Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства

Події останніх років, як, власне, і весь сімнадцятирічний досвід реформування українського соціуму, переконливо доводять, що без зміцнення правового порядку позитивні зміни в країні неможливі взагалі. Використання ж альтернативних праву важелів регулювання соціально-політичного й економічного життя лише руйнує державу та нівелює владу з високим ступенем втрати її авторитету на всіх рівнях прийняття рішень. У цій ситуації здатність зміцнити державу за допомогою різних юридико-політичних засобів правового порядку, ймовірно, буде визначальною в стратегії становлення української державності.

Дедалі загострюється дилема: чи процеси перетворень буде впроваджено в правовий контекст, чи тенденції політичної ентропії (хаосу) суспільних відносин остаточно зруйнують уже й так ослаблені й підточені за роки політичної нестабільності підвалини державництва.

Загальновідомо, що епоха соціальних трансформацій характеризується передусім пріоритетом політики, а не права як регулятора соціальних відносин і формування порядку життєдіяльності соціуму. До того ж під політикою тут слід розуміти наявність і дії відкритих, конкретних, таких, які безпосередньо реалізують свою волю, соціальних сил і груп, що втілюють державні інститути. У разі, коли означені державні інститути не спроможні виконувати завдання, регулювання стає прерогативою різного роду «тіньових» (латентних) структур, дії яких перебувають поза межами правового простору, правового порядку. Якщо ж до того, як це сталося в Україні, суспільство позбавлене можливості не тільки брати участь і активно впливати на формування політичних процесів, а й відкрито оцінювати правомірність, ефективність і дієвість того або іншого курсу, здійснюваного владою, політика стає корпоративною, замкненою сферою, що не піддається контролю правових норм і правових інститутів.

Зрозуміло, що в такій ситуації правові органи й право загалом стають додатковим «адміністративним ресурсом» правлячої еліти в боротьбі з опозицією, а процеси соціального норморегулювання втрачають ефективність, що унеможливлює не лише розвиток, а й звичайне функціонування держави відповідно до задекларованих в Основному Законі (Конституції) норм права.

Вважаємо, що саме брак чітких механізмів взаємовідповідальності між виконавчою, судовою і законодавчою владами, між правлячою політичною елітою та такою, що її «курирує» з боку фінансово-олігархічних кіл, і суспільством є, на нашу думку, найбільшою перешкодою у формуванні справжньої правової держави як гаранта соціально-економічного одужання й розвитку українського соціуму.

Наявність такої «реальної політики» багато в чому позбавляє сенсу вибори, деструктурує демократичні інститути, перетворюючи всі дії держави та її громадян на імітацію розвитку такою мірою, якою це дає змогу зберегти в соціальному просторі умови для відтворення свавілля в політиці, мімікрію поведінки мас і брехню в межах політичного діалогу. Все це означає лише одне — блокується сфера діяльності права, а також  діяльність зі створення та втілення в практику юридичного знання, що належать до категорії «правопорядок».

По суті, правопорядок, якщо виокремлювати його «технологічну» складову, є нічим іншим, як політико-правовою системою реалізації законодавчих норм, що примушують громадян і державу, всі гілки її влади взаємодіяти з метою збереження й відтворення суспільного життя. І коли відбувається «збій» або «зсув» у цій системі в бік одного із суб’єктів правового порядку, можна зазначати  відсутність цього правопорядку.

Правопорядок завжди є пануванням Закону, а не станом суспільства, коли правом називається не сам закон, а його привласнення. За такої ситуації ефективність права як соціального інституту позбувається свого істинного значення, його авторитет як державний символ влади втрачає свою силу. Зрештою настає аномія в правосвідомості населення країни, відчуження громадян від правових настанов і норм, розуміння правопорядку як «карального меча» державної влади, що є узаконеною формою панування соціально-політичної еліти, яка цю владу захопила. І в такому разі не є важливим, що зовні дотримано правил демократичних процедур набуття влади.   

Вважаємо, що саме зниження довіри громадян до держави та її інститутів є визначним негативним чинником для правопорядку, квінтесенція якого в понятті «сила права». Адже будь-яка влада і держава, постаючи найважливішими суспільними інститутами, існують і відтворюються як смислові реальності, одна з яких утілюється в інтеграційній функції, власне, й виражаючи феномен сили права. Зміст інтеграційної функції полягає в тому, що, виконуючи її, право сприяє інтеграції соціуму в єдності його державних і громадянських складових шляхом утримання від небезпечних розпадом конфліктів і потрясінь. У цьому, власне, й полягає головна ідея права: досягнення погодженості між структурними елементами соціальної системи; уникнення й подолання конфліктів; прагнення до інтеграції співтовариств за допомогою взаємовирішення різних конфліктів. Невиконання правом інтеграційної функції зводить нанівець силу права. Адже право — це імператив, наказ, яким у конкретній ситуації рекомендовано дотримуватися певної моделі поведінки як умови збереження соціального status quo незалежно від того, хто створює закони і хто їх виконує. Право «підпорядковує функціонування соціальної системи загальнозначущим і загальнообов’язковим правилам … через механізм закріплення прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин у правовій нормі, додає правової визначеності, ставить правові рамки і форми іншим соціальним регуляторам», — зазначає відомий соціолог права В. Лапаєва [3]. В цьому теоретичному положенні, власне, і міститься один з аспектів ідеї правопорядку як носія позитивної соціальної енергії, певного роду соціальної сили. Але цього недостатньо.

Другим складовим компонентом ідеї правопорядку, що випливає з постановки проблеми, заявленої на початку статті, є правовий світогляд, що превалює у суспільстві і багатоманітна за своєю виявленістю правова свідомість соціуму й кожного окремого громадянина. Адже, по суті, правопорядок тоді дієвий і «сильний», коли цінність права стає надбанням індивідуальної свідомості та світогляду людини.

Цим нашим міркуванням поклали початок ідеї І. Ільїна та його робота «Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу». В ній дослідник сформулював низку принципових положень. Трактуючи право як сукупність норм, він визначає їх як засіб, що встановлює відомий порядок як належний [2]. Науковець підкреслює загальний характер права й зазначає, що стосовно цього воно байдуже до тих життєвих обставин, у яких опиняються конкретні індивіди та соціальні групи й, відповідно, право характеризується відстороненістю від усього реального і тому не може оцінюватися в термінах сили як таке. Проте право, продовжує І. Ільїн, запроваджено в контекст наявних політичних і духовних процесів і тому лише тоді набуває предикату сили, «тільки тоді воно здійснить своє призначення, коли правова свідомість його прикмет набуде його змісту і дозволить новому знанню впливати на життя душі, визначати її рішення і спрямовувати поведінку людини. Тоді право стане неперевершеним у внутрішньому, а через це і в його зовнішньому житті» [1].

Хоча теза, що зводить у певний спосіб силу права до засвоєння суспільною свідомістю широких верств населення змісту права, викликає певний скепсис стосовно тих, хто це право формує й приписує виконання його іншим, нині в нашій країні видається вельми актуальною. Чому так? Річ у тому, що джерелом сили права (хоч би яке значення надали цьому поняттю) є держава тією мірою, якою вона може забезпечити особисту свободу й справедливість людині як її невід’ємні права в термінах демократії. Без держави і поза нею сила права не існує взагалі, але це тоді, коли як об’єктом, так і суб’єктом права визнається виключно окремий індивід як громадянин незалежно від його політичного, економічного та іншого місця в системі суспільних відносин (соціального статусу).

Що ж відбувається з процесом формування правової свідомості населення в Україні? Реальні спроби формування правової свідомості та правового світогляду у форматі країни мають несистемний, суперечливий характер і тому є доволі низькоефективними. Деструктивний вплив на цей процес справляють також певні об’єктивні історичні чинники становлення нашої державності, внутрішньополітичні процеси розвитку недавнього минулого, складнощі ідеологічного й ментального характеру, що заважають формуванню того правового світовідчуття й праворозуміння, які стали б одним із наріжних каменів правопорядку.

Не секрет, що специфіка правосвідомості громадян України безпосередньо детермінована серед іншого «радянським минулим», яке характеризується терміном «правовий нігілізм». Нігілізм — багаторівневий ментальний феномен. Він може бути релігійним, ідеологічним, політичним, зрештою, правовим залежно від того, яка природа цінностей, що нівелюються.

Правовий нігілізм — це сформоване в суспільній та індивідуальній свідомості стійко зневажливе або, більше того, негативне ставлення до права з боку тих, хто владу має, і тих, хто її реалізує; наявність таких світоглядних настанов, коли досягнення соціально значущих результатів можливе неправовими засобами або завдяки мінімальному, «популістському» їх використанню.

Маючи досить «багаті» історичні традиції правового нігілізму у вигляді «радянського минулого», нам так і не вдалося його подолати за роки формування демократичних форм політичного життя. Понад те, наявність перманентної політичної кризи, що породжує дезінтеграцію, регіональний сепаратизм, економічна нестабільність, що зростає, посилено руйнують правосвідомість населення, зводячи її прояв до рівня масової фрустрації, байдужості до загальнодержавних рішень, що доповнюється вкрай малою правовою обізнаністю.

Один з основних напрямів становлення правопорядку в аспекті формування правової свідомості, пов’язаних із подоланням традицій правового нігілізму громадян сучасної України, ми вбачаємо в тому, що не претендує на оригінальність і має досить традиційний вигляд. Це правовий лікнеп, який повинен охоплювати всі ступені освіти та виховання. Саме правові знання є одним з істотних компонентів правової та загальної культури громадянина, витоком формування його правосвідомості, — і тут пізнавальним середовищем є немовби вся система суспільних відносин. Значною мірою громадянин отримує правові знання й елементи правової культури, знайомлячись із першоджерелами: офіційними вісниками законів, а також використовуючи інші канали інформації: радіо, телебачення, пресу, де не в латентній формі, а відкрито маніфестує правовий контекст життєдіяльності суспільства та громадянина.  

У первинному розумінні це не власне правова проблема, оскільки подолання її можливе масштабнішими засобами і за допомогою тривалої, систематичної, копіткої праці. Можливо, доцільною тут є переорієнтація всього інформаційного потенціалу, що тільки в довготривалій перспективі зумовить формування домінуючого позитивного ставлення до права, законності, правопорядку та, як наслідок цього, — до органів, що реалізують і охороняють право. Показником ефективності сучасної демократичної держави є стала модель правового порядку, яка надійно функціонує, що дає змогу забезпечувати захист життєво важливих інтересів людини, максимально продуктивно вирішувати соціальні суперечності й конфлікти, повсякчас доводячи силу та ефективність права.

Джерела

1. Ильин И. А. О сущности правосознания // Ильин И. А. Сочинения: в 2-х т. — М., 1993. — Т. 1. — С. 99.

2. Ильин И. А. Понятие права и силы. Опыт методологического анализа  //  Ильин И. А. Сочинения: в 2-х т. — М., 1993. — Т. 1. —  С. 19.

3. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000. — 200 с.

Автори: Віктор Бесчастний, Геннадій ГРЕБЕНЬКОВ