Придністровський конфлікт у міжнародних відносинах: витоки, сучасний стан та перспективи розв’язання

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу спричинило вивільнення «заморожених» міжнаціональних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров’ї та Грузино-Абхазького. Влада й політична еліта регіонів, які прагнули здобути незалежність, хотіли скористатися шансом і створити суверенні держави. Проте їхні наміри прямо суперечили інтересам інших учасників конфліктів, котрі намагалися зробити все можливе, аби не допустити самостійності цих «шматочків» держави.

Ситуація загострювалася ще й тим, що кожна зі сторін конфлікту мала діаметрально протилежні плани подальшого розвитку: одні прагнули зберегти СРСР, інші – самостійності; одні виступали за союз та щонайтісніші зв’язки з Росією, інші ставили за мету якнайбільше унезалежнитися від Росії. Саме в такий період виникли нові державно-територіальні утворення – Республіка Молдова й Придністровська Молдавська Республіка (ПМР). Остання опинилася в ізоляції і досі залишається невизнаною.

Причини, які призвели до такої ситуації, можна поділити на історичні, геополітичні, економічні, культурні [1]. Сторони конфлікту розраховували насамперед на зовнішню підтримку. Офіційний Кишинів чекав на підтримку з боку Румунії, а Придністров’я – із боку союзного центру. Готовність зовнішніх гравців надати таку допомогу посилювала впевненість сторін у перемозі та схильність до розв’язання конфлікту збройним шляхом. Військова допомога офіційному Кишиневу з боку Румунії та готовність 14-ї російської армії виступити на боці Тирасполя створили умови для переходу конфлікту з латентної стадії у стадію збройної експансії. Проте під юрисдикцією Кишинева були лише загони внутрішньої міліції, яка, на відміну від 14-ї російської армії, що мала важке озброєння, зокрема й артилерію, була озброєна автоматами Калашникова та пістолетами. Економічний чинник також відіграв не останню роль. За часів Радянського Союзу в Придністров’ї концентрувалося близько 60 відсотків економічних потужностей Молдовської РСР. Індустріально регіон був розвиненіший, ніж інші аграрні райони Молдови, левову частку ВВП республіки забезпечували саме підприємства Східного регіону. Завдяки цьому придністровська сторона й мала деякі переваги: придністровська еліта була впевнена, що в разі створення суверенної держави економічно вона буде забезпечена, тобто зможе самостійно розвиватись і практично не залежатиме від Молдови та її керівництва. У Придністров’ї розташовувалися підприємства високотехнологічних галузей виробництва. Індустрія цього регіону більшою мірою була пов’язана з Україною й Росією. Молдова, навпаки, як аграрна держава намагалася усіма силами не втратити такого «ласого шматка» – економічно розвиненого Придністров’я [4].

Проаналізувавши причини та передумови конфлікту у Придністров’ї, його можна визначити як національно-політичний, позаяк він має ознаки і політичного, і національного конфліктів.

Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, бо вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою та Євросоюзом. Проте протягом наступних десяти років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту.

Подальша позиція Росії у цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. А найближчі десять років Росія прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». Цей процес, найімовірніше, супроводжуватиметься внутрішніми конфліктами по лінії центр–регіони. У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі десять років не зможе відмовитися від претензій на відновлення статусу наддержави і домінуючого впливу на формування всього геополітичного ландшафту Європи. Підтвердженням цього є події серпня–вересня 2008 року на Кавказі. Обравши силовий варіант вирішення грузино-осетинського питання, Російська Федерація відверто продемонструвала масштаб своїх зовнішньополітичних амбіцій. Правлячі кола в Кремлі були свідомі того, що така політика викличе невдоволення у лідерів держав – членів ЄС, проте рішення було прийнято саме на користь такого розвитку подій. Оскільки Росія не демонструє намірів долучитися до процесу європейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою панівною силою в Східній Європі, на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами, як НАТО і ЄС. Розширення НАТО і ЄС Російська Федерація й надалі розглядатиме як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі та загрозу її національній безпеці. Такі претензії Росії, безперечно, призведуть до зіткнення інтересів, а отже, й до поновлення регіональної конфронтації у Європі. У цих умовах роль придністровської проблеми істотно зростає.

Україна як одна з країн-гарантів найпослідовніше демонструє свою політичну волю, спрямовану на остаточне врегулювання Придністровського конфлікту. Бо він безпосередньо торкається інтересів її національної безпеки. Остаточна врегульованість придністровської проблеми важлива для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її шляхом європейської інтеграції. Однак це зовсім не означає, що в майбутньому на політику чи позицію України не впливатимуть зовнішні й внутрішні чинники. Залежно від обраного Україною курсу змінюватиметься і її позиція стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Дотримуючись обраного курсу на євроінтеграцію, Україна й далі активно сприятиме якнайшвидшому вирішенню конфлікту, оскільки це дасть їй певні бонуси на шляху до Європи.

Досліджуючи еволюцію конфлікту, можна виокремити декілька його фаз.

Перша фаза розгортання конфлікту стала яскравим проявом процесу розпаду Радянського Союзу. Вона тривала з початку до середини 1989 року. Саме в цей період були закладені інституційні передумови виникнення конфлікту.

Ознаки другої фази конфлікту виявилися одночасно з формуванням його суб’єктів. Цей процес відбувався в другій половині 1989 року. Демократичні вибори до місцевих та республіканських органів влади завершили політичне структурування двох протиборчих сторін. Коли внутрішній потенціал консолідації вичерпався, ворогуючі сторони звернулися за підтримкою до зовнішніх союзників. Праві на чолі з Народним Фронтом Молдови почали шукати підтримку своєї позиції у Румунії й у російських «демократів». Керівництво ПМР розраховувало на допомогу владної союзної верхівки.

Третя фаза починається наприкінці 1991 року. Її характерними ознаками є загострення суперечностей між Тирасполем і Кишиневом.

Битва за Бендери стала кульмінацією конфлікту. Три дні точилися жорстокі бої на вулицях міста. В результаті Придністровська сторона кинула на прорив оборони молдавських військ танки зі складу 14-ї регулярної російської армії, почався обстріл міста. Молдовській стороні не залишалося нічого іншого, як піти на поступки й розпочати переговорний процес [2; 5].

Четверта фаза – деескалація конфлікту й перехід до мирного врегулювання. З грудня 2005 року в офісі ОБСЄ в Тирасполі розпочався новий раунд переговорів з урегулювання придністровського конфлікту у форматі «5+2». Працювали посередники – представники країн–гарантів Росії й України, ОБСЄ, а також спостерігачі від США та Євросоюзу, придністровську делегацію представляли міністр закордонних справ ПМР Валерій Лицка, молдавську – міністр реінтеграції Василь Шова.

Порядок денний цього раунду переговорів містить питання щодо перспектив роботи оцінної місії у Придністров’ї, демілітаризації, а саме пакета заходів для зміцнення довіри й безпеки в регіоні, моніторингу підприємств військово-промислового комплексу в Придністров’ї, а також підтримки миру в регіоні й графіка роботи у форматі «5+2» протягом 2006 року.

Результати саміту було оприлюднено 17 грудня в Тирасполі. Останній раунд переговорів із придністровського врегулювання визначив основні напрями роботи, що збережуться протягом наступних півроку й працюватимуть надалі. Було підписано підсумковий протокол, суть якого така: місія ОБСЄ в Молдові розробить проект мандата діяльності Міжнародної оцінної місії ОБСЄ в Придністров’ї для аналізу ситуації й вироблення рекомендацій із проведення вільних демократичних виборів до Верховної Ради Придністров’я та представить його для розгляду на черговому раунді переговорів; учасники зустрічі ще раз наголосили, що потрібно провести моніторинг підприємств Придністров’я, та зобов’язали надати інформацію про чисельність військ і військової техніки ПМР. Офіційний представник Придністровської Молдавської Республіки заявив, що напрями, обрані та зафіксовані в підсумковому протоколі, для Придністров’я прийнятні і щодо поставлених цілей, і щодо механізмів їх реалізації.

До процесу придністровського врегулювання, який нині відбувається на міждержавному рівні за участі Молдови, України, Росії та Європейського Союзу, активно долучаються й неурядові організації. На початку 2006 року в Кишиневі було представлено план, розроблений спільними зусиллями незалежних експертів із Молдови, Румунії й України.

Протягом шести місяців незалежні експерти працювали над тристороннім планом врегулювання придністровської проблеми. Реалізації цього проекту сприяли Фонд Сороса в Молдові, Український фонд «Відродження» та Фонд відкритого суспільства в Румунії.

Проект неурядових організацій ґрунтується переважно на запропонованому українськими дипломатами плані врегулювання й доповнює його адресними рекомендаціями для сторін та учасників розв’язання конфлікту. Автори плану запропонували шлях розв’язання проблеми, який можна коротко назвати «три Д» – демілітаризація, декриміналізація та демократизація Придністров’я. Принципово новою є пропозиція залучити до процесу придністровського врегулювання Румунію [3].

Суть плану полягає не в якихось особливих акціях, а у взаємному партнерстві, тристоронньому зобов’язанні Румунії, України та Молдови вирішити конфлікт у новій геополітичній ситуації. Розробники документа орієнтувалися не на позицію керівництва України, Молдови та Румунії, а на думки незалежних експертів із цих країн.

Отже, Румунія має розширити формат переговорів «5+2», в якому беруть участь Молдова, Придністров’я, Росія, Україна, ОБСЄ плюс спостерігачі від США та Європейського Союзу. Проект неурядових організацій передбачає, що у придністровському врегулюванні братимуть участь вісім повноправних учасників.

Пропозиція залучити до проекту Бухарест викликала неоднозначну реакцію. Цей план містить декілька пропозицій, які на тривалий час можуть затримати переговорний процес. Зокрема, автори пропонують Молдові відмовитися від принципу нейтралітету і вступити до НАТО та запросити Румунію взяти участь у переговорному процесі. Хоча майже стовідсотково можна передбачити, що Росія та Придністров’я будуть проти участі Румунії і переговори призупинять.

Згідно з проектом, перший його етап передбачає виведення російських військ. Другий – роззброєння всіх силових структур Тирасполя. Крім того, в документі докладно описано три рівні вирішення придністровського питання: регіональний, національний і місцевий. Експерти наголошують, що такий підхід сприятиме не лише політичному врегулюванню, а й розв’язанню нагальних проблем придністровців.

Помилкою проекту є, зокрема, те, що не було запрошено жодного експерта від неурядових організацій з лівого берега Дністра. Неможливо вирішувати долю Придністров’я без людей, які там мешкають.

Цей факт розкритикувала і преса Придністров’я. Також у Тирасполі дуже насторожено ставляться до запрошення Румунії.

Отже, можна підбити підсумки. Конфлікт, який понад десять років залишався нерозв’язаним, перейшов у фазу активного діалогу. Це дає підстави стверджувати, що сторони усвідомили важливість його розв’язання і готові до пошуку компромісу. Але чи його буде знайдено? На мою думку, так, адже за певних умов і Косовський прецедент має шанси стати каталізатором. Держави неодмінно посилатимуться на цю міжнародно-правову даність. Водночас, аналізуючи історію придністровського конфлікту, можемо стверджувати, що молдавська сторона всіляко намагалася і нині намагається протидіяти переговорному процесу. Як показує практика, Молдова зриває переговори. Хоча рано чи пізно її знову повертають до переговорного процесу.

Виокремимо три основні варіанти розвитку конфлікту: продовження процесу переговорів на невизначений термін; врегулювання конфлікту, тобто сторони знайдуть компромісне рішення; поновлення збройної фази конфлікту. Підставою для останнього твердження вважаю події серпня–вересня 2008 року в Південній Осетії й Абхазії.

Попри все переговори зрушили з місця й набули сталого характеру. Є двосторонні зобов’язання щодо незастосування зброї у вирішенні цього конфлікту; в регіоні присутні миротворчі сили з різних країн; є й військовий контингент РФ.

Найвірогіднішим є сценарій, коли переговорний процес затягнеться на невизначений термін. Імовірність збереження такого стану на наступні 10–15 років дуже висока. Цьому сприяє низка чинників. Передусім такий розвиток подій задовольняє придністровську сторону. З огляду на встановлення в ПМР авторитарного політичного режиму, перевагу в ресурсах, а також непохитність під час переговорів, вона має більший зиск від такої ситуації. Сценарій продовження переговорного процесу сторонам дає змогу мирно існувати, проте не дає можливості остаточно закріпити цей мир. Та й, щиро кажучи, усі сторони не мають справжнього прагнення до мирного й остаточного врегулювання конфлікту. І допоки таке прагнення не з’явиться, марно сподіватися на диво.

Джерела

1. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г. Приднестровский конфликт: исторические, демографические, политические аспекты. – Тирасполь, 1998.

2. Кодряну Г. Днестровский разлом. – Тирасполь, 2002.

3. Маракуца Г. С. Приднестровский конфликт – перспективы урегулирования // Приднестровье. – 2003. – № 3. – С. 15–19.

4. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. Причины, проблемы и прогноз развития. – К., 2001.

5. Смирнов И. Н., Бомешко Б. Г., Маракуца Г. С. Эволюция Приднестровского конфликта. – Тирасполь, 1995.

Автор: Дмитро Єрмоленко