Нові тенденції в суспільних процесах на початку ХХI століття та їх осмислення в українознавчих дослідженнях

Серед проблем, які невідворотно постали перед українським народом на початку ХХІ століття: посилення міграційних процесів, подальше руйнування традиційних етносоціальних відносин; загострення взаємодії соціального та національного внаслідок формування нової глобальної системи економічного й політичного життя, повернення до переважно приватної форми власності з превалюванням олігархічного й іноземного капіталу; порушення логіки взаємодії та взаємовпливів окремих сфер, галузей та інших складників цілого, посилення їх впливу, нерідко негативного, не лише на ту чи іншу сферу і галузь буття, а й на розвиток цілого – кожної людини, нації, народу.

Не готовою до пошуку відповідей на злободенні питання розвитку виявилася й українська гуманітарна наука, не кажучи вже про її участь у підготовці нової генерації дослідників, освітян та управлінців. І головною причиною такої «ефективності» стала неспроможність сформувати цілісне бачення всього спектру проблем і завдань, які постали перед спільнотою.

Переважну більшість їх і нині ми бачимо й намагаємося розв’язувати головним чином на чужий лад, забуваючи, що відповіді на свої запитання ми можемо й маємо знаходити лише в самих собі, що найбільша загроза, яка існує для нас, перебуває не десь, не в комусь, а в нас самих. Втрата самих себе, своєї ідентичності і є нині найбільшою загрозою для народу України.

Спричинити ж це здатні, передусім: втрата історичної пам’яті, спроби розглядати себе поза межами історичного процесу, його тяглості й неперервності; деформація раціонального (природного) співвідношення в бутті народу між природним і соціальним, між «моїм» і «нашим»; порушення логіки й ієрархії в системі засадничих ідей цілого та його складників: національної ідеї й національних інтересів, національної ідеї й економіки, національної ідеї й ідеологій політичних партій і рухів, національної ідеї й державної стратегії та політики розвитку, національної ідеї й культури тощо.

Потрібне критичне переосмислення накопичених знань про Україну та її народ у всьому часі та просторі їхнього прояву. До того ж важливо, щоб уся робота з вивчення процесу формування знання про минуле та сучасне народу й осмислення його проекцій на майбутнє не звелася до механічного поєднання здобутих галузевими науками знань і висновків, збирання до купи вже відомого раніше, а відповідала б найвищим критеріям і стандартам сучасних міждисциплінарних досліджень. Це тим паче важливо, оскільки на цьому шляху необхідно одночасно подолати глибоку кризу методології науки, осмислення нової теоретико-методологічної парадигми самопізнання й самотворення українського народу. Методологія розвою суспільних і гуманітарних наук, яка ще донедавна була всезагальною в дослідженнях науковців, перетворила наукове пізнання на різновид політичної міфології, а науку про людину та спільноту на додаток до політичної пропаганди. Такий підхід дискредитував себе і має відійти в минуле. Тож українська гуманітарна наука фактично виростає з руїн старої ідеологічної парадигми побудови наукового знання.

Зважмо, усе це відбувається в умовах глибокої духовно-моральної кризи, засилля безпринципного прагматизму та зневіри в гуманістичних підвалинах людського поступу. Світоглядна й методологічна культура як об’єкта, так і суб’єкта знань, і, відповідно, наукових гуманітарних досліджень усе ще залишається на досить низькому рівні.

У наукових статтях, газетних публікаціях, у виступах політиків, радіо- і телепередачах, на вуличних бігбордах аж надто часто зустрічаються недоречності, світоглядна плутанина в тлумаченні засадничих понять і категорій науки, коли поняття «національна ідея» та «загальнодержавна ідеологія» вживаються як рівнозначні. Ще й сьогодні можна прочитати й почути, що розвиток економіки України (чи, скажімо, сама робота) має стати нашою національною ідеєю. Тобто свідомо чи несвідомо відбувається підміна понять «національна ідея» й «політична ідеологія», котрі відрізняються і за своїм походженням, і за призначенням.

Усе це лише засвідчує: по-перше, що в уявленнях спільноти закладаються підвалини неабиякої світоглядної плутанини й невибагливості, у системі її ідеалів, орієнтацій, оціночних критеріїв і духовних цінностей хтось дуже хотів би змістити акценти; по-друге, що напрацювання та видання українознавців, зокрема праці науковців НДІУ МОН України, обмежені незначними тиражами, наразі не стали надбанням провідників спільноти, освітян, учнів і студентів, тим паче широкої української громадськості.

Ці та деякі інші проблеми в усій своїй багатоплановості та гостроті обговорювалися на щорічній Міжнародній науковій конференції «Українознавство ХХІ ст.: нові вимоги, проблеми та методологія розвитку», що відбулася 21–22 жовтня 2008 року.

Обмірковуючи вкрай тривожний стан соціально-економічного розвитку, суспільно-політичного та духовного життя українського народу, учасники заходу особливу увагу зосередили на з’ясуванні причин і чинників, які призвели до подальшого поглиблення економічної, політичної та духовної кризи в Україні.

Серед іншого наголошувалося на невмінні наших кадрів свідомо, на наукових засадах визначати мету та пріоритети розвитку суспільства, засоби розв’язання наявних проблем, зокрема: консолідації українського народу на засадах національної ідеї, національних інтересів, побудови національної держави та громадянського суспільства тощо. Саме вирішення цих болючих питань тепер, як ніколи раніше, актуалізує науку цілісного самопізнання й самотворення народу, критичне переосмислення його історичного досвіду, вироблення ефективніших механізмів самореалізації.

Усе, що раніше пізнавалося на засадах інтуїції, емоційно-психологічних устремлінь народу, нині потребує більшої зваженості, системного підходу, глибокого наукового аналізу. У процесі творення нової України однаково стають небезпечними як спроби недооцінки досвіду й уроків попередників, так і дилетантизм у справах сьогодення, акцентація уваги лише на окремих сторонах історичного процесу, оцінка досвіду й уроків лише за емоціями та політичними уподобаннями. І запобігти цьому можна, лише розв’язавши проблеми розвитку на основі цілісної науки про людину, націю та народ України, забезпечення відповідної підготовки нового покоління кадрів на засадах наукового українознавства.

У наш час, напевно, кожен, хто займається науковими дослідженнями, знає, що плідними й доцільними вони можуть стати лише за умови, коли чітко й обґрунтовано визначено мету, завдання, приорітети процесу пізнання й підходи до його організації, коли вироблено концепцію наукового пізнання. І це принципово як для досягнення мети дослідження, так і для розвитку самої науки. Наголошуємо на цьому не випадково, бо й сьогодні ще в розумінні мети, завдань і змісту українознавства (а отже, й у визначенні предмету науки), особливостей його розвитку все ще існує різнобачення, якщо не за формою, то за суттю. Це підтверджує, зокрема, і такий факт: хоча у ВНЗ України вже діє понад 40 кафедр і кілька факультетів із словом «українознавство» в назві, однак читається там переважно, як і раніше, всього потроху: історії й літератури, мови й етнології та деяких інших дисциплін з україністики. Чи погано це? Мабуть, ні! Але чи це саме те, про що має нині йтися і що так важливе й необхідне для нашого самоусвідомлення й самоудосконалення?

Уже сама проблема та характер її обговорення на згаданій Міжнародній науковій конференції підтверджує важливість і невідкладність глибокого й усебічнішого осмислення нашого буття під новим кутом зору й, відповідно, розроблення інструментарію цього процесу. Бо ще І. Кант в «Пролегоменах» застерігав: перш ніж пізнавати, необхідно дослідити засоби пізнання й саму спроможність пізнання.

Ідучи за логікою великого філософа й у даному контексті, запитаємо себе, а чи могли б ми про все це сказати стосовно власної спроможності цілісного пізнання (самопізнання) українського народу на основі доробку лише окремих галузевих дисциплін з україністики в тому вигляді, як вони існували до 1990-х років. Необхідно було виробити і таку спроможність, і засоби пізнання (самопізнання) українського народу.

Цієї позиції дотримуються й науковці НДІУ МОН України, визначаючи завдання, напрями та засоби розвитку сучасного українознавства.

По-перше, українознавство має стати єдиною системою наукових інтегративних синтетичних знань про Україну та її народ у їх часо-просторовій єдності.

По-друге, інтегративне синтетичне українознавство є наукою, а не ідеологією і не політикою. Останні ж, як й інші складники цілого, можуть і мають творитися їхніми чинниками на засадах науки самопізнання. Але неодмінним є те, що в її (науки) основі лежить велика сутнісна ідея об’єкта (нації та народу) як природного явища. Тому українознавство й спрямоване на дослідження саме цілісної ідеї української нації та народу як самодостатнього природного явища, на всебічне наукове осмислення, висвітлення й утвердження знань про історичний їх поступ,  досвід і уроки його розвитку та перспективи в майбутньому.

По-третє, процес пізнання об’єкта (народу та країни) й оптимізація знань про нього, як і його розвиток, є процесом неперервним. І саме тому новітнє знання не може розвиватися без зв’язку з попереднім, витоками, важливішими етапами свого становлення.

На жаль, люди нерідко схильні до перебільшення значення свого часу та своїх суджень про нього. Декому здається, що лише його час і його судження відтворюють сутність буття та процес його пізнання, а тому і є вершиною поступу. Проте виокремленість будь-якого етапу з історичного контексту може привести лише в глухий кут. І чи не тут маємо шукати притаманні нашому часу першопричини плутанини й різноголосся в розумінні сенсу, перспектив і засобів розвитку?

По-четверте, українознавство визначає процес самопізнання, самовдосконалення й самореалізації українського народу. Тож процес цей щораз наближатиме нас до тієї його межі, де об’єкт і предмет науки становили б єдине ціле – оптимальне знання про Україну та її народ. Чому особливо акцентуємо увагу на цьому? Бо декому й у наш час видається, нібито українознавство – не об’єктивна реальність, а, швидше, витвір суб’єкта, данина політичній моді. Принаймні, ще й на початку ХХІ століття інтегративне синтетичне українознавство сприймається саме так не лише окремими управлінцями в системі освіти, а й у низці академічних інститутів.

Навіть спроба НДІУ МОН України долучити представників академічної науки до підготовки Державної цільової програми «Українознавство» зустріла не просто нерозуміння, а серйозний супротив. Зокрема, таким був відгук на її проект Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАНУ, в якому інтегративне українознавство подано як «дублювання наукової проблематики, якою займаються установи НАН України…» По суті, автори програми, ідеться далі у висновку, адресованому Міністерству освіти та науки, пропонують підміну цілих самодостатніх наукових галузей, дисциплін, напрямів єдиною універсальною дисципліною «українознавство», тим самим заперечуючи вже існуючу відпрацьовану методику наукового дослідження.

Антиукраїнознавчим постає і відгук Інституту народознавства НАН України. Представники цієї академічної установи, як і попередньої, не менш категоричні в своїх судженнях: «У проекті програми задекларовано, що сума (?) наукових дисциплін гуманітарної сфери… є основою науки, що називається «українознавство». З цього огляду, що таке наука, про «українознавство» як науку некоректно вести мову»1.

Не зрозуміло, на чому побудовані докази шановних колег про те, що інтегративне синтетичне українознавство – не що інше, як механічне поєднання напрацювань галузевих гуманітарних наук, прозаїчне їх дублювання. Поспішність таких висновків за своєю суттю не просто некоректна й непродуктивна, а й перешкоджає спільному та творчому вирішенню важливих і невідкладних завдань розвитку науки самопізнання й самотворення українського народу.

І останнє, чи не найважливіше: розвиток українознавства, як і самопізнання будь-якого іншого народу, є необхідною умовою формування світоглядних позицій кожної окремої людини, нації, народу, вироблення на їх основі методологічних, ідейних, стратегічних і політичних настанов щодо мети, змісту, напрямків і засобів поступу. Шукати відповіді на проблеми свого буття народ може й повинен лише в самопізнанні й самоусвідомленні власної сутності. Бо народ, котрий шукає відповіді на проблеми власного буття десь, у когось, поза межами власної сутності, є народом хворим або таким, котрий ще не сформувався. І тут потрібно дещо уточнити, конкретизувати. Торішнього жовтня в Інтернеті з’явилася ціла добірка матеріалів актиукраїнознавчого спрямування. І автор одного з них («Воспитание новых янычар, или «украиноведение»), від імені якогось «Фонду стратегічної культури» характеризуючи, серед іншого, діяльність НДІУ МОН України, чи то через нерозуміння, чи то з провокативним умислом визначає його як один із основних центрів «ідеологічного обґрунтування націоналізму в Україні».

І хоча оцінка ролі інституту аж надто висока, вона однозначно помилкова. Українознавство, за концепцією НДІУ МОН України, ніколи не визначалося лише як політична ідеологія націоналістичного, правого, лівого, ліберального чи іншого політичного руху. Це – наука. Але як наука про ціле – український народ і його країну воно неодмінно може та має стати основою структурування й наповнення змістом усіх складників цілого, зокрема вироблення ідеології, стратегії, політики, напрямів і засобів дії. І тільки від чинників цих складників, у даному разі політичних партій, рухів, залежатиме їхня готовність сприйняти доробок науки й розгорнути на його основі програми своїх політичних дій.

У згаданих вище, як і в деяких інших публікаціях антиукраїнознавчого спрямування, українознавство подається не інакше, як наука про давно минуле, архаїку, як ідеалізація хуторянства й місництва, як знання, відірвані від сьогодення, як наука, покликана протиставити українську культуру, українське буття культурі й буттю інших народів, зокрема, російського. Логіка концепції українознавства НДІУ МОН України цілком заперечує такі й подібні до них твердження. Зрозуміло, чому таке занепокоєння у наших, м’яко кажучи, опонентів, викликає українознавство. Бо саме воно виходить на цілісне осмислення і нашого минулого, і нашого сьогодення й майбутнього в їх єдиному історичному контексті. А те, що провідна роль у ньому належить сьогоденню, не може бути жодних сумнівів.

Вказані та деякі інші факти, зокрема «безкорисливі» застереження «доброзичливців» на зразок «час національних держав та етнонацій уже минає», «майбутнє за країнами ліберально-демократичного спрямування та політичними націями» тощо, вказують на досить непросте входження українознавства в нову парадигму свого розвитку як наукового інтегративного знання, як синтетичної науки. При цьому проблеми тут виникають найрізноманітніші – від наукового несприйняття, політичних заперечень до власної організаційно-управлінської байдужості, фінансових і навіть містечкових перепон, коли прихильники галузевого підходу до вивчення об’єкта (України та її народу) через побоювання бути «поглинутими» якоюсь «універсальною» наукою категорично заперечують сам феномен українознавства як науки.

Усе це актуалізує вирішення низки наукових й організаційно-політичних завдань. Враховуючи особливу роль українознавства у формуванні ідейних і світоглядних основ буття українського народу, пізнання сенсу, мети, завдань і засобів його консолідації, побудови національної держави та громадянського суспільства, важливо найближчим часом повернутися до розроблення, прийняття й реалізації Державної цільової програми «Українознавство».

У системі заходів з її реалізації особливу увагу необхідно звернути на формування духовної сфери на якісно нових засадах. Надалі слід передусім глибше розробляти концептуальні, теоретико-методологічні, історіографічні й історіософські підвалини науки самопізнання та технології впровадження наукового доробку в суспільно-політичне й державне життя, систему науки, освіти та виховання. Необхідно активніше використовувати існуючу в державі систему підготовки та перепідготовки кадрів, засоби масової інформації, наукові планові видання, Інтернет.

На базі НДІУ МОН України бажано було б створити постійно діючу структуру (інститут, факультет тощо) перепідготовки та підвищення кваліфікації вчителів, викладачів українознавства й організаторів освітньо-виховного процесу, керівників курсів та інститутів підвищення кваліфікації; розробити й запропонувати іншим інституціям, котрі здійснюють перепідготовку кадрів (усіх рівнів і напрямів), курс з українознавства, який став би складовою їхніх освітніх програм.

У системі аспірантури й докторантури необхідно істотно розширити спеціалізацію аспірантів, докторантів і здобувачів за українознавчою проблематикою. А з метою активнішої підготовки нової генерації дослідників із числа студентської молоді МОН України серед наукових проектів бажано було б передбачити й такий, наслідком реалізації якого стало б вироблення рекомендацій ВНЗ у підготовці магістрів українознавства.

У видавничих планах міністерства, починаючи з поточного року, доцільно започаткувати замовлення на підготовку й видання програм, навчальних планів, підручників, посібників, наукових та освітніх довідників, збільшення накладу журналу «Українознавство», щоб усе перелічене могло стати надбанням кожної шкільної й університетської бібліотеки, викладачів.

Складаючи новий «Базовий навчальний план» загальноосвітніх і вищих навчальних закладів, необхідно відновити дію положення Постанови Кабінету Міністрів України від (5.VIII.1998 р.) про включення до нього українознавства як окремої навчальної дисципліни й домогтися неодмінного його виконання. А спеціальність «українознавство» включити до переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців.

До планів Міністерства освіти і науки бажано також включити щорічний конкурс з українознавства для учнів ЗНЗ і студентів ВНЗ. Конкурс має бути загальнодержавним, аби до участі в ньому долучалася й молодь з української діаспори.

При національних педагогічних університетах доцільно створити окремі факультети та кафедри українознавства.

На нашу думку, нині й у структурі Міністерства освіти та науки був би не зайвий спеціальний підрозділ (відділ), котрий оперативно вирішував би питання розвитку українознавства як науки й упровадження її здобутків у систему освіти та виховання, у тому числі і шляхом вивчення, узагальнення й поширення кращого досвіду. А в планах науково-дослідних робіт міністерства при проведенні конкурсу наукових проектів передбачити й конкурс за напрямом «українознавство».

У зв’язку з подальшим зростанням ролі українознавства як базової науки й освітньої дисципліни у формуванні світогляду, розвитку свідомості українського народу та з огляду на особливу роль у цих процесах НДІУ МОН України як організатора і координатора наукових досліджень не лише в Україні, а й за кордоном, розглянути можливість надання інституту статусу національного з подальшою його трансформацією в академію, де, крім уже згаданих напрямів наукових досліджень, здійснювалася б і системна робота з перепідготовки й підвищення кваліфікації наукових, педагогічних, управлінських кадрів і кадрів сфери культури.

Розв’язання цих, як і деяких інших проблем розвитку сучасного українознавства, однозначно сприятиме посиленню його життєвої потуги, а відтак дасть змогу цілісніше та послідовніше впливати на процеси самопізнання, самовдосконалення й самореалізації українського народу.

Автор: Леонід ТОКАР