала унікальна виставка невеликої частки національного надбання, що повернулося на батьківщину за часів незалежності.

Голова Комітету ВР з питань культури і духовності Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ повідомив: «Родзинкою нашої виставки «Повернуто в Україну» є експозиція живопису видатного українського літератора, політика, дипломата, художника Володимира Винниченка». Художні твори Винниченка разом із літературною  спадщиною, а також доробком суспільно-політичного спрямування стали власністю нашої держави після здобуття нею незалежності.

Воскресити минуле завзяття

Керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України НАНУ, кандидат історичних наук Сергій КОТ зосередився на правовому й історичному аспектах:

– Надзвичайно важливий у цьому процесі діалог із країною, де нині перебувають цінності. Окремий нюанс – розпад великих держав. На відміну від, приміром, Чехії та Словаччини, Україні й Росії нерідко доводиться прориватися крізь терни непорозуміння. РФ не визнає чинності Мінської угоди 1992 року щодо повернення цінностей державам їх походження. Тоді документ підписали 11 країн СНД. Але Держдума денонсувала підпис Єльцина під угодою, не визнаючи існування такої проблеми між колишніми радянськими республіками-«сестрами».

Зазирнувши в глибину років, розумієш, що Україна завжди знала ціну втраченого. А питання його повернення загострювалося, щойно підносилася хвиля національного самоствердження.

В Україну почали повертатися архіви, історичні реліквії, пам’ятки мистецтва та книжкові зібрання, вивезені поза її межі представниками кількох поколінь трудової та політичної еміграції українців, що впродовж ХХ століття сформували представницьку українську діаспору в світі. Це і втрачені в роки війни колекції Херсонського археологічного музею, книжки з бібліотек Києва, понад 3000 фотовідбитків з негативів із фондів ЦДА кінофотодокументів, архіви товариства «Просвіта», Державного центру УНР в екзилі, а також архіви, наукову та творчу спадщину відомих політичних, громадських і наукових діячів, діячів мистецтв О. Довженка, Е. Авдієвської, Г. Мазуренко, Л. Морозової, І, Багряного, В. Авраменка, У. Самчука, В. Барки, О. Олеся, С. Сірополка, С. Лифаря та ін. Уперше після 30-х років ХХ століття відбулися акти повернення українських культурних цінностей з Росії. До Києва було передано 11 фресок Михайлівського Золотоверхого собору XII століття, які в повоєнні роки опинилися у фондах Державного Ермітажу в Санкт-Петербурзі».

Бути на рівних

Останніми роками вітчизняна політика щодо повернення та реституції цінностей не порівнювана зі ступенем уваги до питання з боку держави та громадськості перших років незалежності. Це відбивається на практиці. Зокрема, на відсутності цільових асигнувань навіть для реалізації затверджених державних програм. Не надають коштів на пошукові дослідження, правове та інформаційно-аналітичне забезпечення. Через незабезпечення зовнішньої інформстратегії пробуксовує пропаганда інтересів України у світі. Донині не розглянуто питання доцільності приєднання України до Римської Єдиної конвенції ЮНЕСКО та ЮНІДРУА. У Росії досі перебуває як мінімум 15 раритетів Михайлівського Золотоверхого собору.

Тим часом Україна – не лише суб’єкт процесу повернення, а й об’єкт інтересів інших країн. І мінімальна увага до цього сектору державного життя неможлива, коли проблема актуалізується на всій планеті. Вести переговори про повернення іншим державам їхніх культурних цінностей Україна повинна на рівних. Зокрема, мати такі самі, як у розвинутих країнах, міцні держструктури, фінансово озброєні програми – правові та інформаційні тощо. Серед держав, які прагнуть повернення чи реституції своїх реліквій, – Німеччина, Польща, Ізраїль. За оцінками європейських експертів, вартість переданих останнім часом скарбів становить сотні мільйонів доларів. Натомість Україна не використала тих фактів на свою користь – не спонукала партнерів до адекватних рухів, а також не отримала з-за кордону рівноцінних передач.

Нейтралізувати несправедливість

У 1992 році український уряд створив Національну комісію з питань повернення культурних цінностей. Це відповідало вимогам конвенцій ЮНЕСКО, до яких наша країна того часу приєдналася. 

Заступник міністра культури і туризму Микола ЯКОВИНА нагадав і про функції, завдання національної комісії (згодом її реорганізували у Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон). Передусім це – формування правового поля, в межах якого здійснювалася державна політика з означеної проблеми. Конституція України, Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» 1999 року регулювали функції національної комісії. Зокрема, урядовий орган мав налагодити контрольно-дозвільну систему.

Чотири аспекти державної політики, за визначенням Мінкульту, – повернення культурних цінностей, вивезених унаслідок Другої світової війни; опіка української діаспори над культурними цінностями; популяризація в нашому суспільстві пам’яток українського походження, що перебувають за межами держави на законних підставах; викрадені і незаконно вивезені у теперішній час раритети. Під час детального екскурсу в кожному напрямі констатуються досягнення, а також оголюються труднощі процесів повернення, розбіжності в позиціях різних країн тощо.

Та й зусиль лише державного органу в справі пошуку й повернення національних раритетів, з’ясовується, недостатньо.

Ось приклад. Унаслідок Другої світової війни з Німеччини до СРСР потрапило щонайменше 900 тисяч творів мистецтва та предметів старовини. Звісно, ФРН зацікавлена повернути їх. До того ж наполягає на дотриманні принципу, що переважно сповідують менш постраждалі від культурних утрат країни: одразу після факту знаходження цінності має бути негайно в односторонньому порядку повернуто до країни походження. Зрозуміло, що Україна, яка втратила аж надто багато, вважає таку позицію позбавленою історичної логіки. Тим паче, що наша держава не раз добровільно здійснювала акти односторонньої передачі культурних цінностей до Німеччини…

Ще одним зигзагом історії є післявоєнне повернення цінностей в Україну через Росію. Дані про національні надбання, котрі не досягли кінцевого пункту, з великої часової відстані відшукати доволі складно. Масив документів, пов’язаний з діяльністю Радянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН), зберігається в Москві. Темпи розсекречення архівів РВАН визначають німецька та російська сторони, вплинути на цю ситуацію важко. За неофіційною інформацією, засекреченими лишаються лише шість відсотків усього обсягу цих документів, однак саме до цієї частки входять матеріали, пов’язані з культурними цінностями.

Під час «круглого столу» тему паперових раритетів було порушено в кількох доповідях, присвячених зарубіжній україніці, зокрема її Центральному держархіву. Однак про нього, як і про концепцію створення Національного реєстру «Архівна україніка», варто говорити окремо.

* * *

Підводячи риску, Комітет з питань культури і духовності у проекті рішення позитивно оцінив певні здобутки у поверненні культурних цінностей. А також резюмував: «На жаль, протягом останніх років державна політика у сфері повернення та реституції культурних цінностей в Україну не відповідає потребам часу. Не було забезпечено фінансування і не виконано Державної програми «Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення». Не здійснюються системні пошукові дослідження культурних цінностей України в країнах їх можливого перебування. Не створено централізованого інформаційно-аналітичного та правового забезпечення повернення культурних цінностей в Україну, Загального реєстру втрачених культурних цінностей України. Не вирішено питання доцільності приєднання України до Конвенції ЮНІДРУА про міжнародне повернення викрадених чи нелегально вивезених культурних цінностей. Не повною мірою використовуються можливості Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей».

Систематичних старань потребує ця справа неабиякої державної ваги,  багаторівнева, благородна. Делікатна, як, власне, будь-яка окрема культурна цінність.

Автор: Ольга КРАСОВСЬКА